Nicoy espresoОстаннім часом у суспільстві точаться баталії навколо мовного питання та законопроектів про мову. Коли б’ється свій із чужим, усе зрозуміло. А як бути, коли між собою б’ються умовно свої? Помітила таку особливість. Українцям байдуже, чому сваряться активісти, українцям не цікава суть питання, їм головне аби не сварилися.

Байдуже, що може сварка через те, що хтось відстоює ваші ж інтереси – це не важливо, важливо, щоб не сварилися. Байдуже, що сварка через те, що хтось здає ваші ж інтереси. Це теж не важливо. Головне, щоб усі всміхалися, лагідно розмовляли і не сварилися. Українці у своїй більшості не докопуються до суті. Їм головне зовнішні прояви. Вони повторюють як мантру: «головне, щоб не сварилися». Так і хочеться іноді їх потермосити. Та що ж із вами таке? За правду можна й посваритися, коли тебе не чують. За правду можна й побитися. За правду треба боротися і це не завжди лагідні усмішки.

Я розкажу, за що борюся я, і яка моя правда. Останнім часом громадські організації, які зарекомендували себе борцями за українську мову, називають мене Фаріон-2, проектом «Свободи», агентом кремля, істеричкою, популісткою - щоб викликати в українців стійку негативну реакцію на мене, щоб не слухали, що я кажу. Але я теж кажу: «Не слухайте мене, люди. Нікого не слухайте. Читайте документи, які я викладаю, і робіть свої висновки з того, що бачите». Документи у цій статті я прикладу нижче.

Отже, як я опинилася у вирі цієї боротьби? А в мене виходу іншого не було. Я б залюбки сиділа й далі у своєму садку на дачі й писала книжечки для дітей про дружбу равликів, про собак, які люблять добрих людей, про звірят, які живуть людським життям і люблять свій ліс, бо він український – я ж бо дитяча письменниця.

Я змушена була вийти зі своєї зони комфорту, яку довго роками будувала. Я збудувала свій світ і була в ньому щаслива зі своїми дитячими книжками і зустрічами по школах. Зі школяриками, їхніми обіймасикамиі радісними промінчиками в дитячих очах.

Я змушена була покинути свій світ, бо ви, громадські діячі, які голосно протрубили на всю Україну про свою боротьбу за українську мову, мене не захистили. Ви пишете зараз такі закони, що не захистять мене і в майбутньому. Бувало, у дитинстві мені мама казала: «Не подобається? Ну то піди зроби сама!». Як я тоді сердилася, і як мені зараз знадобилася її наука. Мені не подобається, як ви мене захищаєте, ото ж я пішла робити це сама.

Але все по-порядку. Якось мій син-шестикласник приніс зі школи підручник російської мови і сказав, що всі вчать цей предмет і його змушують. Двобій зі школою, щоб поміняти російську мову на французьку, я виграла. Боролася без громадських організацій. Тоді я ще не знала про їхнє існування. Добилася, а потім у фейсбуці виклала інструкцію для батьків, як я домоглася і які кроки раджу іншим. Батьки з різних міст стали мені писати багато листів зі скаргами, що і в них така сама проблема в школах, їх теж директори заставляють вчити російську.

Зібрала я ті листи докупи й пішла в міністерство освіти. Запитала: «Чому ж Ви з цим нічого не робите?Захистіть українців від домагань російської мови. Не хочуть українці вчити мову агресора. Напишіть від міністерства листа директорам, що ті не мають права заставляти!» У міністерстві мене чекало розчарування. Директор департаменту середньої освіти Юрій Кононенко відмовився такого листа написати: «Ми обіцяли Європі, що розвиватимемо мови меншин. Ото ми й розвиваємо. Ніякого листа не писатиму». Пішла я тоді з міністерства зі сльозами, але на прощання інші добрі люди мене завірили: «Скоро буде прийнятий новий закон про освіту - і все буде добре». Стала я чекати того закону і відписувати батькам у соцмережах, мовляв, скоро нам «дадуть вольну».  

А тим часом у Верховній Раді розгорталися ще одні події - дебати навколо законопроекту про квоти на радіо. Телефонує мені подруга-музичний продюсер і кличе підтримати її й українських музикантів, піти до ВРУ на засідання комітету, де буде розглядатися законопроект, то вона просить піти з нею, бо вона може щось не так зрозуміє, а я вже борчиня за мову, до того ж колись у Верховній Раді працювала, то ж розбираюся краще.

