vodavoda1У передостанній день 2009 року у Львові сталася знаменна подія. Тодішній прем’єр-міністр України Юлія Тимошенко в присутності міського голови Львова Андрія Садового крутнула рубильник, - і відтоді львів’яни забули про проблеми із водою. Проблеми, які турбували мешканців міста кілька десятиріч, і не менш довго вирішувалися.

Вирішувалися зусиллями багатьох людей і колективів, за допомогою української держави і міжнародних інституцій. Тому, коли натрапляєш на черговий коментар зі славослів’ям на адресу сонцесяйного мера, «який дав Львову воду», так і хочеться повторити услід за героєм Антуана де Сент-Екзюпері: у дійсності все було дещо інакше, ніж насправді. Отож, спробуємо пригадати, хто і як доклався до того, аби мешканці Львова зі впевненістю крутили водяний кран у власних помешканнях.

Лише п'ятнадцять років тому все було зовсім інакше. Львів’яни з досвідом із жахом згадують той період. Вода у більшість львівських помешкань подавалася шість годин на добу: три зранку і три ввечері. Відтак наповнені водою баняки на кухні та обов’язкове відро в туалеті були неодмінним атрибутом чи не кожної львівської квартири. Найбільш ретельні про всяк випадок наповнювали й ванни. Львівські господині після роботи в спринтерському темпі мчали додому, аби встигнути приготувати вечерю, до того як краник пересохне. А ті, кого доля заносила у гості чи відрядження в інше місто (і не конче у столицю), отримували справжній цивілізаційний шок. Прийти до помешкання опівночі і спокійно прийняти душ, - таке в голові звиклої до львівських реалій людини просто не вкладалося.

До водного колапсу Львів йшов довго і цілеспрямовано. Початок поклав ще засновник міста король Данило, який не придумав нічого кращого, як облаштувати новий град на самісінькому головному європейському вододілі, де води за визначенням катма. Зрештою, Данилові та його нащадкам до цього було мало діла – їм цілком вистачало Полтви та інших навколишніх потічків. Однак потім місто почало рости… Уже на початку 20-го століття воду постачали водогонами з джерел, розташованих за 30-40 кілометрів від міста. Водне господарство Львова хронічно не встигало за розвитком міста, а після радянської індустріалізації 60-70-х років це стало особливо помітно.

Хронічне безводдя, яке тягнулося десятиріччями, добре в’їлося в печінки мешканцям міста. Тож коли маловідомий до того львів’янам Любомир Буняк у 2002 році вийшов на мерські вибори під гаслом «я дам Львову цілодобову воду!», він був просто приречений на перемогу. Василь Куйбіда, який керував містом дві каденції поспіль, не мав що протиставити амбітному супернику.

kuybida
Василь Куйбіда, міський голова Львова у 1994-2002 рр.
Парадокс в тому, що саме Куйбіда зробив перші серйозні кроки, аби галицька столиця забула про водний голод. Ще під час своєї першої каденції він почав торувати стежки до Світового банку, аби отримати позику цієї фінансової організації саме для вирішення проблеми водопостачання Львова. До переговорів та попередніх робіт були залучені не лише українські урядові структури, а й міжнародні агенції зі США, Франції та Данії. Зусилля не були витрачені даремно – у червні 2001 року Рада директорів Світового банку прийняла рішення про надання Львову позики у розмірі 24 мільйонів доларів. От тільки освоювати ці гроші довелося уже не Куйбіді.

Був у цій історії ще один парадокс – попервах Любомир Буняк не надто й прагнув скористатися кредитом Світового банку. Насамперед тому, що «водна» ідеологія команди Буняка кардинально різнилася від тієї, в яку готові були вкласти гроші міжнародні фінансисти. Програма Світового банку передбачала насамперед заміну існуючої водопровідної мережі, реконструкцію насосних станцій та каналізаційних споруд, і, що важливо, створення кількох зон тиску у різних районах міста. До цього часу різниця у тисках приводила до того, що у низинних районах (а це насамперед центр міста) високий тиск води просто розривав водогони, - втрати були величезні.

У команди Буняка, де «водну» ділянку курував його майбутній радник Йосип Бандирський, була інша концепція. Раз місту бракує води, значить треба дати її більше, а відтак побудувати додаткові водогони. Латати діряві водогони новий мер, звичайно, теж збирався, але вже якось у другу чергу.

Крім того, новому керівництву міста не подобалася також умови Світового банку, згідно з якими значна частина коштів йшла на оплату консультаційних послуг та матеріалів, які мали постачати обрані західним партнером фірми. Умови також передбачали, що частину коштів в реалізацію проекту (10 млн доларів) повинен був вкласти «Львівводоканал». Ну й на довершення – необхідною умовою вирішення водної проблеми було значне підняття тарифів. І хоча ще на етапі підготовки у Львові було проведене соціологічні дослідження, яке підтвердило, що львів’яни готові заплатити за цілодобове постачання, сумніви залишались.

У результаті мерія вустами нового начальника «Львівводоканалу» Василя Склярського заявила, що умови Світового банку є невигідними для Львова, і спробувала приступити до реалізації концепції, запропонованої Бандирським. Однак Любомир Буняк несподівано не отримав підтримки не лише депутатського корпусу, а й власного міськвиконкому, на засіданні якого йому не вистачило голосів для прийняття програми. Критики резонно зауважували, що без тотальної реконструкції міської водопровідної мережі додаткова вода разом з витраченими коштами банально стече у пісок.

buniak
Любомир Буняк, міський голова Львова у 2002-2005 рр.
Так, в торгах і переговорах минув цілий рік. Лише наприкінці 2002-го Буняк змушений був погодитися з аргументами опонентів, і угоду про отримання Львовом позики Світового банку було підписано. Програма була розрахована на п’ять років, а бюджет покращення водопостачання Львова загалом становив 40 млн. доларів. З них 24 млн. USD у вигляді позики надав Світовий банк, ще 5 млн. USD гранту виділило шведське Агентство міжнародного розвитку. Решту витрат (10млн. USD) взяв на себе Львів.

