Колись ці люди майже десяток років реально керували Львовом та областю. Молода та амбітна когорта політиків, наближених до Сергія Медведчука, молодшого брата всесильного тоді керівника адміністрації Леоніда Кучми, та об’єднаних партійним брендом СДПУ(о), стрімко піднімалася вгору, підкорюючи одну вершину за іншою.
Кажуть, концепція Віктора Медведчука по опануванню української периферії передбачала якщо не надання своїй людині губернаторської посади, то принаймні контроль за ключовими силовими структурами – податковою, митницею, міліцією. Саме такий сценарій було реалізовано на Львівщині. Завдяки цьому Медведчуку-молодшому вдалося створити паралельний центр влади, який у різні часи то взаємодіяв з владою офіційною, то опонував їй.
Львівська команда «есдеків» була провідним гравцем на львівській політичній шахівниці до початку 2005-го, коли внаслідок помаранчевої революції СДПУ (о) на чолі з Віктором Медведчуком в один момент опинилася поза владою. Відтак і місцеві «есдеківські» князьки розчинилися в безкрайніх українських просторах, лише інколи виринаючи на рідних теренах – як от Олег Сало, якому довелося покерувати областю протягом кількох місяців у часи «пізнього» Януковича.
Сьогодні імена більшості з них призабуті львів’янами. Тож Форпост вирішив нагадати найскравіші епізоди діяльності львівських «есдеків», а заодно поцікавитися, чим ці люди займаються сьогодні.
Сергій Медведчук
Піднесення Медведчука-молодшого почалося у 1997-му. До того гендиректор ТзОВ «Медик», колишній випускник інфізу та комсомольськио-профспілковий функціонер, мало чим вирізнявся серед колег-бізнесменів. Але не кожному з них пощастило мати такого брата, як Сергію.
Втім не можна сказати, що Сергій Медведчук сподівався лише на допомогу брата. Паралельно він стає близьким до новопризначеного губернатора Львівщини Михайла Гладія, і навіть вступає в очолювану Гладієм Аграрну партію України. Що аж ніяк не завадило йому активно розбудовувати братову СДПУ (о), неформальним куратором якої на Львівщині він став.
Львівська преса у ті часи чимало писала про те, як зміцнювалися «есдеки» на Львівщині під проводом Медведчука-молодшого. Спочатку до партії майже в примусовому порядку вступили ледь не всі податківці, далі новонавернені «есдеки» стали заганяти до її лав керівників місцевих підприємств та інших впливових людей, яким в разі чого мали що пред’явити. Втім, частині підприємців давали вибір – можна було просто відкупитися, перерахувавши кошти на рахунок якогось з контрольованих СДПУ(о) благодійних фондів на зразок «Зоряний шлях» чи «Галичина». Недарма у ті часи, податково-митне керівництво області (на посаду керівника митниці Медведчук через деякий час просунув свого заступника Тараса Козака) називали найбільшим кримінальним угрупуванням регіону.
За ті п'ять років, протягом яких Сергій Медведчук очолював ДПА у Львівській області, ця фіскальна структура стала настільки потужною, що її голову нерідко називали «тіньовим губернатором» області. Медведчуку також вдалося сформувати потужні фракції в обласній і Львівській міській радах – «Соціальна справедливість» і «Наш Львів» відповідно. Це при тому, що реальна підтримка СДПУ (о) на Львівщині, як засвідчили парламентські вибори 2002 року, ледве перевищувала 2 відсотки. Проте «есдеків» мало цікавила думка електорату, вони мали всі важелі, щоб ефективно «переконувати» ділову еліту. Депутатів з числа великихпідприємців, або працівників державних органів просто викликали на «довірливу розмову» до податкової. Таким робом, отримавши всього кілька «партійних» мандатів в облраді, СДПУ(о) у короткий час створила підконтрольну депутатську фракцію, що налічувала 28 слухняних та дисциплінованих штиків. Втім, наскільки міцним було це сколочене примусом депутатське об’єднання, показав уже перший період Помаранчевої революції, коли зразу 7 депутатів водночас вийшли із фракції.