І

shamayda
Тарас Шамайда
отут починається моє знайомство з громадськістю. Підводять мене до їхніх лідерів Тараса Шамайди («Простір свободи») та Сергія Оснача («Відсіч»). Шамайда, якесь знайоме прізвище, щось із політичного минулого, Оснача бачу вперше. Розговорилися.

-          Ну що? - питаю в хлопців. - Будемо вимагати 100% контент українською мовою?А вже від нього поступатися якоюсь часткою меншинам та іноземній музиці.

-          Та ви що, пані Ларисо, - замахали на мене перелякано обоє. – Не можна 100%вимагати, бо провалимо питання. Нам тоді нічого не дадуть. Треба просити відсотків 60, щоб не сердити меншини. Якщо буде 75% - це гарний результат. Треба врахувати розклАди політиків.

-          Почекайте, - дивуюся я, - Хіба українська громадськість для того, щоб підлаштовуватися під політиків і розклади? Хіба ви не для того, щоб вимагати в Україні для українців по максимуму? А далі нехай політики зі своїми розклАдамидумають, як нам догодити і як задобрити, щоб ми поступилися. Нехай проведуть з нами роботу, а ми подумаємо, на які поступки ми погодимося, а на які ні.

-          Не займайтеся провокаціями, пані Ларисо, Ви тут людина нова, а ми вже давно це питання пробиваємо.

-          Ну гаразд, - кажу. – Помовчу, подивлюся що тут у вас і як.

osnach
Сергій Оснач
А громадські діячі тим часом бідкаються, що депутати впираються, що можуть не проголосувати і треба буде поступатися. Питаю в Оснача:

-          А може не поступатися треба, а бучу здіймати? Давайте народ піднімемо. Давайте концерт під стінами ВРУ розвернемо. Ми концерт на підтримку закону будемо під ВРУ організовувати?

Той мнеться:

-          Та хто це буде робити? І не прийде ніхто. І це ж озвучка треба.

-          Тю, - кажу, - не проблема! – Давайте я подзвоню в музичний батальйон, у мене там знайомих музикантів купа.

Дивляться на мене перелякано.

-          Та Ви чого? – не розумію їхнього переляку. – Вони мене під час Майдану виручали. Озвучку давали. Я в Київській адміністрації під час Майдану літературно-музичний марафон організовувала, цілими днями поезія, проза, музика, письменники, барди. А потім в Український дім переїхали. Марійку Бурмаку звала, сестер Тельнюк – ті приходили, співали, а апаратуру нам тоді давали і зараз дадуть, не бійтеся. А ще в мене сцена є. Точніше, в моїх друзів.

У відповідь - крижаний холод і Шамайди, і Оснача. Це вже потім я дізналася, що виявляється Шамайда з Осначем і самі дуже тісно з музичним батальйоном дружать, і я залізла на їхнє поле. Концерт вони таки наступного дня організували. Мене стали морозитися й уникати. Але мені ж не треба начальників, я сама собі фронт робіт визначаю. Кажу: «Треба йти до депутатів», - і пішли з Хомою з гурту «Мандри» під «купол», ловити народних депутатів. Розказувати, що в нас є такий крутий закон про квоти на радіо. Громадськість написала. Ви повинні його підтримати. А депутати нам і кажуть:

-          Цих законів два. Другий написав Крулько. Поки буде два – не проголосують за жоден.

Спускаємося ми з Хомою в їдальню, а там Тарасюк Борис Іванович з якимось чоловіком обідає, ми давно знайомі, ще по моїй попередній роботі в Верховній раді. Я до нього. Привіталися. Я йому про нашу біду жаліюся, що є «гарний» Громадський закон про квоти на радіо і є «поганий» Крулько, який ще один закон написав. А Тарасюк сміється, показує на свого колегу по обіду й каже:

-          Оце і є Іван Крулько. Знайомтеся. Залишаю Вам його на розтерзання, а я пішов.

krulko
Іван Крулько
Ніхто нікого не терзав. Поговорили ми з Крульком. Він нам свій законопроект роздрукував, показав, аргументував, які в нього плюси. Ми з Хомою до Шамайди. Мовляв, зустріньтеся, поговоріть з Крульком, у нього є непогані пункти, ми почитали, об’єднайтеся, бо пролетите і Ви, і він. Якщо Ви такі досвідчені, давно в політиці, то повинні ж це розуміти. Відмовилася громадськість з Крульком говорити, бо їхній, громадський закон найкращий. Відмовилися жорстко. Тобто, власне его важливіше, ніж справа? Критики не сприймають, і всі, хто пропонує їхній «найкращий» законопроект ще з чиїмось ліпити – вороги.

