1 0 img1567061308У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за листопад 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

Герман Миколайович Бродніков (позивний Фріц) народився 28.03.1996 року у місті Чугуїв Харківської області.

1 0 650x867

2011 року, після закінчення навчання у Клугино-Башкирівській гімназії, Герман вступив до Чугуєво-Бабчанського лісного коледжу, що розташований у селищі міського типу Кочеток, де здобув фах автомеханіка. 2018 року він закінчив Харківський національний технічний університет сільського господарства імені Петра Василенка за спеціальністю "машинобудування".

Він був таким собі бешкетником, де був Герман – там завжди були пригоди. Він ніколи нічого та нікого не боявся, завжди мав свою думку та жив за своїми правилами. Захищав свою сестру, навіть, навчаючись у молодших класах, з легкістю міг заступитися за неї перед якимось здорованем-старшокласником, який був на три голови вищий за нього. Вік, зріст та вага суперника нічого для Германа не значили, він просто нікому не давав образити рідну сестру, яку дуже любив.

Він першим йшов купатися на річку у травні, він першим виходив на ковзанах на тонку кригу, яка тільки-но з’являлася на річці, Герман любив життя, й постійно кидав йому виклик своєю безстрашністю. Полюбляв завжди бути у формі, приділяв багато часу тренуванням, щоб підтримувати своє тіло у повній готовності, також він дуже любив тварин. Герман Миколайович поспішав жити на повну, беручи від життя по максимуму, насолоджуючись кожною миттю, не звертаючи уваги на деякі питання, які йому здавалися несуттєвими. Не розуміючи, як можна нудьгувати та просто повільно плисти за течією, він завжди був чимось зайнятим, кудись поспішав, щось робив, і йшов по життю з усмішкою на обличчі.

Людина із "золотою" душею – так можна сказати про Германа. З великою ніжністю ставився до дітей, обожнював свою племінницю, мріяв створити власну сім’ю. Планував навчатися у військовому виші, але доля розпорядилася інакше (нижче буде написано, чому). Щирий, доброзичливий, життєрадісний, сповнений великими планами на майбутнє – таким він залишиться у пам’яті рідних та людей, які його поважали та любили.

У 20-річному віці Герман вирішив іти до лав армії й був призваний за контрактом Чугуївським РВК 28.04.2016 року. До середини червня він проходив навчання у 354-му навчальному механізованому полку, що входить до складу 169-го навчального центру "Десна", після чого був відряджений на постійне місце служби, до 92-ї ОМБр, у якій займав посади гранатометника, навідника та стрільця.

Він пішов до армії хлопцем, але дуже швидко перетворився там на справжнього чоловіка, мужнього, вольового та надійного. За спогадами побратимів, Герман Миколайович завжди був веселим та дещо провокатором у гарному сенсі цього слова. Коли він заступав на бойовий пост, то починав першим насипати ворогу з ПКМ, також був доволі непоганим АГСником, нічого не боявся, балансував на межі сміливості та відчайдушної зухвалості, мав великий авторитет серед друзів.

У грудні 2016 року в районі Мар’їнки його було поранено, лікарі в обласній клінічній лікарні імені Мечникова були вимушені видалити йому селезінку. Згодом його перевели до Харківського шпиталю, він виписався, пробув місяць вдома та знову вирушив до зони бойових дій.

Цього року Герман Миколайович подав вступні документи на денну форму навчання до Військового інституту танкових військ Національного технічного університету ХПІ, на спеціальність "озброєння та техніка танкових військ", але йому у навчанні було відмовлено, медична комісія забракувала Германа через відсутність селезінки. Він не здався та подав документи до Одеської військової академії, але результат виявився таким самим – "відмовити". Ось так, воювати можна, а навчатися – ні.

І Герман Миколайович продовжив воювати, і воював відчайдушно та без жодних вагань.