І нарешті, 10 квітня 2003 року було прийнято «Комплексну програму покращення водопостачання міста Львова», у якій детально і покроково був розписаний план реалізації цілодобового водопостачання Львова.

Слід віддати належне Любомирові Бунякові. Політиком він, звісно, був таким собі, з хворобливою регулярністю перетворюючи союзників на ворогів, що, зрештою, й привело до його передчасної відставки. Однак навіть недруги віддають належне його господарським здібностям. Крім того, Любомир Костянтинович був не з тих, хто забуває свої передвиборчі обіцянки на наступний день після перемоги. Тож за реалізацію водної програми узявся з максимальною ретельністю.

Суха статистика. У 2002 році, до початку реалізації проекту, більш як 60 відсотків львів’ян користувалися водопостачанням 6 год на добу, а 11% - взагалі лише 2 години. Після завершення проекту та створення гідравлічнх зон водопровідної мережі уже майже 90 відсотків мешканців міста отримували воду цілодобово, або принаймні 18 год на добу.

voda 5
Воду для Львова тягнуть за десятки кілометрів
І це при тому, що кількість спожитої води у місті постійно зменшувалася – львів’яни нарешті припинили гнати воду у пісок. Знову сухі цифри: якщо у 2002 році Львів споживав 320 тис. куб м. води на добу, то уже за два роки цей показник зменшився до 270 тис. кубометрів, при збереженому графіку подачі води.

На реалізацію обіцянки про цілодобову воду у Буняка після завершення усіх юридичних формальностей залишалось три роки. Зараз важко судити, чи встиг би він завершити цей проект, якби добув свою каденцію до кінця. Сам Любомир Костянтинович стверджує, що проект було здійснено на 80 відсотків. Інші більш обережні в оцінках, але абсолютно всі опитані Форпостом експерти (а це депутати та чиновники, безпосередньо причетні до описаних подій), сходяться в одному – саме в часи мерства Любомира Буняка були зроблені основні роботи, які дозволяють львів’янам сьогодні насолоджуватися цілодобовим водопостачанням. Не забувають експерти віддати налене і Василю Куйбіді, який, власне, і заварив усю цю «кашу». А ось заслуги Андрія Садового, який в уяві багатьох прихильників «дав львів’янам воду», оцінюють не більше як в 10 відсотків.

Однак, повернемося у 2005 рік. 27 вересня, за півроку до закінчення каденції, депутати Львівської міськради своїм рішенням достроково припинили повноваження міського голови Львова Любомира Буняка. Залишимо за рамками законність цієї процедури. Для нас важливо те, що зі сцени львівської політики раптово зник локомотив, який тягнув за собою потяг під назвою «цілодобова вода для Львова».

Ні, програма співпраці зі Світовим банком, звичайно не могла бути розірвана через відставку першої особи, і за інерцією її реалізація продовжувалась. Однак рано чи пізно кредит мав вичерпатися, а до завершення поставленої у 2002 році мети було ще ой як далеко. Ні Зиновій Сірик, який досиджував за Буняка строк його каденції у кріслі міського голови, ні новообраний мер Андрій Садовий особливого ентузіазму у цій справі не виявляли.

Час від часу з’являлися інформаційні викиди, що омріяна ціль ось-ось уже буде досягнута. Наприкінці 2007-го, до прикладу, тодішній начальник управління інженерного господарства Тетяна Семенюк радісно відрапортувала, що головний начальник міста поставив завдання до кінця наступного року дати Львову цілодобове водопостачання. Однак кожного разу за певний час з’ясовувалося, що водяний віз вчергове не зрушився з місця.

tymoshenko sadovyj
«Я прийшла дати вам воду»
Так тривало до середини 2009 року, коли до Львова знову завітало диво. Диво звалося Юлією Тимошенко і працювало прем’єр-міністром України. А головне – Юлія Володимирівна дуже хотіла поміняти цю престижну посаду на ще престижнішу – президентську. Особистий інтерес прагматичного лідера «Батьківщини» здобути підтримку мешканців Галичини напередодні виборів якнайкраще співпав з колективним інтересом львів’ян.

Як виявилося, для цього було потрібно не так уже й багато. Насамперед - замінити кілька аварійних ділянок водогонів та привести до ладу насосні станції. Уряд зобов’язався витратити ці роботи 191 мільйон гривень, ще 12,5 мільйонів доклало місто. Ще, звичайно, треба було підганяти неспішного львівського градоначальники, але з цим Тимошенко вміла справлятися блискуче. Кажуть, що обіцянку в разі чого «прибити» Садового вона не гребувала озвучувати навіть у розмовах із журналістами.

Все відбулося блискавично. У червні 2009-го Кабінет Міністрів ухвалив рішення про виділення коштів, а уже за півроку Юлія Володимирівна впевнено увімкнула рубильник, розпочавши нову еру у водній історії Львова. Садовий мило посміхався поруч. Цілодобове водопостачання води у помешкання львів’ян було забезпечене.

Юлія Тимошенко не стала Президентом України. Щедрий подарунок Львову не допоміг їй у цьому. Зате якнайкраще прислужився діючому мерові Львова, який зробив спільну перемогу одним з головних акцентів у своїй виборчій кампанії. Не забувши наголосити на свою особливу роль у вирішенні давньої проблеми.

Львів’яни люблять вірити у добрих чарівників. Деякі вірять і досі…

загрузка...