Чому в Україні, хоч і прагнемо, не все змінюється на краще? Відповідь є: бо більшості це не вигідно, частині байдуже, а оптимістична і дієва меншість у меншості.
Я не розганяю зраду. Та все ж: чому зміни повільні, а корупція, порушення прав і знеціненння людського життя не зникають?
Усе через те, що політики бояться втрачати вплив, владу і гроші. З політиками, зрозуміло, солідарні посадовці та чиновники. Недобросовісним громадським активістам теж на руку повільні або відсутні чи недієві зміни, бо є шанс з гучними фразами і порівняно чистим минулим вистрілити на виборах і поповнити ряди політиків.
З іншими українцями простіше - хтось вкотре продасться за гречку і олію. Хоча їх засуджувати за це - остання справа, бо такою є практика десятиліть і менталітет народу. Зовсім зневірені їдуть до Польщі, США, Чехії чи Іспанії. Щасливі хіба ті, які просто забили на все і живуть. Журналісти ніби це і висвітлюють, але реакція суспільства невідповідна. Хоча до нас, як журналістів, теж немало питань.
Попри це залишаються ті, яким дійсно не байдуже. Справжні лікарі лікують, вчителі вчать, поліцейські охороняють, надзвичайники рятують, захисники захищають, волонтери допомагають, совісні активісти активно виступають за соціальну рівність, дотримання прав і зміни на краще.
До однієї з перелічених категорій належить кожен із нас.
Але велосипед других - активної меншості - не в змозі обігнати позашляховик перших. Та і ноги втомлюються. А зупинка на відпочинок - додатковий час і кілометри. Ще й далека дорога змінює кожного...