Вже тоді я в їхніх очах стала провокатором, яка звалилася на голову невідомо звідки. На їхню думку якийсь засланий козачок. Я нічого їм тоді не стала доказувати. Відступила з думкою: «Якась дивна громадськість.У неї наголос не на тому, щоб громаду відстоювати, а на тому, щоб підлаштовуватися під політиків. Якісь інтриги спільні розводять. Але я вже давно не кручуся в цих колах-договорняках-домовленостях. Може і справді чогось не розумію і відстала від життя». Щоправда, Верховна Рада тоді так з першого разу Законопроект про квоти на радіо і не проголосувала. Послала на доопрацювання обидва законопроекти, як і передбачали і я, і багато інших людей.

Розсталися ми тоді з громадськістю, але ненадовго. Було то влітку. А восени 2016-го грянув Закон про освіту, за який у Верховну раду приїхала агітувати пані міністр Лілія Гриневич. Рада послухала і проголосувала в першому читанні. Нарешті діждалися. З трепетом відкриваю давно обіцяний законопроект і… І не вистачає слів від прочитаного. А де ж довгождане мовне розкріпачення? Бачу пункт про навчання мовами меншин поряд з державною мовою - а це двомовність. Бачу,навчання мовою меншин забезпечує за свій кошт держава - хоча в Конституції сказано, що таке навчання держава «гарантує», а не «забезпечує».Бачу, освітній процес може здійснюватися двома і більше мовами - а в роз’ясненні Конституційного суду значиться, що навчальний процес в Українських школах тільки українською мовою, а не двома. Бачу, що в технікумах та вишах закладене вивчення мови меншини – але вивчення української мови у всіх вишах відмінили кілька років тому. Бачу, пропонується подальша професійна діяльність мовою меншин – мало їм, що половина українських фахівців, наприклад, лікарів, розмовляє саме мовою російської меншини, а не українською. Читаю і очам не вірю. Двомовність, мовна шизофренія, відчинені ворота російській мові у всіх школах.

Хапаюся за ноутбук. Розумію, що часу обмаль - треба швидко писати і подавати правки до Верховної ради, а на це відводиться небагато часу. Написала правки і виставляю їх в інтернеті у спільноті на обговорення батьків і вчителів, які разом зі мною той закон чекали. Всі в шоці від ст.7 «Мова освіти» Закону про освіту. Що за ворог писав цю статтю ? Набирає обертів скандал. Пані Міністр збирає нараду і хоче продемонструвати, що вона демократичний міністр, нараду по обговоренню правок будуть показувати в прямому ефірі по інтернету. На нараду запрошують і мене, і когось із активістів, хто в процесі.

А я і цей час у Чехії, член журі Міжнародногодитячого фестивалю, і на нараду прийти не можу, але ж нічого, втішаю себе, там інші активісти, з якими ми разом працювали над правками, будуть. Бігаю по всьому чеському фестивалю з ноутбуком, шукаю інтернет, і весь фестиваль бігає шукає інтернет для мене, бо знають, що в мене перемовини про якийсь важливий закон. Дивлюся в інтернеті, а на нараду запрошенні не активісти, з якими ми правки писали, а з якогось дива, знайомі хлопці з громадськості, з якими ми влітку мали епопею з законом про квоти на радіо. Це вони захищатимуть мої права? Зітхаю. Але мала в житті гарного начальника, міністра закордонних справ України, Президента генеральної асамблеї ООН, Геннадія Удовенка. Колись на отаке моє зітхання він сказав: «Учіться працювати з ким є».

Ну що ж. Працювати, так працювати. Надсилаю до громадськості правки, пояснюю, на що прошу звернути увагу: жодної освіти двома мовами – це шизофренія, максимум на що ми погоджуємося – це вивчення мов меншин в спеціалізованих школах з вивченням їхньої мови. А пункт 5 про мову меншин у вишах зняти зовсім. Фахівці у вишах і технікумах повинні готуватися виключно українською мовою.

