Перманентний виборчий процес – особливість української політики. Двоє з п’яти парламентських виборів у цьому столітті були позачерговими. Ще кілька разів країна стояла за крок до розпуску парламенту – а значить, і нових виборів. Тому українські політики, як піонери радянських часів, до них «завжди готові».
Не є виключенням і сьогоднішній час. То та, то інша політична сила прозоро натякає, що настав час змінити український парламент. Відтак, щоденна діяльність політичних партій, навіть у спокійний міжвиборчий період, залишається в полі зору суспільства. Форпост вирішив проаналізувати, чим живуть сьогодні обласні організацій провідних політичних партій на Львівщині.
Почнемо ми наш огляд з «Батьківщини». Цьому є дві причини. По-перше саме партія Юлії Тимошенко після відносної невдачі 2014-го є найпалкішим прихильником позачергових парламентських виборів. По-друге, особливу увагу до партійного осередку на Львівщинії привертають кардинальні зміни, що сталися в ньому у відносно недалекому часі.
Сюрприз від Тимошенко
У грудні 2015 року активу львівської «Батьківщини» представили нового керівника парторганізації. Ним став Михайло Цимбалюк. Людина, яка отримала партійний квиток менше як за рік до того, і чиє ім’я, попри формальну позапартійність, у недавньому минулому тісно пов’язували з діяльністю Партії регіонів.
Сказати, що це рішення лідера «Батьківщини» Юлії Тимошенко викликало легкий шок у багатьох її львівських однопартійців – це не сказати нічого. Однак публічно це ніяк не проявилося. Вишиванок на собі не рвали, партійними квитками гонорово не кидалися, навіть на більш-менш м’яку заяву ніхто не спромігся. Пошепталися по кутках та й годі. В партіях вождистського типу, до яких, безумовно, належить «Батьківщина», обговорювати рішення першої особи не прийнято. Тим більше – висловлювати сумніви у їх правильності.
Тож на початку квітня минулого року виборна конференція Львівської обласної партійної організації ВО «Батьківщина» одноголосно обрала Михайла Цимбалюка уже офіційним своїм керманичем. Сьогодні, коли ж минає рівно рік від цієї дати, пасує проаналізувати, що змінилося в середовищі львівських «тимошенківців» за цей час.
Рядки з генеральської біографії
Але насамперед про головного героя описуваних подій – Михайла Цимбалюка. Його політична біографія вартує того, аби на окремих її епізодах зупинитися детальніше.
Від часів співпраці з Кравчуком Цимбалюка вважали тісно пов’язаним з середовищем СДПУ(о). А дещо пізніше – із Партією регіонів. Хоча офіційно він ніколи не був ні «есдеком», ні «регіоналом». А найвищі висоти його кар’єрного зросту, уже у якості державного управлінця, тісно пов’язані з іменем Віктора Януковича.
У ті часи губернатор не приховував своєї відданості Партії регіонів, заявляючи, що його відсутність у лавах «регіоналів» пов’язана лише із забороною працівникам міліції (а генерал Цимбалюк залишався у кадровому резерві МВС) займатися політичною діяльністю.
«Я розумію, що Партія регіонів — це та політична сила, яка дала мені посаду, і я знаю, що залежу від цієї політичної сили», - наголошував він в одному з інтерв’ю 2010 року. Усього сім років тому. Саме тоді його нинішні однопартійці голодували під стінами ЛОДА через недопуск партії до виборів на Львівщині.
Втім, до честі Цимбалюка, попри свою тодішню прихильність до Януковича і Ко, він ніколи не був «першим учнем», тим паче - політичним «яструбом». Тернополяни пам’ятають, що у часи Помаранчевої революції, Цимбалюк вів себе доволі коректно по відношенню до політичних опонентів, і навіть став першим українським губернатором, який вийшов на місцевий «майдан» і виступив перед його учасниками.
Львівське губернаторство Михайла Цимбалюка виявилося більш напруженим – постійне протиборство з панівною в місцевих радах «Свободою» рано чи пізно мало привести до конфлікту. Прорвало 9 травня 2011-го, коли після сутичок та стрілянини на пагорбі Слави, «свободівці» звинуватили губернатора в організації провокацій.
Цимбалюк довів, що давно є більше політиком, ніж офіцером. Він і не застрілився, і заяву свою уже наступного дня дезавуював, заявивши, що підписав її під тиском, щоб «не напружувати ситуацію».
Відтак звільнила Цимбалюка з посади не «Свобода», а Віктор Янукович – півроку потому. Аналітики пов’язували його відставку з боротьбою впливових груп в оточенні тодішнього президента. До слова, самого Михайла Цимбалюка на той час пов’язували з групою глави президентської адміністрації Сергія Льовочкіна.
