1 CC987453 A7D5 47F7 8817 486C0C6F84FD w650 r0 sУ львівському військовому госпіталі поранені бійці не лише відновлюються фізично, але й лікують свої душевні рани. На сьогодні близько пів тисячі бійців проходять тут лікування і реабілітацію, отримують психологічну допомогу. З важкими хворими поруч – їхні рідні. Чи важко дається їм повернення до життя?

«Багато залежить від самого пацієнта», – говорить реабілітолог. У реабілітаційному залі він займається із 31-річним Іваном Лоїзовим, військовослужбовцем 54-ї окремої механізованої бригади. Іван старанно сідає і встає, наразі це йому самостійно не вдається зробити. Але радіє з того, що може самостійно вже одягнутися, пересуватися в інвалідному візку, поїсти, що вже відчуває трохи ноги. Військовослужбовець був поранений 22 березня цього року, влучила куля снайпера.

«На Золотому-4 – снайпери. Мені пощастило, що я живу. Вистрілив мені у хребет. Я попрощався із життям. Потім хвилина-дві минули – і я зрозумів, що кров не втратив, ще живу. Мене друзі несли у темряві 2 кілометри. У Харкові, у Києві лікарі казали, що мені пощастило. Спершу був критичний момент, але духом я сильно не падав, бо розумів, з якого стану я вибрався. Казати, що я у поганому стані, мені язик не повертався. Вже нога встановлюється і я відчуваю прогрес. Ногу ще повністю не чую, праву трішки почав відчувати. Потрібен час. Мені сказали, півтори-два роки. Я вірю, що буду ходити, але спинний мозок – це важка історія», – розповідає боєць.

Іван Лоїзов – інженер за фахом, родом із Донецької області, з Приазов’я. У лютому 2015 році пішов служити добровільно. Спершу був у Донецькому прикордонному загоні, потім і до сьогодні – у 54-й бригаді. Брав участь у боях на Світлодарській дузі, у Дебальцевому. У 2016 році отримав дрібні поранення, але продовжив службу.

«Мене батьки так виховали у дусі патріотичному, мама – вчитель української мови та літератури, тато – директор школи, і так мене виховали, що не міг не піти. Батьки відмовляли, морально важче було не піти, чим піти. В армії так швидко час пролетів. Йшов – було 25, а тут бац – 31. Це вже стільки років війна... Сьогодні пригадував побратима Василя, якого 3 роки як немає. З часом вже не так важко пригадувати, але все залежить від настрою і зовнішніх факторів. Якась дрібничка може нагадати – і ти вже цілий день не свій», – говорить Іван Лоїзов.

Із ним зі шпиталю у шпиталь переїжджає мама. Разом із сином пройшла лікування у Харкові, Києві, тепер – у Львові. Щоденні турботи підтримують бійця. Він відмовився від волонтерської грошової допомоги, мовляв, іншим вона більше знадобиться, але не хотів узагалі на цю тему розмовляти.

Підтримка рідних для поранених хлопців дуже важлива, так вони швидше одужують, кажуть фахівці. Хоча кожен у госпіталі може отримати і психологічну допомогу. Тут працює шість психологів.

«Різний емоційний стан буває у бійців, і спочатку головне – стабілізація фізичного стану, а потім потрібен психолог. Потрішки, спершу 5 хвилин розмови, потім підходимо і пояснюємо, в чому суть нашої роботи. І тривога знижується, і людина починає працювати. Якщо важке поранення, то вчимо це прийняти і вчитись із цим жити, відновити всі ресурси, які були раніше. І йдуть на спілкування, залежить від інтелектуальних здібностей», – каже Світлана Костіна, начальник відділення психологічної реабілітації львівського госпіталю.

Важке поранення не злякало

1 F966056E F279 4345 AA8E 487FB59F93A6 w650 r0 s

Якщо Іван Лоїзов уже тривалий час лікується у львівському госпіталі, то 24-річний десантник Олександр Беспалов прибув у Львів днями останнім бортом. І супроводжує його також рідна людина – дружина Анна. Боєць, родом із Миколаївської області, був поранений 21 травня цього року. Куля влучила в око, яке він втратив, пройшла аж до потиличної кістки. Олександр 11 днів перебував у комі.

«Був бій, куля влучила в око, якісь осколки прошили мені легені. Ми тримали позиції і періодично були «сєпарські» простріли. Я був на межі життя і смерті, не пам’ятаю, як отримав поранення. Я весь цей день не пам’ятаю. Мені вже побратими розповіли, які зі мною чергували. Кістку з голови видаляли, щоб дістати кулю. Вшили її мені у живіт, щоб була у звичному середовищі. У вересні мають прооперувати і поставити на місце. Добре, що руки і ноги на місці, це війна, і я знав, на що я йду», – каже боєць.

«Щодня я промиваю йому місце, де немає ока, крапаю, потім протез поставимо. Вже нічого не боюсь. Мене лікарі налякали, що він «буде інвалідом», що «буде нерозумним», бо пів голови не працює. Я не могла відмовитись від нього – це ж моє, куди я вже подінусь. Подумала, що треба швидко одружитись», – говорить Радіо Свобода дружина пораненого бійця Анна Беспалова.

Вони одружились у Дніпровському госпіталі, в реанімаційному відділенні. Подружжя очікує на народження сина, і це дуже обом додає сил і терпіння. Планують після всіх операцій Олександра повернутись до батьків на Миколаївщину.

«Буду виховувати синочка, зустрічати його у цьому світі. Мрію про квартиру, стану в чергу. Я не шкодую ні про що. Це – наша держава, і її треба захищати. У мене є почуття гордості, що до мене стільки уваги», – зауважив Олександр.

Бійці говорять про те, що війна навчила їх бойовому досвіду, подарувала багато гарних друзів, дала розуміння поваги до себе.

«Я можу спокійно подивитись людям в очі. Це самозаспокійливе, що я взяв у цьому участь. А що робити з Донбасом? Із Росією домовлятися не можна в жодному випадку, принаймні у найближчі роки. Що робити? Я сам звідти, розумію більшість проблем і чого це все виникло. Це виникло не лише тому, що винні тільки місцеві люди, але влада і правоохоронні органи, багато хто винен у цьому. Єдине, про що можна помріяти, то спробувати припинити вогонь і дати їм автономію, нехай собі живуть», – вважає боєць із Донбасу Іван Лоїзов, який після одужання хоче повернутись до побратимів.

Джерело: Радіо Свобода

 

 

 
 

загрузка...