Батьки з освітянами тим часом пишуть мені: «А чому це на нараду запросили не їх, хто підняв цю тему, хто правки готував, а когось іншого, якусь громадськість? Це що рейдерство ідеї?» Пишу їм, щоб не переживали. То колеги, які давно мовні питання захищають. Почалася нарада. Шамайда озвучує позицію, яка збігається з нашою. Каже, що треба зняти пункт 5. Я радію, але рано зраділа. Громадськість виявилася «громадськістю». Під кінець наради громадськість підтримала правки міністерства: освіту двома і більше мовами, поряд з державною мова меншин. Пункт 5 про вивчення мов меншин у технікумах і вишах для подальшої професійної діяльності мовами меншин залишили. Наш пункт про звільнення вчителів-сепаратистів взагалі викинули. Наші нові критерії до освітнього омбудсмена теж відкинули. І дають прес-конференцію, що це узгоджені правки громадськості і міністерства. І що ці правки дуже корисні для українців і саме їх повинна затвердити Верховна Рада.

Nicoy 12

Nicoy 13

Nicoy 14

Nicoy 15

Nicoy 16

Nicoy 17

Nicoy 18

Я приїжджаю сердита з-за кордону. Викладаю в інтернеті правки громадськості, які вони узгодили з міністерством, щоб усі почитали. Народ читає - і прозріває, а де ж захист української мови в освіті? Громадськість звинувачує мене, що я на них помиї вилила. Це при тому, що я про цих діячів не вживаю епітетів. Просто виклала в інтернеті результат їхньої роботи. А вони кажуть, що це помиї. Ну раз ви так оцінюєте свої ж правки, то так тому і бути. Я тим часом шукаю свої шляхи подачі наших батьківських з освітянами правок. Кидаємо клич знайомим депутатам. Ті відгукуються, подають наші правки у ВРУ. Отут би й хотілося крапку поставити. Але громадськість починає боротьбу проти цих батьківсько-освітянських правок. Мене названо провокатором. Заявляють, що депутати за це не голосуватимуть - і починають кампанію по опрацюванню депутатів,зустрічаються з ними і розповідають, що оті правки батьків – то якась російська провокація. Не слухайте ту Ніцой. То ще одна Фаріон. Проект Кремля. Мовляв, треба голосувати тільки за правки міністерства. Бо це узгоджена позиція міністерства і громадськості.

Можна ще довго розказувати, як ми з київськими активістами й досі митарствуємо з тими правками по засіданнях комітету освіти ВРУ, яке тих правок не хоче. Митарствуємо по засіданнях у Міністерстві, яке не бажає нас чути. У них якась своя установка. Наше відкидається. Міністерство і громадськість разом в один голос заявляють: «Єдино вірний варіант – міністерський. Його треба брати за основу».

Nicoy 11Викладаю лист першого заступника міністра освіти В. Ковтунця до комітету освіти ВРУ. У цьому листі він пише, що їхні правки узгоджені з громадськістю, і покликані на захист української мови і меншин, А ще є інші поправки до законопроекту (це наші, освітян і активістів). Називає їх радикальними. (Ну звісно, залишити меншинам не весь освітній процес мовою меншин, а тільки вивчення їхньої мови школах ще й за кошт держави – це дуже для них радикально). У листі ми протиставляємося меншинам.

Навчання у вісй повноті процесу не може бути мовою меншини. Немає такого ніде у світі, щоб увесь процес був мовою меншини. У багатьох розвинених країнах мова меншин узагалі в школах не вивчається. Вони кажуть, що в них на це державних коштів немає. А також формулювання «навчання мовами меншин» суперечить рішенню Конституційного суду України, в якому сказано, навчання в закладах України здійснюється тільки українською мовою. Мови меншин можуть вивчатися. До того ж школи з навчанням мовою меншини, коли все мовою меншини - суперечить національним інтересам України. Діти зі шкіл з навчанням мовою меншин не знають української мови, не можуть здати ЗНО українською мовою. Треба припиняти плодити сепаратистів.

Очевидно, думка влади на цей рахунок інша. На сьогодні продовжується війна проти наших правок. 21 червня засідання Комітету освіти ВРУ. Ми так і не знаємо, які будуть прийняті правки. А це важливо, бо саме ці правки винесуть у сесійну залу для голосування депутатами. Ось Вам ці правки, міністерські з громадськістю і наші. Самі обирайте, які б ви хотіли, аби обрав комітет.

 Далі буде

загрузка...