Втім, сьогодні Цимбалюк воліє не згадувати ні своїх заяв у відданості Партії регіонів, ні скандальних історій часів свого губернаторства на Львівщині. Більше наголошує на господарських досягненнях – насамеред, на «пожежному» завершенні підготовки до Євро-2012 у Львові.
Зачистка
Обставини призначення Михайла Цимбалюка керманичем львівської «Батьківщині», як і його появи у столичному штабі партії оповиті ореолом таємничості. Сам герой пояснює все просто: мовляв з Юлією Володимирівною знайомі давно, партія подобалась, прийшов, запропонував свої послуги, Тимошенко погодилася.
Більшість експертів до такої версії ставляться скептично, втім альтернативної запропонувати не можуть. У гіпотезі «хтось привів його до Тимошенко за ручку» бракує головного: імені настільки впливового для Юлії Володимирівни авторитета. Можливо й справді, історія до банальності проста, і Цимбалюк не лукавить.
Натомість практично всі експерти сходяться в іншому: першочерговим завданням нового керівника стало позбавлення партійної організації «спадку Дубневичів».
Десятирічний роман Богдана та Ярослава Дубневичів з «Батьківщиною» потребує окремої розповіді. Тут же зауважимо лише, що протягом цього періоду брати Дубневичі повністю зосередили в своїх руках контроль за обласною організацією партії, в тім числі і через своїх людей на ключових постах. І коли в 2010-му брати залишили партійні ряди через уже згадану втрату «Батьківщиною» виборчих перспектив на Львівщині, усі ці люди нікуди не поділися.
Усі чекали продовження чисток – хто з нетерпінням, хто з острахом. Однак Цимбалюк раптово взяв довготривалу паузу. Можливо, досвідчений апаратник вирішив, що достатньо лише обезголовити потенційну опозицію, а можливо, спрацювали й інші фактори. Про нюанси підкилимних домовленостей у «Батьківщині», зрештою, не знають навіть її найактивніші члени, але у квітні 2016 року їх чекала нова несподіванка. На звітно-виборчій конференції новим очільником міської організації ВО «Батьківщина» був обраний 30-річний Ігор Коць – син одного з найближчих соратників братів Дубневичів Віктора Коця.
Додамо, що саме тоді Михайло Цимбалюк нарешті став повноцінним головою обласного осередку, позбувшись приставки «в.о.». Можливо, це й було ціною компромісу. Усе-таки, прихильниками попереднього керівництва були й багато рядових членів партії, чиї голоси у цей момент виявилися аж надто цінними.
Тихі опозиціонери
Після перемоги Революції Гідності рейтинг опозиційної партії, лідер якої зазнав особистого переслідування режимом Януковича, здавалось мав би зростати. Однак перша ж реальна перевірка парламентськими виборами виявилась приголомшливою. На Львівщині, яка у попередні роки була одним з бастіонів партії Тимошенко, «Батьківщина» спромоглась здобути аж 4.73% голосів (для порівняння, у 2012 р. - 35.48%). Це 18-й показник серед областей України, гірший результат лише у традиційно «регіональних» південно-східних областях.
Однією з причин цього стало охолодження лідера партії до однопартійців, просякнутих «духом Дубневичів». Підтвердження цьому можна, зокрема, знайти у тому, що перший львівський кандидат у партійному списку на парламентських виборах опинився аж на 70-й позиції.
Але це не заперечує й іншого факту – політичну аморфність теперішньої львівської «Батьківщини» та відсутність в її лавах яскравих особистостей. Що казати, коли на парламентських виборах 2014-го найвищим досягненням кандидатів від партії у мажоритарних округах області стали кілька третіх місць.
Місцеві вибори 2015-го лише підтвердили катастрофічне падіння рейтингу партії. Як уже зазначалося, «Батьківщина» не змогла подолати 5-відсотковий бар’єр на виборах до Львівської міськради, набравши лише 4,6% голосів. В області справи виглядали дещо краще – партія набрала 10,7% голосів виборців і сформувала таку-сяку фракцію з дев’яти депутатів.
Проте загальний бедлам в партійних рядах дався взнаки і тут. Почалося ще під час виборчого процесу, коли Михайло Мужилівський без узгодження з однопартійцями поставив на чолі партійного списку до облради маловідомого загалу Василя Когута. Що не сподобалось не лише формальному керівнику організації Юрія Гудимі, якому перший номер мав відійти за посадою, але й багатьом іншим. Когута «зарубали», Гудима таки очолив список, а згодом став і головою фракції.