Головний податківець, він же «тіньовий губернатор» Львівщини за роки свого панування лише двічі зустрів серйозний опір. Першим став на прю Степан Сенчук, який у січні 1999-го змінив Гладія на посту голови ЛОДА. Сенчук мав свої погляди на розподіл владних функцій в області, і не збирався ні з ким ділити першість. Як мовиться, найшла коса на камінь. Конфлікт тривав два роки, аж поки Кучма вирішив навести нарешті порядок на Львівщині. Вибір було зроблено на користь Медведчука (не забуваймо, хто тоді очолював Адміністрацію Президента) і до Львова повернули Гладія. Ні з добре знайомим Гладієм, ні з його наступником Мироном Янківим, голова податкової проблем уже не мав.
Натомість мав жорсткий конфлікт з іншим впливовим персонажем – львівським олігархом Петром Димінським, який на той момент контролював значну частину провідної політичної сили Львівщини, «Нашої України». Особливо помітним протистояння було у стінах обласної ради, де сторони мали приблизно рівні сили. Фракція Медведчука намагалася зняти з посади голови ради ставленика Димінського Михайла Сендака, і задля цього навіть тривалий час блокувала роботу обласної ради. У цій війні всі засоби були доречними – і Медведчук не полінувавши викорастити податкові важелі, серйозно «наїхавши» на нафтопереробний комбінат «Галичина», що належав бізнес-групі Димінського.
Іншим близьким до Димінського політиком, який добряче попив крові Медведчуку та його компаньйонам, був голова обласної організації НРУ та народний депутат Ярослав Кендзьор, шлейф судових справ з яким тягнувся тривалий час.
Запекла боротьба вщухла лише після призначення Сергія Медведчука на посаду першого заступника ДПА України у січні 2004 року (Сендак поспішив подати це кадрове рішення як перемогу своєї команди). Новий керівник львівської податкової Мирослав Хом’як хоча й був «людиною Медведчука», але до війни з Димінським запалу не мав.
Що ж до Медведчука-молодшого, то перехід до Києва відкривав перед вчорашнім «тіньовим губернатором» Львівщини не менш блискучі перспективи. Багато експертів пророкували, що посада заступника є лише трампліном до вищого поста, і Віктор Медведчук розчищає для брата місце головного фіскала України. Можливо, все б так і сталося, якби не два невеличких нюанси. Перший – у «донецьких», які в епоху пізнього Кучми все активніше нарощували м’язи, були свої плани на цю посаду. І коли у червні 2004-го голову ДПА Юрія Кравченка було звільнено з посади, його місце посів донеччанин Федір Ярошенко – на той момент перший заступник Міністра фінансів України. Досвідчений апаратний лис Віктор Медведчук цього разу програв Януковичу і Ко. Як з’ясувалося трохи пізніше, не востаннє.
Другий нюанс був ще прикрішим для нашого героя. Ще за півроку Помаранчева революція змела, принаймні на деякий час, і «донецьких», і «медведчуківських». Блискуча кар’єра «брата-2» обірвалася на самому злеті. І назавжди. Навіть реванш Януковича п’ять років по тому жодних дивідендів Медведчукам не приніс – у Партії регіонів на той час колишніх конкурентів уже на дух не переносили.
Кучма підписав указ про звільнення першого заступника голови ДПА 20 січня 2005 року – за три дні до інавгурації Віктора Ющенка. Після цього Сергій Медведчук зникає з телеекранів і газетних шпальт. Зникає назавжди. Остання спроба повернутися у політичне життя була помічена у 2008 році, коли він спробував стати депутатом Київради за списком СДПУ (о) (що цікаво, поруч з Медведчуком у цьому списку числився його львівський побратим Ігор Шурма). Спроба ця закінчилася закономірним фіаско – партійний список «есдеків», в якому під почесним другим номером числився Медведчук, не викликав ентузіазму у виборців.
Обізнані люди кажуть, що до політичного небуття Сергія Медведчука чималою мірою спричинився його старший брат, який настійливо порекомендував молодшому піти у тінь. Що стали причиною таких побажань, наразі залишається сімейною таємницею.
Нині Сергій Медведчук – простий бізнесмен, до того ж не надто активний. Чимало його активів поділені з Богданом Козаком, братом його колишнього протеже Тараса Козака. Виглядає на те, що саме брат екс-митника безпосередньо керує спільним бізнесом, а Сергій Медведчук вдовольняється банальним отриманням дивідендів. Колишній «тіньовий губернатор» Львівщини насолоджується життям в елітній Конча-Заспі, де його сусідами є Сергій Льовочкін, Костянтин Жеваго та Ігор Насалик.