Старший солдат, стрілець-помічник гранатометника 2-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 7 листопада о 12.20 неподалік шахти Бутівка (район Авдіївки Донецької області), коли зведене інженерне відділення виконувало завдання із забезпечення підрозділу лісом-кругляком для інженерного обладнання позицій. Коли військовослужбовці поблизу взводного опорного пункту вивантажували деревину, ворог здійснив два постріли з протитанкового ракетного комплексу. Одна з ракет влучила в автомобіль "Урал", біля якого працювали військовослужбовці, в результаті чого Герман загинув на місці, ще троє бійців зазнали численних поранень. Один із поранених, Геннадій Моторін, помер наступного дня у лікарні.

Поховали Германа Броднікова 10 листопада у Чугуєві, біля могили батька (інформація, яку поширювали деякі ЗМІ про те, що батько Германа загинув на війні, не відповідає дійсності). У нього залишилися мати і сестра.

Геннадій Анатолійович Моторін народився 08.01.1982 року у місті Краматорськ Донецької області.

1 0 0 650x486

Був старшою дитиною у родині, втратив батьків: батько помер 9 років тому, а рік тому пішла й мати. Призваний за контрактом Краматорським РВК 27.02.2019 року.

Солдат, сапер 1-го батальйону 92-ї окремої механізованої бригади.

7 листопада в районі шахти Бутівка Геннадій зазнав важких поранень після обстрілу з ПТРК військовослужбовців ЗСУ, які займалися забезпеченням лісом-кругляком для обладнання інженерних позицій. Помер наступного ранку, 8 листопада, в лікарні Авдіївки.

Похований 12 листопада на кладовищі прилеглого до Краматорська села Іванівка. У нього залишилися дві сестри та брат.

Юрій Миколайович Хомік народився 01.11.1963 року у селі Зимне Володимир-Волинського району Волинської області. Мешкав у місті Володимир-Волинський.

1 0 9 650x792

Призваний за контрактом до лав ЗСУ у листопаді 2017 року.

Солдат, старший стрілець 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 14 листопада у зоні проведення операції Об’єднаних Сил у Луганській області від смертельного кульового поранення, що дістав під час обстрілу наших позицій з боку найманців РФ.

Похований 18 листопада у селі Зимне. У нього залишилися мати, дружина та донька.

Артем Іванович Соколов народився 06.11.1987 року у селі Сущани Кагарлицького району Київської області. Мешкав у Києві.

1 0 2 650x875

Закінчивши 9 класів Сущанської загальноосвітньої школи, Артем вступив до Ржищівського гуманітарного коледжу, у якому здобув фах "вчитель трудового виховання та фізичної культури". Після коледжу його було призвано на строкову службу до лав армії, і тут на Артема чекало перше важке горе – не встиг він скласти присягу, як померла його мати. А коли Артем проходив службу за мобілізацією, у квітні 2016 року не стало й батька. Рідною душею для чоловіка була його хрещена, яка замінили йому матір, і яку він безмежно любив та поважав.

Він був мобілізований у квітні 2015 року, і служба тривала до червня 2016. Брав участь у бойових діях у районі Мар’їнки, зазнав там поранення.

Під час роботи в Обухові у компанії "Райське Джерело" Артем Іванович зарекомендував себе справжнім організатором та лідером. До мобілізації він працював логістом (розвозив питну воду), згодом його було призначено на посаду головного менеджера. Він захоплювався футболом та зміг організувати мінізмагання серед співробітників компанії, він був людиною із залізною волею та твердими, мов граніт, переконаннями. Палко любив Україну, і не дозволяв нікому погано про неї висловлюватись, стаючи одразу на захист своєї Батьківщини.

Дуже добре ставився до своїх підлеглих, завжди підказував та м’яко направляв на правильний шлях. Попри його міцний, твердий і мужній характер, у нього було дуже добре серце. Він не міг залишити людину у біді, все робив для того, щоб допомогти. Артем не мав звички оцінювати людей по зовнішньому вигляду, перш за все він дивився у глибину людини, адже доволі часто за яскравою обгорткою ховалося ніщо. До того ж, йому були притаманні величезні щирість та чуйність, він завжди відкликався на будь-яке прохання, не маючи сил та бажання відмовити.

Головною мрією Артема було працювати на землі. Його батько був трактористом, й Артем виріс серед пахощів полів. Це було те, чого він насамперед прагнув, він кожну вільну хвилину приїжджав до села й не втомлювався повторювати хрещеному, що треба брати собі землю та починати вже працювати.

У жовтні цього року він підписав із ЗСУ контракт.

Сержант, головний сержант взводу 1-го батальйону 14-ї окремої механізованої бригади.

Загинув Артем 16 листопада в районі селища Кримське Новоайдарського району Луганської області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 19 листопада у рідному селі. У нього залишилися бабуся, хрещені, брат, сестра, дружина та двоє дітей.

Євген Володимирович Коростельов народився 09.10.1978 року у Сумах.

1 0 667 050x920

Після закінчення школи вступив до Сумського інституту ракетних військ та артилерії, завершивши навчання у ньому, прийшов до 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, де починав командиром взводу управління самохідної артилерійської батареї, потім був командиром бригадної артилерійської групи, а згодом – начальником артилерії, заступником командира бригади.

У складі штатного підрозділу брав участь в Антитерористичній операції на Сході України, виконував бойові завдання щодо звільнення населених пунктів Донецької та Луганської областей захоплених незаконними збройними формуваннями, у тому числі населених пунктів Рубіжне, Красний Лиман, Слов’янськ, Краматорськ, Лисичанськ, Сєверодонецьк, Дебальцеве, Шахтарськ, Вуглегірськ, Нижня Кринка.

З 22 червня по 22 липня 2014 року брав участь в операції з блокування та визволення міст Лисичанськ та Сєверодонецьк Луганської області. В ході операції самохідно-артилерійський дивізіон під керівництвом офіцера точними вогневими ударами завдавали  вагомих втрат противнику в особовому складі і техніці, що давало змогу парашутно-десантним підрозділам бригади та приданим підрозділам інших частин виконувати поставлені перед ними завдання з мінімальними втратами у визначені планами строки.

З 15 січня по 20 березня 2015 року брав участь в операції зі знищення бойовиків у районі населених пунктів Олександрівка, Авдіївка, Опитне, Водяне, опорного пункту "Зеніт" Донецької області, точними ударами артилерії було знищено два танки, бойову машину піхоти, бронетранспортер та чотири протитанкові гармати з розрахунками та тягачами противника, а також чотири автомобілі та склади з артилерійськими боєприпасами в селищі Спартак Донецької області, значну кількість особового складу противника. Під час бойових дій поблизу населеного пункту Спартак Євген Коростельов зазнав контузії.

Наприкінці вересня цього року Євген Володимирович отримав нове призначення.

Полковник, командир 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

12 листопада в районі населеного пункту Новотроїцьке Донецької області він зазнав важкого поранення під час огляду наших позицій, спочатку був доправлений до лікарні, а 13 листопада Коростельова доправили до Харкова, у військово-медичний клінічний центр Північного регіону, де зробили низку операцій.

За словами Євгена Бондара, заступника командира 128-ї окремої бригади: "Робочих версій у слідства дві: або вибух невідомого мінно-вибухового пристрою, або обстріл зі сторони противника, тому що є розбіжності. Один чув звуки зі сторони противника, характер ран указує на дещо інше. Коли проведуть експертизу осколків і з’ясують, фрагменти якого це боєприпаса, тоді можна говорити предметніше. Командирські якості, вольові якості просто надзвичайні, він не ховався за спинами, якщо він щось говорив, він показував приклад, робив це сам. Полковник Коростельов як взірець офіцера Збройних сил України. Дуже грамотний, дуже толковий. Як командир – просто хороша людина".

За повідомленням виконувача обов’язків провідного хірурга центру Сергія Шипілова, наслідком вибуху було масове тяжке пошкодження легень, його серцева діяльність підтримувалась постійно введенням розчину вазопресорів, які утримували тиск, з 17 листопада з’явилася висока гіпертермія, яка була проявом цього ускладнення від легень.

Помер Євген Коростельов близько 4:00 ранку 19 листопада у Харкові, так і не опритомнівши. Він став другим командиром бригади у Збройних силах України, який загинув під час війни на Донбасі: у 2014 році загинув комбриг 51-ї бригади Павло Півоваренко.

Похований 20 листопада на Алеї Слави центрального кладовища Сум. У нього залишилися мати, дружина та двоє дітей.

Нагороди:

Відомчі заохочувальні відзнаки Міністерства оборони України: нагрудний знак "за військову доблесть", медалі "20 років сумлінної служби", "За сумлінну службу" (II та III ступенів), пам’ятний нагрудний знак "Воїн-миротворець";

Орден Богдана Хмельницького III ступеня (указ Президента України від 21.07.2015 року – "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі";

Орден Богдана Хмельницького II ступеня (указ Президента України від 19.11.2019 року – "за особисті заслуги у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане служіння Українському народові", посмертно).

Олексій Віталійович Капустян (позивні Капуста, Качан) народився 18.10.1993 року у Рівному. Мешкав у селі Кринички Гощанського району Рівненської області.

1 0 75 650x874

2009 року Олексій закінчив 9 класів загальноосвітньої школи у селі Тучин, після чого продовжив навчання за будівельною спеціальністю. Строкову службу він проходив у Маріуполі, у внутрішніх військах, а з початком збройної агресії РФ проти України добровольцем вступив до 2-го батальйону територіальної оборони "Горинь", у складі якого брав участь у боях під Іловайськом, разом із 8-м армійським корпусом при загрозі оточення виходив на територію, підконтрольну Україні. Цей батальйон у жовтні 2014 року був перейменований на 2-й мотопіхотний батальйон "Горинь" та увійшов у підпорядкування до 30-ї окремої механізованої бригади.

Олексій Віталійович був справжнім патріотом, але не показним, а таким, що мовчки робить свою справу. Він не казав кожному, як любить Україну та пишається нею, проте захищав її віддано та сумлінно. Професіонал своєї справи, добре тямив у військовій специфіці, гарно володів зброєю, особливо СПГ, за допомогою якого він часто влучно накривав позиції ворога. Йому була притаманна працьовитість – бували періоди, коли вдень він із побратимами рили окопи та облаштовували позиції, а вночі несли бойові чергування на спостережних пунктах. На війні майже нема часу для відпочинку, але Олексій ніколи не жалівся, приймаючи все з усмішкою. Під час ворожих обстрілів він не ховався, поводив себе абсолютно спокійно, інколи міг і підняти хлопців без наказу зверху, щоб насипати ворогу у відповідь.

Не любив він окопну позиційну війну, завжди рвався йти уперед, у наступ, казав, що треба вже якнайшвидше звільняти наші землі. Якщо вже війна – то обов’язково передова, таким було його кредо, він не бажав сидіти у тилу, маючи великий бойовий досвід, залюбки ділився ним із бойовими товаришами, серед яких мав величезний авторитет. Завжди досягав своєї мети, маючи залізну волю та рішучість. Олексій Віталійович мав за плечима досвід бойових дій у багатьох точках зіткнення: Світлодарська дуга, Троїцьке, Луганське, Кам’янка, Гладосове, Мар’їнка тощо. Серед бійців сформувався такий собі кістяк молодих та гарячих хлопців, які були дружньою сім’єю, і Качан завжди домагався того, щоб ця сім’я стояла разом на одній позиції.

Обожнював свою маленьку донечку, кожної відпустки перш за все їхав до неї. Мріяв про те, щоб дослужити свій останній контракт та повернутися додому, добудовувати будинок, який він почав, але завершити не встиг.

Після служби у 30-й ОМБр 2016 року Олексій перейшов до 130-го окремого розвідувального батальйону, де служив у роті вогневої підтримки (до речі, на його лівій руці було вибите татуювання "За РВП"), ця рота вважалася найкращою, й усі хлопці мріяли нести службу саме у ній. Потім він перевівся до 24-ї окремої механізованої бригади, у якій служив сержантом на посаді головного сержанта 2-го взводу 1-ї роти у період з 14.11.2018 до 09.08.2019 років.

08.11.2019 року він підписав із ЗСУ новий контракт.

Сержант, командир відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 29 листопада близько 16.00 в районі селища Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Джерело: Цензор.Нет

 

загрузка...