sadoviy poroshenkoЗа якихось двадцять років українська політика змогла позбутися діагнозів «азіатчина» і «візантійщина». Яскравою ілюстрацією до такого твердження є історія про вгамування президентських амбіцій одного міського голови, якого не розстріляли з автоматів і не запакували в помаранчевий комбінезон американського арештанта, натомість роблять (не без його допомоги) паяцом.

Найбільш резонансними «усуненнями» претендентів на президентську булаву були справи з ДТП в якій загинув дисидент, письменник і просто порядна людина та два випадки ліквідації тих, кого зараз називають перспективними політиками зі значущим рейтингом, самі ж вони іменували себе «міцними господарниками». Про В’ячеслава Максимовича говорити не будемо, бо зіткнення з КамАЗом в 1999 році було кваліфіковане, як дорожньо-транспортна пригода, хоча і так всім зрозуміло чиї вуха стирчать з-за тієї «пригоди». І знищували Чорновола тому що він був реальним претендентом на президентську посаду з об’єктивно високим рейтингом. З Павлом Лазаренком і Євгеном Щербанем ситуація кардинально інша - екс-прем’єр-міністр і член виконкому Ліберальної партії самі себе призначили спадкоємцями Леоніда Другого, тобто власноруч візували собі вироки.

«Каналізований» претендент

Україні перманентно «щастило» з керівниками Кабінету міністрів. Люди з доброю пам’яттю згадають Масола і Звягільського. Першого персонажа з крісла прем’єра вигнала «революція на граніті» (правда, то було ще в часи УРСР), але повернув портфель Віталію Андрійовичу Кравчук. Другого керування урядом занесло на три роки аж в Ізраїль, де він переховувався від слідства, яке підозрювало Юхима Леонідовича у зловживанні службовим становищем. Ці достойні люди, звичайно, мали свої амбіції, але їм було далеко до політичних захцянок Євгена Марчука. Колишнього гебіста з посади прем’єр-міністра Кучма відправив у відставку з формулюванням, яке у народній творчості трансформувалося у фразеологізм «за створення власного політичного іміджу».

Проте і епопея Євгена Кириловича (використаного потім в операції «канівська четвірка», але то вже зовсім інша історія) не вмилася до життєпису Павла Лазаренка. Представник дніпропетровського клану Лазаренко ледь не у прямому ефірі оголошував себе новим «батьком нації». Для цього літом 1996-го року він організував атентат на автомобіль в якому сам перебував. Вибух петарди з каналізаційного люка мав показати, що Павло Іванович - найвизначніша особистість в Україні за якою полюють терористи, найняті чи то міжнародними терористичним колами, чи вітчизняними корупціонерами. Після того як Лазаренко назавжди відбуде за океан, Кучма визнає, що той діяч був його найбільшою помилкою, а поки що Павло Іванович завів собі легендарний зошит, де в одну колонку записував те, що зробив для себе, а в іншу те, що лишилося для держави. В ті ж буремні часи вперше з’явилися плітки про смертельну хворобу Кучми і одним з найпотужніших джерел викиду такої інформації було політтехнологічне оточення тодішнього прем’єра. Лазаренко увірував у власні веселкові перспективи. Кучмі створювався імідж недалекого п’янички, який грає на гітарі, розтринькує країну і ні в зуб ногою не петрає у політиці та економіці. Леонід Данилович, звичайно, не Макіавеллі, але на прикладі Лазаренка показав, що іноді «червоний директор» таки може втерти носа і Борджіа з Мазаріні.

lazarenko
Павло Лазаренко
Крім бренькання на гітарі, Кучма, кажуть, дуже незле грає в преферанс, і процес попускання конкурента, який сам себе титулував як «Хазяїн», був розіграний в кращих традиціях цієї гри. На посаді прем’єр-міністра Лазаренко пропрацював рік без одного тижня, і 2 липня 1997 року став тимчасово безробітним. Цікавий нюанс – новим прем’єром став Валерій Пустовойтенко, якого в часи президентства Кравчука Кучма лобіював на посаду представника президента в Дніпропетровській області – але тоді Леонід Макарович зупинив свій вибір саме на Лазаренкові. Цей епізод вартий згадки, аби зрозуміти хибність твердженн, буцім Кучма сам виплекав собі проблему у вигляді Лазаренка. Насправді Павло Іванович пер до вершин київського дна опираючись на власні таланти.

На час відставки Лазаренко вже мав партію «Громада» (саме він започаткував традицію згідно якій кожен поважний політик в Україні повинен мати власну партію, мас-медіа і футбольний клуб) і в 1998 році став народним депутатом, очоливши однойменну фракцію. Верховна Рада третього скликання була найбільш «ручною» за всю історію вітчизняного парламентаризму, і для Кучми не було проблемою мати позитивне голосування стосовно зняття депутатської недоторканності з Лазаренка. Так само дресированим був і тодішній Генеральний прокурор Потебенько, який порушив проти Павла Івановича кримінальну справу за розкрадання у особливо великих розмірах. Згодом Михайло Олексійович поінформує посполитих про те, що Лазаренко перерахував на «утримання» народних депутатів 250 мільйонів доларів США, але така потужна ін’єкція йому не допомогла. На час тих прикростей здоров’я екс-прем’єра раптово похитнулося і Лазаренко поїхав лікуватися за кордон. За межами України колишнім «Хазяїном» цікавилася швейцарська Феміда, яка звинувачувала його у відмиванні грошей. Лазаренко вирішив просити політичного притулку у США, де отримав його у вигляді тюремного ув’язнення спочатку у федеральній тюрмі FederalCorrectionalInstitution міста Дублін (Каліфорнія), а потім у FederalCorrectionalInstitution в місті Термінал Айленд поблизуЛос-Анжелеса. Американці довели, що Лазаренко назловживав на 4,5 мільйони доларів, скільки видоїли з Павла Івановича місцеві адвокати – невідомо. Кволі спроби повернути «каліфорнійського в’язня» на історичну батьківщину ледь-ледь активізувалися після Помаранчевої революції, але всі розуміли, що на наших теренах Лазаренко з’явиться тільки після контакту з патологоанатомом або таксидермістом.