Додамо, що навколо фірм Медведчука-Козака, насамперед будівельних, час від часу виникають скандали під час прийняття відповідних рішень у місцевих радах – політичні лідери сьогодення не пробачили «есдекам» їхньої бурхливої діяльності на Львівщині. Зокрема, зовсім недавно Львівська облрада заблокувала рішення про надання гірничого відводу та дозволів для діяльності підприємств, що їм належать. Депутати прийняли таке рішення саме після оприлюднення інформації про власників цих фірм.
Ігор Шурма
Проте Ігор Шурма зробив вибір на користь партії Віктора Медведчука і, слід віддати належне, став набагато затятішім її адептом, ніж молоді «есдеківські» генерали. «Колишніх есдеків не буває», - сказав він якось в одному з інтерв'ю, і своєю політичною діяльністю наче намагався переконати світ у цьому. Серед своїх львівських однопартійців Шурма, мабуть, був найзатятішим критиком політичних опонентів з націонал-демократичного табору. І чи не єдиним, якого, принаймні попервах, цікавила суто партійна кар’єра.
Розвивалася вона доволі стрімко. Ігор Шурма вступив до СДПУ(о) у 1999 році, за рік став членом політичної ради партії, а у 2001-му – керівником Львівської обласної організації партії СДПУ(о). У березні 2002 року Ігор Шурма вперше стає народним депутатом, пройшовши до парламенту під 24-м номером партійного списку.
Львів теж вимагав уваги, хоча б через регулярні суди з войовничими представниками «Нашої України». З кимось доводилося судитися за честь партії, а з головою облради Михайлом Сендаком– і за свою власну, разом з гідністію та діловою репутацією. Поки ці процеси тривали, грянув помаранчевий грім. Спочатку з насижених місць полетіли «есдеківські» силовики, а згодом настала черга і депутатів.
У 2006-му створений СДПУ(о) блок «Не так!», в списку якого Шурма перебував на 22-й позиції, з тріском пролетів мимо парламенту, набравши один відсоток голосів. Таке ж фіаско чекало «нетаківців» і на виборах до обласної ради – там Ігор Шурма очолював список.
Ще вчора могутня СДПУ (о) розпадалаться на очах, а керівник її львівського осередку раптово опинився у Харкові, ставши спочатку радником, а згодом і заступником міського голови Михайла Добкіна. До слова, робота в Харкові аж ніяк не заважала Шурмі дистанційно керувати львівськими «есдеками» аж до травня 2008 року. За рік до того, у 2007-му, він стає заступником голови СДПУ (о). І як стверджують харківські ЗМІ, паралельно керує виборчим штабом Партії регіонів
У березні 2010 року новообраний президент Янукович призначає Михайла Добкіна головою Харківської ОДА і той миттєво переводить свого вірного заступника у новий кабінет. У Харкові Ігор Шурма пропрацював ще чотири роки. 18 лютого 2014-го, у найкритичніший момент Революції Гідності він скликав прес-конференцію, на якій анонсував свій перехід на роботу до Львівської ОДА. Як сам пояснив, за сімейними обставинами.
Реальність, швидше за все, була дещо іншою. Шурмі прочили місце заступника у свого колишнього одно партійця Олега Сала, а в найближчій перспективі – і губернаторський кабінет. Проте збутися цим прожектам уже не судилося. За чотири дні після згаданої прес-конференції Віктор Янукович утік з Києва, а ще за десять днів в кабінеті голови Львівської ОДА вже хазяйнувала «свободівка» Ірина Сех.
Проте і цього разу Шурма встиг вчасно намацати рятівну кладку. На позачергових парламентських виборах 2014 року він отримав прохідне 27 місце в списку «Опозиційного блоку» - за квотою Віктора Медведчука. Колишніх есдеків не буває…
Здається, після цього Ігор Шурма втратив інтерес до Львова. Потроху депутатствує, залишаючись одним із найвірніших провідників політичних інтересів Віктора Медведчука. Проте і в цій царині не все так гладко – кажуть, що у колишнього львів’янина серйозний конфлікт ще з одним впливовим політиком з оточення Медведчука – Нестором Шуфричем.
Залишається додати, що Ігор Шурма виростив собі гідну зміну. Його 34-річний син Ростислав є ключовим менеджером групи Метінвест Рината Ахметова, і з 2012-го працює генеральним директором «Запоріжсталі». Вихований у Львові Шурма-молодший є також депутатом Донецької обласної ради і керівником запорізького «Опозиційного блоку».
Слідами колишніх «есдеків» (ч.2). Тарас Козак
