Якось у Варшаві, під час розмови про українське кіно, наш земляк, який зараз працює у Голівуді, замахав руками, що не хоче більше цю тему розмазувати.
«Те, що ми називаємо українським кіно, в руках дуже розумних і цинічних стратегів, які, спершу, роблять все, щоби гривня не прошмигнула повз людей з їх кола, а, коли їх критикують, голосно кричать: хто ти такий? Що ти зробив? Яке право маєш критикувати державу?», - сказав він.
Мені тоді ще не було 30, а цьому чоловікові за 50. Добрий кавалок його долі проскочив у мене на очах. Людина займала одну з чільних посад на ТБ, але через принциповість та професіоналізм її за пару років буквально виїли.
Доля його помічника ще цікавіша. Володів іноземними мовами і вважався майстром діалогів. Мав стільки замовлень, що допомагав жити іншим. Влаштувався (і працює досі) у Лондоні. А тоді «нахаба» зареєстрував свої тексти в агенції з авторських прав у Варшаві і почав вимагати роялті. Уявляєте, яка свинота?
Скінчилося все не смішно. Замість нього, почали замовляти у студентів. А про нього відзивалися, як про дурника, який морочить голови розумним людям. Людину, яку ще недавно гостили у найдорожчому ресторані, аби попросити написати гасло до рекламного ролика чи почистити діалоги у кіносценарії, продакшни і телекомпанії не пускали на поріг.
Мушу попросити пробачення у читачів, бо цей текст буде важким. У світі давно не має ні кіно, ні телебачення, ні концертів, ні журналів. Все це називається одним словом – ентертеймент. Більше того, зараз говорять, що епоха ентертейменту відходить у минуле, а замість нього буде – інфотеймент. Фільми матимуть кілька закінчень – веселе, сумне, ще якесь. Книжки і журнали друкуватимуться під замовлення, у театрах використовуватимуть ті самі технології, що в кіно, а ІМАХ-кінотеатр можна мати у власному помешканні та ще і з правом переглядати нові блокбастери синхронно з їх світовими прем’єрами.
Дуже хочеться писати саме про таке, бо повернення до українських реалій - це ніби з ХХІ століття стрибати у печерний вік. Якщо глянути з боку, то українське кіно, у нинішньому стані, нагадує рану, яку навмисне не хочуть гоїти ті, хто наживається на її лікуванні. Імениті «метри» вміють вибити в держави бабло, а потім майстерно пояснити, який був геніальний задум і, чому ні фіга не вийшло. Впродовж 25 років у нас не моніторився жоден кіно-проект на предмет цільового використання коштів. Нинішній стан - майже ідеальне пристановисько (насиджене гніздо!) для запліснявленого кіно-істеблішменту. Не треба за ні що відповідати.
А інші? Інші, навчені сумним досвідом, не хочуть з держструктурами зв'язуватися. А ті, які можливо і ризикнули би зв'язатися, не можуть туди підібратися. Та і сунутися туди чужому досить ризиковано. Бо ті пацани, які обслуговують «кіногроші», тратять хмару бабла на те, аби українське кіно залишалося саме таким – дорогим у виробництві і зовсім не цікавим для глядача. На те є кілька причин.
Перед написанням цього тексту автор порозсилав питання людям, які свого часу пробували будувати українську кіноіндустрію, але довелося виїхати за кордон. Вони підкреслюють, що у нинішніх пітчингів навіть не існує кінцевої мети. Яка з них користь? За виділені своїм людям державні кошти знімуть кілька фільмів, що ніколи не дадуть каси. Бо у цих фільмах, починаючи з селекції сценаріїв, продакшнів, постановників, наперед закладається, що вони мусять бути стандартними, як всі фільми, що перемагають у «боях» за державні гроші.
Під ці фільми хтось виділить кошти на майбутні проекти? Ніколи! В Україні така ситуація у кіногалузі, що навіть коли хтось і заявляє про себе цікавим сценарієм, то його швидше викуплять, як ідею, або просто викуплять, щоби зняти фільм в іншій державі.
Справа у тому, що в епоху ентер(чи інфо?)тейменту ніхто не дає гроші лише під проект, навіть, якщо він геніальний. Коли інвестують у проект, то, найперше, оцінюють стан всієї кіногалузі. Якої в Україні практично не існує. Бо на невдалих проектах кіногалузь не збудувати.
Простими словами, гроші на кіно нам почнуть давати, коли ми на конкретних прикладах покажемо, що саме вміємо робити. Але, ніхто з тих пацанів, які витрачають великі гроші, аби українське кіно лишалося таким, яким воно є, ніколи не допустять реальних змін.
Бо їм є що втрачати. Подивіться, в яких будинках вони живуть, на яких машинах їздять, де відпочивають, які країни відвідують??? Все це режисери та продюсери комерційно невдалих проектів. В Голівуді вони би давно з мостів пострибали або поставали би бомжами.
Ви не здивувалися написаному, правда? Ми звикли. Але за всім цим спостерігає світ. Там є люди, які дивуються. Польський кінематографіст не міг зрозуміти, чому держава Україна за нинішньої ситуації з якістю у національному кінематографі, майже проігнорувала канадський фільм про Голодомор «Гіркі жнива»?
Не маєте що показати світові свого, то використовуйте те, що роблять інші, – проштовхуйте його в світовому інформаційному просторі. Але Україна мовчить. З того можна зробити висновки, що місцеві пацани мають не лише матеріальний зиск, але і політичний.
Найпростіший спосіб відродити український кінематограф – створити при Президентові інститут розвитку кіногалузі. Без участі нинішніх кіномитців і без політиків, які опікуються відродженням українського кіно. Для чого відроджувати те, що було, є і буде? Але ті, що голосно кричать про «відродження», намагаються якомога довше продовжити нинішній стан.
Конкретні речі потребують конкретики. У випадку з кіно, то його треба просто робити, а не розповідати, що ми хочемо зробити. Якщо Україна не може продемонструвати світові, що вона здатна створити якісний кінопродукт і підтримувати професіоналізм – тоді, вибачте, нам в інші двері. А кінопродукцію, на яку ходитимуть глядачі у наших кінотеатрах, робитимуть інші. Бо фільм – то не просто кінцевий результат. То індикатор стану галузі. І не думайте, що зможете вижити окремо. У найкращому випадку, будете глипіти на аутсорсі, як ІТ-шники. Бо у світі прийнято цінувати виробників кінцевої продукції. А, хто, в яких підвалах, на певних етапах що виготовляє, користувача не цікавить. Тому, максимум, що ви зможете, то гарно заробляти на штани і шлунок. З цього етапу хоча б до венчурного фінансування, як з землі до неба.
Коли оцінюють кіногалузь або, як в сучасній Україні, розглядають причини, чому не має кіногалузі, то провина лягає не лише на пацанів, яким є що втрачати у випадку якісних змін в українському кіно. Під роздачу потрапляють всі, хто в цій країні вважає себе кіномитцем, і з їх мовчазної згоди згадані пацани роблять, що їм заманеться. Раз всі мовчать, то світ має право вважати, що вони їх підтримують.