«Батьківщині» також не вдалося зачепитися за керівні посади в облраді. Прізвище Юрія Гудими певний час називалося серед основних кандидатів на посаду одного із заступників голови облради, але не склалось. Прогнозована відставка представника «Самопомочі» Параски Дворянин з посади першого заступника голови ради знову відродила надії на підвищення Гудими, але його ім’я випало з обойми кандидатів ще на етапі попереднього обговорення. Відтак, «тимошенківцям» залишається хіба тішитися проводом у двох комісіях – майновій та освітній.
А загалом депутати від «Батьківщини» не надто помітні у сесійному залі, а голосно проголошена опозиційність, як правило, зводиться до зачитування спущених з Києва заяв з критикою дій центральної влади.
Додамо, що найближчим часом можна очікувати цікавих новин з фракційної кімнати «Батьківщини» у кадровому плані. У лютому цього року сталася вельми прикметна подія. Зразу семеро кандидатів у виборчому списку «Батьківщини», які могли претендувати на депутатський мандат у випадку відмови від нього когось із діючих депутатів, написали відмови. Не коментуючи причин такого кроку. Відтак, кандидатом номер один на звільнене місце став згадуваний вище «молодий та перспективний» Ігор Коць. Чи був цей масовий кандидатський суїцид узгоджений з Михайлом Цимбалюком – наразі невідомо.
Поруч з Цимбалюком
У Михайла Цимбалюка три формальних заступника. Один з них – вже згаданий голова фракції в обласній раді Юрій Гудима, попередник Цимбалюка на цьому посту у ранзі в.о. ще з 2012 року.
Гудима – теж вихідець з оточення Дубневичів. Навіть офіційним місцем роботи керівника «тимошенківської» фракції (принаймні на момент виборів) є дубневичівське ТзОВ "Будінвест", де він числиться заступником директора. Особливі стосунки в нинішнього заступника Цимбалюка склалися з Михайлом Мужилівським, в тіні якого він довгий час перебував.
Перший політичний злет Гудими стався наприкінці 2006 року, коли він очолив фракцію БЮТ у Львівській міській раді. Уже тоді сформувався політичний тандем Гудими та Мужилівського, в якому перший був декларативним лідером, а реальне керівництво здійснював другий. Співвідношення сил збереглося і в той час, коли Гудима очолив обласний партійний осередок – усіма справами, попри нижчу посаду, «рулив» саме Мужилівський.
Проте, здається, з часом колишні партнери остаточно побили горщики, і сталося це ще до приходу Михайла Цимбалюка. Останньою краплею стала вже згадана спроба Мужилівського позбавити Гудиму першого номера в партійному списку до облради.
Зараз Гудима максимально дистанціюється від колишнього патрона – можливо саме тому й не став жертвою партійної зачистки. Втім, певних «репресій» Юрій Гудима все-таки зазнав, понизившись у посаді з першого до звичайного заступника голови обласної «Батьківщини».
До наступної облради Стецькович теж потрапив, але лише наприкінці каденції, перемігши у довиборах на рідній Яворівщині – і зразу ж став заступником голови фракції. Паралельно працював головою Яворівської РДА, звідки був звільнений без пояснення причин у жовтні 2014 року, пропрацювавши всього шість місяців.
Завдання на завтра
Лідер обласної «Батьківщини» нині є одним з найактивніших львівських політиків у зв’язках з медіа. Його коментарі та інтерв’ю місцевим ЗМІ з’являються з вартою поваги регулярністю, і у красномовності екс-генералові не відмовиш… Проте у виступів Цимбалюка є одна особливість – це майже завжди калька з тих меседжів, які посилають Україні та світові партійці столичного рівня, і насамперед Юлія Тимошенко.
Оригінальність та фантазія не належать до чеснот Михайла Цимбалюка – не генеральська це справа. Усі роки своєї попередньої кар’єри – що в погонах, що без - він обирав роль дисциплінованого апаратного гвинтика, типового служаки, який ретранслює волю начальства. Не зраджує він цій ролі і зараз.
Втім, у цієї медалі є й інша сторона. У тій же мірі, як Цимбалюк не звик суперечити керівництву, він так само не сприймає і заперечень від підлеглих. Тому нині у львівській «Батьківщині», за зізнаннями самих партійців, суворі дисципліна та єдиноначаліє. Партійний офіс – не місце для дискусій, це оперативний штаб виконання поставлених завдань.
Поки що Михайло Цимбалюк може похвалитися тим, що рейтинг «Батьківщини» на Львівщині зростає. Як, зрештою, і по всій Україні. Проте навряд чи у цьому є особлива заслуга Цимбалюка чи навіть Юлії Тимошенко. Дякувати за це насамперед треба тим політичним силам, які уособлюють нині владу.
Читайте також:
