pervaРепортер «Ратуші» вів відлік фронтових «нулів»
 
 
«— Чи в разі наказу ми змогли б звільнити Донецьк?, — командир дивиться мені в зіниці. — Без питань. Он, бачиш в бінокль будинки? Це Петровський район Донецька… Та є одне «але» — ціна питання? Без суцільного бомбардування міста й обстрілу його «Градами» і гаубицями (а ми цього робити не можемо — там повно цивільних ГРОМАДЯН УКРАЇНИ!) такий штурм обійдеться нам у 10 — 15 тисяч убитих українських військових! ТИСЯЧ!!! За кілька днів. Залізобетонні укріплення, мінні поля, снайпери, артилерія, танки, вуличні сутички — менше жертв аж ніяк не буде. Я вже мовчу про жертви серед цивільних. Про поранених, як ти помітив, я теж не згадую. Витримає таку хвилю горя і сліз Україна? Я теж так думаю. Тому всю цю тупувату ура-псевдориторику треба залишити для героїв із соцмереж і конспірологів-всезнайок. Ця війна, звичайно, підла, гібридна, до дідька виснажлива і тупа, але вона наразі малою кров’ю.  Хто хоче великою кров’ю і вже — ласкаво прошу на фронт!».
 
Цей діалог в одному з бліндажів 92-ї ОМБР відбувся у мене з одним із високопоставлених бойових командирів, який вже третій рік, попри «квадратноголових» воєначальників, не вилізає з глиняних траншей, а пропозицію дружини «поставити крапку» зустрічає веселим сміхом. Людина війни. 
 
Чужі серед своїх
 
На базі, де ми притулились, у куховарку Оксану всі просто закохані. «Чи ви їли, хлопчики, чи про вас опять забули?», — ця жінка лише однією своєю усмішкою примушує повірити, що не весь Донбас треба мазати одним кольором. Після того, як пані Оксана стала службовцем військової частини, їй видали камуфляж — такі правила. Цього дня жіночку не підвезла додому (а живе вона далеко, аж біля тюрми!) жодна місцева машина — тобто, всі світлі кольори часто мають темні відтінки. Відтінки страху. 
 
Нам відразу дають приблизний «розклад»:  у Мар’їнці відсотків 75 — за Україну, в Кураховому таких відсотків — 90, у Селідовому 90 відсотків ПРОТИ України і тільки 10 — за. Секрет простий: велика кількість мешканців цього міста воює в «сєпарів». З людей, які твердо тут стоять на проукраїнських позиціях, можна робити цвяхи… Поліцейський із Курахового. Дев’ять днів пробув в полоні, люто катований. В нього на очах розстріляли батька. Мати і сестра тепер у Києві й про загибель батька не знають. Думають — зник безвісти.  Відчайдушність і відданість боротьбі з ворогами цієї людини не знає меж. 
 
Наш ранок починається вереском поліцейських рупорів: шукають зниклу шестирічну дівчинку Аліну Васютину. Всі стовпи — в листівках з її описом. Що не день, надія знайти дитину живою згасає. Оглядають усі чагарі, рови, посадки щедро «облитих» персиків і вишень. У пошуках беруть участь усі: і місцеві жителі, і поліція, і «збройники», і сотні неозброєних бійців Нацгвардії. Головна версія: якийсь педофіл вбив дитя і сховав тіло (на жаль, пізніше вона повністю підтвердилася). На думку місцевих, навіть сєпари, якби ТАКОГО затримали, то вбили б «по поняттях» на місці без суду і слідства. Сєпарів тут називають — «ті». Наші бійці щодо моральної складової «тих» мають свою думку. «Які ж в них «понятія», коли вони кидають міни і снаряди на школи і садки, в яких вчаться їхні власні діти й онуки і де наших військ нема?, — дивується розвідник майор Олександр Ш-к (він і його товариш майор Володимир Я-кий стали моїми тимчасовими гідами та охоронцями). — Стріляють і по медиках — поняття військової честі просто нема. Навіщо стріляють росіяни? Все просто: стрілянина виправдовує їхні зарплати, адже вони на війні — лише у відрядженні».
 
Красногорівка — місто неймовірного Жаху 
 
На броньованому «Амароку» просто пролітаємо проміжок, який веде до Красногорівки і прострілюється снайперами російсько-колаборантського війська: взимку після 15:00 по цій «Дорозі життя і смерті» намагались узагалі не їздити: кулеметники і снайпери ворога змагались, хто перший влучить у рухому ціль. При в’їзді спалена мінами заправка і вирви від снарядів. Керівник військово-цивільної адміністрації Красногорівки Олег Ліванчук зустрічає привітно й відразу ж пропонує екскурсію. Вперше за час численних поїздок на Схід я наочно бачу КОНЦЕНТРОВАНЕ ЗЛО. Вщент зруйновані квартирні та приватні будинки, поламані й посічені залізом дерева, дірки в багатоповерхівках, через які міг би пролетіти КАМАЗ, сотні забитих фанерою вікон, тисячі слідів від осколків на дахах і стінах, пустка і відчуття неймовірного страху і розпачу, який зависає в повітрі й заважає дихати на повні груди. Олег Петрович пригальмовує: «Це стоквартирний будинок. Він не порожній. Тут проживають чотири сім’ї. У всіх мешканців є одна проблема: люди замучились вставляти вікна… Церкву фоткайте швидко — і змиваємось. Помітять — відразу прилетить. З дороги сапери повиймали труби з «Градів», які не вибухнули, але різного вибухового залізяччя тут іще на десятки років розміновувати. А ось тут проїдемо кулею (вибачте за каламбур), бо ділянка під постійним обстрілом. Покидьки методично спалили приміщення школи, «швидкої», обстріляли технікум, де, до речі, вчаться пацани з Донецька. Що цікаво, на 90 відсотків знищених об’єктів військових не було навіть близько. І стрільці про це знали. Жодні підприємства не працюють. Світло, вода є, а от газ провести не дають — луплять по машинах ремонтників із мінометів, і все. А попереду — зима…». 
 
perva1Доїжджаємо до околиці — низка зруйнованих і спалених дач. Лячні дерева і кущі. Вдалині церква — це вже Донецьк. Десь дуже далеко стріляють. Все в дірах, уламках, кусках бетону і… квітах, які вже давно ніхто не доглядає. Тут царство і влада Війни: розтяжки, колючий дріт, нерозірвані боєприпаси, свій — чужий, снайпери, обстріли, засідки, осколки, незрозумілі команди по раціях, старі плями крові, завивання сирен, побитих осколками «швидких», 200-ті й 
300-ті. З полегшенням їдемо геть… 
 
Очі в мене округлюються: бачу, як метрів за 100 від місця, яке ми проскакували, якась бабуся спокійно веде велосипед, а поряд із нею чимчикує маленька дівчинка. Вони йдуть до тієї ділянки, яка «під постійним вогнем». Олег Петрович перехоплює мій погляд: «За три роки люди банально звикли до війни, хоча приїжджі дивуються, як до цього можна звикнути, а якщо не звикнеш — може «зірвати дах». Прецеденти є. Навіть не завжди тепер спускаються в підвал — набридло. Он недавно бабуся банки закручувала. Почався обстріл. Вона думає, дай банку закручу — і під землю. Поки докручувала — пряме попадання снаряда в підвал. Пса разом із будою теж у підвал затягнуло вибухом. Смішно трохи вийшло: буду відрили, а собака в ній живий — тільки налякався дуже. Зрозумійте правильно: підвали ж рили для «закруток», а не для мін зі 120-го міномета. Недавно приходила молодь — просили зробити увечері «діскатєку». Трохи ошелешений чиновник не дозволив: «після війни натанцюєтесь» — насправді боявся, що лупнуть на звук».
 
Двох бабусь на лавочці мер просить не фотографувати («Скажуть, що я хочу з’їсти їхню печінку чи продати комусь їхні помешкання»), а моя спроба клацнути медсестер біля зруйнованої лікарні теж зазнає фіаско — вони втікають від об’єктива. Люди страшенно налякані, пояснює гід. 
 
Від нього ж отримуємо і цифри по місту: Офіційно в місті мало б проживати 8 тисяч жителів. Реально — 6-7 тисяч.
 
70 відсотків — за Україну. 30 — проти. Але з тих сімдесяти — 50 відсотків мовчать — бояться прориву і захоплення території «сєпарами». З шести тисяч — 32 цивільних убито під час обстрілів, понад сто — поранено, 80 місцевих воюють на боці ворога, з них — 30 вже загинуло, четверо — здалось СБУ за програмою повернення. 
   За даними розвідки, днями до ворога зайшло 10 камазів зі снарядами і мінами. Вистріляли два. Тобто, все ще попереду…
    Стріляє по місту «русня» — сєпарів тепер тримають у другій лінії оборони: нема довіри. Можна було б ЗСУ відразу ж врізати по сєпарах, але треба розуміти — піде «отвєтка». По цивільних…
 
В адміністрації — звичайна робота. Вловлюю шматки розмов: «12 гаражів есбеушники «вскрили» — явно зробили хєрню. Мінімум шість гаражів мешканці могли б відкрити власними ключами. Треба було людей викликати, а не різати все підряд! Бо КОЛИСЬ вони знайшли в гаражі міномет! А так тепер знайшли один мачете, то хай собі тепер його встромлять! Ні. Не в живіт!», «А тендери-то на «тушонку» традиційно виграв Рінатушка, а ця тушоночка — то повне лайно…», «Та всіх шкодувати теж неправильно — погодься, якщо б оголосили референдум про приєднання до Конго — вони б теж на нього пішли! З піснями!».
 
У кабінеті мера знайомимось із командиром 92-ї бригади Володимиром Володимировичем із позивним «Лаваш». На бравому військовику — зелена футболка з зображенням Тараса Шевченка, який одягнутий в шолом і тактичні окуляри. В підрозділі «Лаваша» біда. Вибух гранати — одним словом — трагічна НП. Наступного дня боєць з 
 
92-ї (позиція «Апостол») жорстко пояснить нам нюанси: «Ні, зайшла не ворожа ДРГ. Зайшла «синька», яка вночі познайомилась із «білкою»! Якийсь дурень смикнув кільце. Спершу був один «двохсотий», і троє «трьохсотих», а вчора ще один в Дніпрі помер — руки відірвало, і стало двоє «двохсотих» і двоє «трьохсотих»! Хто їм винен? НІХТО. Не треба все списувати на посттравматичний стрес — тут у всіх стрес! Бо тут ВІЙНА!!! Це все наша ментальність, що тільки не робили з тими проклятими «аватарами»: приковували, били, кидали в ями — нічого не допомагає! Та вже якщо тебе неймовірно приперло випити, то, як підказує досвід АТО, — пий удень до 21:00! В холодному бліндажі відлежишся, і всі будуть живі! Якщо п’ють на ніч — зносить «дах», вмикаються до того блоковані незворотні зміни в підсвідомості, і ти починаєш шукати ворогів або навколо себе, або біля себе, або всередині себе, або просто в темноті». 
 
З подарованим наконечником від «Града», зенітною кулею і хвостовиком від 120-ї міни швидко зникаємо з міста, яке приходитиме до мене в нічних кошмарах… 
 
Футбол: піар-удар по ворогу
 
Я далекий від футболу, але тепер спробую запам’ятати ці імена: Артем Федецький, гравець збірної України, Михайло Копиловець — екс-гравець «Карпат», Андрій  Тлумак — тренер молодіжки «Карпат», Євген Рахімов, гравець в американський футбол із «Закарпатських лісорубів». Прикордонники, які взяли цих спортсменів в АТО на «нулі» і на КПВВ «Мар’їнка» зробили абсолютно правильний, хоча й вельми ризикований крок. Саме ці хлопці всього лише за три доби встигли виступити на відкритті провінційного стадіону, зіграти матч із «зеками» в колонії суворого режиму, відстояти чергування на КПВВ «Мар’їнка», злазити на закриті позиції (куди не ступала нога журналіста) в шахти і бліндажі до «збройників», потрапити на позицію «Больничка», роздарувати масу автографів, шаликів і футболок і сфотографуватися зі сотнями вболівальників у формах і цивільному, котрі просто не вірили у своє щастя. Хтось скаже: «піар». Відповім просто: приїдьте сюди і теж  попіартесь.
 
Голкіпери і  хавбеки заґратованого світу
 
Селідівська колонія № 82. Начальник зони — мешканець Донецька.  «Переселенець я», — чомусь ніяковіє цей суворий, але усміхнений чоловік. У нас тут на «зоні» — понад 800 ув’язнених, більшість — рецидивісти. 90 відсотків — мешканці Донецька. Після ухвалення Закону Савченко (нічого більш злочинного я просто не уявляю) понад 200 вийшло на волю, нині половина з них — знову тут. Решту — або ще не спіймали, або вони сидять не у нас в регіоні. Ні (сміється), Янукович у нас не сидів, він сидів у сусідній колонії, мав «погремуху» «Хам».  Чому «Хам»? Бо реально був хамом. 70 відсотків нашого контингенту — сидять за наркоту. Тепер до нас приїхала комісія, бо один в’язень утік. У сміттєвозі, але на «зоні» хтось його точно прикривав. Сам утікач із Донецька, 1993 року народження, тож думаємо, що прямуватиме туди (наступного дня розвідники повідомили мені, що телефон спритного зека пробили по білінгу — і він справді вже дзвонить у Донецьку. — Авт.). Сидить тут і один ваш земляк, але до нього я не пущу: він надто «матьорий» та агресивний і може наробити біди». В штрафний ізолятор нас, до речі, теж не завели — мовляв, там нема світла.
 
На майдані, біля церкви
 
За хвилю на стадіоні біля церкви починається футбол. Навіть мені видно, що футболісти перекидають м’яча ліниво, піддаючись суперникам. Грають по два професіонали за кожну команду. Майже у всіх гравців з-під футболок видно не дуже майстерні татуювання. Глядачів — осіб із 70, ще троє стоять збоку — згодом вони подарують спортсменам власноруч зроблені ікони. Роздаю чоловікам привезені підшивки «Ратуші» і скляні баночки з аджикою і мармулядою від львівської «Шкварки» для військових — тут теж люди… В очі впадає один зек, що до плеча не має руки, але фоткати його чомусь не наважуюсь. «Москва»! Пасуй!», — кричить хтось до сухого чоловіка, який атакує команду Артема Федецького. «В такі часи — і така дивна «погрємуха»? — цікавлюсь в опера. Той сміється: «Та в нього свалу нема — в ув’язненого прізвище Москвін!» Коли минулого разу прикордонники привозили в цю «зону» на екскурсію тренера «Дніпра» Мирона Маркевича, той специфічно зреагував на пропозицію місцевого балагура «Чекушки» «махнутися кішкарнею». Маркевич, не вагаючись, зняв із себе куртку і віддав жартівнику, відмовившись від його светра. Цей крок відразу всі оцінили… До речі, хто хоче досиджувати в Україні — пишуть листа Уповноваженій з прав людини — і їх етапують сюди. Сидіти в «ДНР» ніхто не проситься, та й правового механізму передачі в’язнів-кримінальників в «диру» не існує. Якийсь чоловік сумно-сумно дивиться на мене з-за решітки. «Це прийшов новий етап — мусять перебути два тижні в карантині, — розтлумачує наш гід. — Там ми дізнаємось, хто є хто, лікарі з’ясовують, хто на що хворий. До речі, найбільше нас питають і «взувають» за суїциди серед ув’язнених, хоча, скажімо, в США вважається, що самогубство за ґратами — це особиста справа кожного…». 
   Ви не повірите, але часто в анусах новоприбулих знаходять цілий мобільний салон: як на поличках лежать поряд мобілки, батарейки і зарядні пристрої до них…
 
Після футболу — фото на фоні спаленої снарядом стіни (у 2014 «зона» два місяці сиділа без води»). «Ты сделай фотку — а мой брат тебя на воле найдет и заберет!»,  — звертається до Федецького «Москва», на що той під загальний сміх відповідає: «Не треба, щоб мене твій брат розшукував на волі!».  
 
Мар’їнка: перехід в інший світ
 
perva4КПВВ. Величезні черги втомлених людей, перевірка сумок, білі капелюшки бабусь, плакати, побиті осколками кабінки-модулі… В нашому бусику десятки палет із туалетним папером — на випадок обстрілу, пояснюю футболістам. Вони регочуть. Хороші хлопці, очевидно, вважаючи, що я жартую для того, аби їм не було страшно. А я , насамперед, дбаю про підняття власного духу....
 
Навряд чи тисячі людей, які монотонно і якось приречено перетинають КПВВ «Мар’їнка», здогадувались, що цього дня їхні автомобілі перевірятиме не хто інший, як переодягнений у «погранця» й озброєний автоматом знаменитий футболіст Артем Федецький. Він ввічливо відрекомендовувався водіям автівок, які прямували з Донецька на українську сторону за продуктами, і збирав в’їзні талони. Його колега Михайло Кополовець у цей час веде світські бесіди з юнаком-прикордонником, якого сьогодні вночі оберіг ангел. Долинають уривки розмови: «Я тільки від бійниці відвернувся, а вона раз — і просвистіла! Я ледь не всрався!» Згодом, дорогою додому, Михайло кричатиме, трохи по-закарпатськи «льокаючи»: «Ай хай тепер хтось ми спробує в нас випхати «атовця» з маршрутки! Я йму сам зломлю носа!». Російські снайпери стріляють досить влучно: одному з прикордонників куля вдарила в плече, пролетівши між двох дощок на бруствері! Ходити по «нулях» разом із прикордонниками жахливо неприємно: ти постійно на прицілі у ворожих снайперів, які вдень не стріляють тільки через те, що тут тисячі тих, хто в разі закриття КПВВ може влаштувати в Донецьку справжній голодний бунт. Чому? Елементарно: ціни на українській території на 100 — 120 відсотків дешевші, ніж на окупованій! До нас їдуть за харчами, туди — провідати квартири і родини. Їдуть і «продуктові гінці» в Курахове і Мар’їнку — купують для замовників продукти: за одну «ходку» — ДО 100 гривень. Ходять щодня — вдосконалюються. Не всім із них можна вірити — хтось зійде на узбіччя нібито «до вітру» — і швидко поставить «розтяжку», на якій згодом підірвуться його земляки. Ви ТАКЕ можете зрозуміти?! Я — ні. 
 
Особливо боляче спостерігати, як під спекотним сонцем мучаться діти. Автівки з дітьми, інвалідами і вагітними пропускають у пільговій черзі. Саме тому в Кураховому можна знайти оголошення на кшталт: «Завезу з Курахового в Донецьк. Жінку з дитиною візьму безплатно». Таксисти тут заробляють добре. Як і перевізники. З оповідки курахівського таксиста: «Мене викликали в Донецьк. Поїхав. Приїжджаю, а в салон ввалюються двоє. Били так, що думав, не виживу. Кажуть: «Це ти казав, що Путін — ху…ло?!» Я їм клянуся, що мене оббрехали і я ніколи такого не те що не казав, а навіть не думав! Якби зізнався, то живим би не повернувся. Це хтось із наших мене «вложив» — конкуренція. Більше я в той Донецьк — ні ногою». Прапорщик-прикордонник, позивний «Хохол»: «Їхнє МГБ, до речі, тепер почало аналізувати старі доноси, на які раніше не звертало уваги. Недавно бабка на онука написала. Мовляв, зв’язався з укропами і став «неблагонадьожним». Хто вийшов із їхнього підвалу живим — щасливчик. Навіть якщо став інвалідом. Вони просто не розуміють, що таке «гуманізм». А оце подивіться в перископ трохи лівіше. Бачите дзот? До нього метрів 800 — 900. Ага. І вони ж нас бачать. Ночами як не снайпери, то міни. Хочете екстриму — то вночі і приїздіть! І зараз — з-за бруствера не виглядайте і не фотографуйте — це реально небезпечно, побачать спалах — Бог знає, що подумають. І на Монку не наступіть — її в темряві можна не розгледіти. Ні, я не про міну — ми Монкою пса тутешнього назвали (МОН-50 — протипіхотна осколкова міна скерованої дії. — Авт.). Сука Монка під канонаду народила нам ще моненят». Нас ведуть по бліндажах і траншеях — впадає в очі, що у прикордонників все — і укріплення, і техніка, і забезпечення — на голову кращі від «збройників». Все якось по-хазяйськи: і мішки, і вириті та «обшиті» дошками траншеї — старається інженерний взвод. В бліндажах — дитячі малюнки і ангелята. Сідаємо їсти макарони з «тушонкою».
 
Біля АГСа сидить втомлений від неймовірної спеки Євген Рахімов — інколи видається, якщо футболіст видихне на повні груди, то його бронежилет просто розірветься. Тренер Андрій Тлумак у синій футболці і бронежилеті, оглянувши зачохлену зеленою шматою «Дашку», разом зі мною йде дивитися на зігнуті снарядом у клубок опори електропередач. На одному з  дротів ще однієї пошкодженої електроопори вітер роздуває залишки червоно-чорного полотнища. «Це «Правий сектор» його туди почепив», — з гордістю пояснюють нам бійці з «Апостола» 92-ї. Хоробрих тут поважають. Край дороги на однаковій відстані — таблички з черепами і написом російською: «Не покидайте дорогу! Територія вдовж дороги замінована!» Одного разу на Мар’їнці авто з’їхало на узбіччя — після вибуху залишки жертв довго збирали в пакети...
 
Несподівано біля Федецького різко гальмує авто: «Что, в Германии игра не пошла?». Хлопці й сам Федецький сміються. Інша бабуся зупиняється біля Артема і впевнено каже: «Я знаю. Ви — Радецький». Підхожу до старенької автівки, яка прямує в Донецьк: «Зброя є?». В багажнику стара газова плита, якісь жалюгідні побутові дрібниці. «Да какое оружие у меня-то? » — «А чого Ви дивуєтесь: вчора тут вилучили в мешканця Харкова «Сайгу», патрони, наколінники, налокітники, пістолет. Думаю, їхав вступати в «ополченці». Відповідь дивує: «Даремно. Краще б став у полях поряд з вами – може, усе вернулося б, як колись, і Донецьк був би звільнений», — майже прошепотів і якось знічено усміхнувся. Ззаду прикордонник: «Ви їм не дуже-то й вірте. Нам «женуть» на сєпарів, а сєпарам — на нас: мімікрія як спосіб виживання». А я думав — ніхто не чує… Біля шлагбаума в затінку якась бабця чіпляється до мене, вимагаючи зробити лад на нейтральній частині кордону. Пояснює, що круті автівки «відтискають» в черзі «бідні» авто. «Дожила до 83 лет, и тепер должна  за своей пенсией на Украину ездить?!» Її спіч перериває  черговий прикордонник: «А ви б на референдум дебільний не ходили, то Вам би ту пенсію до хати приносили!». Бабця ображено замовкає. Хто з донецьких водіїв хамить і «жене» на Україну — тих хлопці відразу розвертають назад у «диру» : виявляється, що саме вони тримають свої автомобілі просто-таки в жахливому стані! Чомусь вразив спогад офіцера-розвідника: «Стояли на Золотому. Даю дівчинці цукерка, а її мама, років 25, зі щирою усмішкою каже: «Доченька! Не бойся — возьми конфетку у дяди-фашиста!»
 
Записи у фронтовому блокноті
 
«З розповіді прикордонника в курилці: «У нас один кадр був, який кожного разу, як їхав у Донецьк, страшенно і Україну, і українців кляв! Останніми словами. Ми сперечатися не стали, просто тихенько наклеїли йому ззаду наліпку: «Я люблю Україну» з сердечком і відпустили. Сєпари потлумили і його, і машину. Тепер їздить і тупо мовчить».
 
«По ділянці, яка під обстрілом, прочимчикував госпітальєр. У шортах і з рюкзачком. Так, ніби нема війни…».
 
«Назустріч «Хамер» з написом «НМ» — наглядова місія. Міряють воронки, збирають осколки після обстрілів. «НМ» розшифровується «Не Мужики», — кидає мовчазний водій «Амарока». 
 
«З розповіді у курилці: «На КПВВ заходить мама, поряд син-підліток із розбитою пикою. Мама презирливо дивиться на сина й іронічно радить: «О! Тепер вже можеш сміливо казати: «Слава Україні!».
 
«На місці нинішнього міста Мар’їнки було старовинне запорозьке займище. У 1704 році по обох боках Гнилуші було кілька зимівників і хуторів січового запорізького козацтва. Отак…».
 
«У вікно нашого «Амарока» потрапив ВОГ — скло тріснуло, але витримало. Чудесна машина, щоправда, в темноті трохи їхати погано, а так — річ!».
 
«Коли йшов обстріл КПВВ Мар’їнки — кулею по шиї зачепило цивільного. Вижив». 
 
«Фото обстріляного райвідділу поліції Мар’їнки. Напис: «МІНИ». Днями розміновували. Всередину не пускають. Стовідсоткової гарантії безпеки ніхто не дає».
 
«Один мобілізований пив. Гнилив на Майорську. Прос… ав бронежилет. Недавно дивлюся у ФБ — а він з трьома медальками й орденом».
 
«Їзда за паролями. Є пароль і відгук для блокпостів, і для заїзду в комендатуру, бо Бог його знає, хто в машині сидить! Змінюють двічі на добу. Підслухав одну пару: «Віган — Твента». Спробуй запам’ятай! Хто тільки їх вигадує!».
 
«В Мар’їнці до нас підходить підпила старша жінка: « Ви красівиє, як Штірліци!»
 
«З розмови в курилці: «Дивився Указ про нагородження. 70 процентів нагороджених живуть у Києві!».
 
«В командира батальйону 92-ї бригади в гостях дівчинка-кореспондент із «Цензора». Гарна. Дзвоню в прес-службу 92-ї, залишаю дані — мене не акредитують. І не віддзвонюють. Поліземо на передок так — завжди більше надії мав на бронежилет, ніж на акредитацію».
 
Ті, хто захищають «Апостола»
 
22 червня — початок Другої світової війни. Не знати, чи ворог сьогодні буде мовчати. Принаймні, День Росії пройшов тихо. На День прикордонника все засипали «Градом»… 
 
Записую, сидячи на настилі з дощок: «Перед нами сєпарська позиція терикони «Крокодил», а правіше від неї — «Волохаті Сіськи». Ідеальні сєпарські точки! Та сєпарів там нема — це російський розвідбат…». Одразу згадую фразу нашого водія, бійця-донеччанина: «У мене під «Волохатими Сіськами» будинок, де ми жили всією родиною. Щодня його бачу — серце болить».
 
Мене відразу попереджають: осколків і зарядів я тут не знайду — хлопці з 92-ї це все залізяччя викидають подалі. Вважають, що зло може притягувати тільки зло. «Ось ці залишки від роботи АГСа можете забрати на сувеніри. І від 120-ки хвостовик заберіть — саме так виглядають подарунки від «старшого брата», — філософствує боєць з бородою. — А він он, в посадці, метрів за 300 сидить, приглядається. Але як знищити того, хто захищає «Апостола»? Хочете екстриму — приїжджайте вночі.  До речі, АГС теж не фотографуйте — раша модерує всю пресу, зокрема й районки — шукає деталі, щоб визначити, де, хто і скільки». Раджу, до речі, УСІМ журналістам це зрозуміти. Гарний кадр не вартий людського життя. Саме тому зо 20 моїх добрих фотографій надруковані не будуть. Принаймні, до закінчення війни… Знайомлюсь із бійцем на позивний «Немо». Представляють зі сміхом: «Немо» — учасник усіх війн, окрім війни 1812 року». За спиною у воїна — Афганістан. Там теж була спека, численні зорі й високе небо над головою. І там можна було повернутися додому. А тут за свій дім потрібно воювати… 
 
Матч на ворожій території
 
Той, кому спало на думку зіграти в футбол за 200 метрів від сєпарів у зруйнованому залі, — приховано-божевільний. Ті, хто погодився підтримати таку ідею, — божевільні втричі! Але цей футбольний матч відбувся! 92 проти приїжджих футболістів! Під загрозою миттєвого мінометного обстрілу і прицільного снайперського вогню! З завершальним громовим: «Слава Україні!» і багатоденним шкварчанням сєпарських сайтів, які просто завили від обурення! Як?! У Донецьку?!! Українські футболісти разом із карателями?!! Таких ударів по самолюбству тих, хто донині не може точно сказати, навіщо взяв в руки зброю, не завдавали давно! 
 
Ми, схвильовано чекали на повернення гравців на позиції «Больничка» (інтернат), антураж якої можна сміливо використовувати для зйомок фільму про прихід монстрів, які вирішили винищити людство! Побиті вікна і проламані стіни, кімнати, які прострілюються наскрізь, і осколки та гільзи, що шарами лежать на даху! Висовую з-за рогу руку і роблю кілька фото. Боєць із борідкою дивиться на моє хуліганство з осудом. Кілька бійців такі молоденькі, наче щойно не послухали батьків і втекли сюди з шкільного випускного. Один хлопчина страшенно гордиться своєю бородою («Відрощував із жовтня!»). На плечі — глибокий шрам від осколка. Телефонує дружина. Брешу, що ми на відкритті дитячого стадіону. Присутні з розумінням посміхаються. «Прикольні» написи на входах до кімнат. Зустрічаю земляків із Тернополя. Врешті герої-футболісти разом із Михайлом з Держприкордонслужби і оператором Юрієм Руденком («Рудік») повертаються.
 
Знайомимось із бійцями. «Маямі», у повсякденні «Шухер». Узбек. Український. «Донор». Жив у Росії. Потім Керч. Третій рік на війні. На «Апостолі» зустрічав кримського татарина з 92-ї. Запам’яталось: «Нам ще треба визволяти мій Крим!» Обіймаємось із «Лавашем». Приїжджає командир батальйону з позивним «Сем». Дівчинка Ольга з Чернігова в камуфльованому капелюху, «бронику» і з косичкою, страшенно встидається. Стрілець із ДШК! Я теж в шоці. Позивного нема. Позивні бувають дивні, хоча завжди вмотивовані. Фельдшер прикордонників, скажімо, має позивний «Гінеколог». Багато «Бать» і «Малишів». Навіть «Вітрів» було два. Наш гід скромно іменує себе «Михалич».
 
Те, що завжди рятує. Фронтовий гумор
 
Повз нас проповзає стара «Нива», на якій стилізовано під ОБСЄ написано: «АЯЕБУ». Гумор тут люблять і цінують.
 
З розповіді в курилці: «В нас працювали два добровільні раби, чисто тобі кіношні «Сифон» і «Борода», які погоджувались рубати дрова, підмітати і відкидати сніг, за порцію їжі та пару рублів на пляшку.  Згодом образились і пішли в добровільне рабство до «правосєків», яких, звичайно ж, на цій війні нема».
 
Батальйон «Харків» двічі брав участь у запланованих розіграшах. Першого разу вони надпрофесійно «розвели» львівського співака «Дзідзя» (на нього видрукували псевдолистівки як на терориста ібн-Хатаба), цього разу харків’яни затримали в Мар’їнці як наркомана футболіста Михайла Кополовця. Опускаючи всі подробиці цієї анекдотичної історії, зауважу, що Михайло-правдоруб висновки зробив зовсім несподівані: «От відчуваю, що нагло дурять, а нічого заперечити їм не можу! Справжні професіонали!». Комендант «Кузьмич» теж заінтригував Михайла і підвищив мій авторитет, натякнувши йому, що цей ніж журналіста «по ручку в крові».
 
Замість епілогу
 
Після нашого від’їзду 22-й харківський тербат, який уже третій рік на війні, «задню не дає», розбив із кількох засобів ведення вогню хвалений сєпарський дзот і два укріплення біля нього. Найдивніше  те, що у відповідь хлопці не отримали жодної «отвєтки». Ні цього, ні наступного дня. Таке враження, що втомлений монстр війни вирішив зробити серйозний тимчасовий перепочинок. 
 
Щоб потім вдарити в іншому місці…
 
…Я з розвідниками повертався з Мар’їнки і вдруге під’їжджав до знаменитої «церкви Арбузова», біля якої за роки війни не впав жоден снаряд. Несподівано за кілька метрів від того місця, де ми доти стояли, почала здійматися хмарка диму. «РПГ , — підсумував майор Ш-к, - десь неподалік з кущів. Але, — подивився на мене, — нічого страшного, там розліт осколків лише 7 — 8 метрів» Я нічого не відповів, але несподівано зрозумів, що приказка «двічі не вмирати» має ще й інший, прихований і не такий героїчний зміст…
 
Львів — Курахове — Селідове — Мар’їнка — Красногорівка — Мар’їнка — 
Курахове — Львів,
фото автора