Чим закінчуються відвідини Кобзона

Ніхто не тягнув Євгена Щербаня за язик говорити про Леоніда Кучму «Він директор заводу, але не президент України». Проте він то сказав (а може ту фразу найбагатшому свого часу громадянину України приписали) і наслідки такої відвертості були цілком закономірні. Сибарит і епікуреєць Щербань міг орендувати Донецьку оперу, аби відсвяткувати там свої уродини в оточенні «зірок» російської попси, або влаштувати сафарі в якомусь зі своїх угідь. Його імперія охоплювали всі сфери - від видобутку вугілля до громадського харчування, але олігарх (двадцять з невеликим років тому це поняття ще не набуло популярності) на врахував, що живе в лихі 90-ті, а для будь-якого міцного цвяха знайдуться відповідні обценьки.

Щербань більше часу проводив за межами Донецька і Донбасу, позаяк резонно турбувався про здоров’я власне і своєї сім’ї. Занепокоєння викликав вибух на стадіоні «Шахтар», який забрав життя неофіційного імператора регіону Ахатя Брагіна в жовтні 1995-го року, в травні наступного року біля власного помешкання розстріляли президента фірми «Данко» Олександра Момота. Обидва небіжчики, як і Євген Щербань, були дотичні до газового бізнесу, а ще всі троє були співвласниками корпорації Індустріальний союз Донбасу. Щербань потроху шукав теплі і спокійні плацдарми за межами рідного регіону, але 3 листопада 1996-го року в донецькому аеропорту двоє найманих вбивць розстріляли з автоматів Калашникова Євгена Олександровича і його дружину Надію, які повернулися з Москви, де справляли срібне весілля Іосіфа Кобзона.

sherban
Євген Щербань
Слідство відразу почало розкручувати версію причетності до розстрілу Павла Лазаренка і Юлії Тимошенко, які тоді керували Єдиними енергетичними системами України і нібито дуже хотіли підім’яти під ЄЕСУ газовий ринок Донбасу. Бізнес-партнер Євгена Щербаня Сергій Тарута, який успадкував ІСД твердив, що не чув про протистояння між Щербанем та Лазаренком. «Всі комерційні конфлікти з ЄЕСУ у нас закінчилися до січня 1996 року— за десять місяців до вбивства Євгена Щербаня. У січні ми вже були в одному човні», - казав Тарута в 2013-му. А в минулому столітті Тимошенко переводила стрілки на Ріната Ахметова і Віктора Януковича, які мали свій профіт від смерті Щербаня – один приєднував імперію Щербаня до свого каганату, другий позбувався конкурента на політичному полі і без проблем ставав губернатором області, не маючи достойних конкурентів. Про те, що замовників розстрілу треба шукати в найвищих київських кабінетах, говорив ще один бізнес-партнер вбитого, Юрій Дідух. Цю версію не дуже популяризували, але свого часу перший заступник Генерального прокурора Ренат Кузьмін говорив, що слідство перевіряє причетність екс-президента до подій в донецькому аеропорту. Вигулькувала в контексті подій постать згаданого Євгена Марчука, який дружив з Щербанем і після його смерті був одним з небагатьох, хто допомагав двом синам-сиротам стати на ноги. Згідно конспірологічної версії, Щербань, якщо б не дійшов переконання, що має сили сам балотуватися у президенти, матеріальними ресурсами підтримував би саме Євгена Кириловича.

Існує ще й теорія, що насправді Євгена Щербаня переплутали з його однофамільцем Володимиром (якийсь час популярною була бздура, що вони взагалі брати) і розстріляли помилково. Версію про те що президентом замість Кучми має бути Щербань, але Володимир, в ноосферу запустив Леонід Кравчук. Головний ліберал (на ім’я Володимир) Щербань ретельно відхрещувався від такого, а його однофамілець мав необережність бути фінансовою платформою для президентської альтернативи.

Облишивши конспірологію, констатуємо, що маємо в «сухому залишку». У 2003 році Апеляційний суд Луганської області назвав винними у вбивстві Щербаня двох членів банди Євгена Кушніра – Вадима Болотських і Генадія Зангеліді. Болотського також звинуватили у вбивствах Брагіна і Момота, і покарали довічним ув’язненням, Зангеліді був застрелений в 1997 році.

***

Де-факто кампанія до виборів 2019 року вже стартувала. Жертв і руйнацій на даному напрямку поки що не спостерігається. Також тішить, що політична еволюція вивела людство на якісно новий рівень і у процесі боротьби за владу шукачів корони, булави чи верховного мандата не чекають аж надто прикрі несподіванки. А ще якихось триста років тому спраглих до влади могли вдягнути в залізну маску і запроторити до Бастилії назавжди, як то зробили з якимсь родичем котрогось з Людовиків у цивілізованій Європі. Чи посадити до Петропавловської фортеці, де від сухот пішла в ліпший світ княжна Тараканова у варварській Росії. В нас інші часи, інші звичаї і набагато краще виховання. Але пам’ятати про життєвий шлях Лазаренка і Щербаня все-таки варто.

 

загрузка...