В інтерв’ю BBC Тімоті Снайдер розповів про те, що в Україні потрібно відкрити Інститут російської мови і зокрема:
«Мова - це не програма того, що ви робите, мова - це перелік можливостей. Є два дуже цікавих моменти в українській культурі - перший у 1920-х роках, і другий після Євромайдану, пов'язані з їхнім використанням. Адже мова не є програмою, вона відкриває можливості для виникнення непередбачуваних та чудових речей у культурі»
Коли в 1965 році Іван Дзюба написав «Інтернаціоналізм чи русифікацію» це викликало фурор в дисидентських колах не тільки України, Дзюбі дзвонив зі словами підтримки навіть Солженіцин. Андрій Сахаров, прочитавши текст сказав, що це ««первобытно-каменный век» постановки проблеми.
В цьому, насправді, немає нічого образливого - Сахаров по-своєму мав рацію. Для Сахарова з Москви було дивним взагалі ставити питання про утиски мови чи русифікацію. Адже більшість народів проблему ідентифікації, мови, національне питання пройшли ще в 19 столітті. Україна – ні. Саме завдяки Москві, до речі.
Пояснювати Сахарову в 1965 році речі, які для нас були очевидними, а для нього «первобытно-каменным веком» не було сенсу. Ситий голодного не розуміє.
Те саме зараз робить Снайдер. Він дивиться на нашу проблему з точки зору розвиненого суспільства, де всі ці проблеми давно вирішені. Пояснювати Снайдеру, що як це не прикро, але Україна в цьому питанні справді на рівні 19 століття? Що все наступне століття пройшло під пресом русифікації? Під пресом ідеології Кремля – чи то комунізму чи то «руского міра»? І що лише тепер ми можемо вирішити (і вже вирішуємо) ті питання, які цивілізований світ давно для себе вирішив? Напевне, немає сенсу. Бо він теж «ситий», як колись Сахаров. На відміну від нас.
Тому – ні, мова – це, на разі, саме програма. Так само як в шістдесяті роки – саме мова була головною «програмою» дисидентства. І сьогодні, лише завдяки нам може стати переліком можливостей і «відкрити можливості». Якщо ми її відстоїмо. Без російських інститутів.
