10917134 1040278452665691 8651434907270281520 nНе маю сумнівів щодо цього. Так само як журналістика відрізняється від пропаганди, релігія від сектантства, патріотизм від колабораціонізму, професіоналізм від корисного ідіотизму, бізнес від фінансових пірамід, волонтерство від мережевого маркетингу, майданівці від тітушок, так і активізм відрізняється від псевдоактивізму.

І справа не в тому як називати це явище – псевдоактивізм, квазіактивізм, недоактивізм, професійний активізм, комерційний активізм, прагматичний активізм, карнавальний активізм, ручний активізм, замовний активізм, чи в будь-який інший спосіб. Називайте це як вам зручно. Проте це проблема не понятійного апарату, а розуміння відмінності між добром і злом, правдою і обманом, щирістю і лицемірством.

Псевдоактивізм цене проблема права чи законодавства. Це проблема цінностей. Активістами переважно керує морально-етичний категоричний імператив, тоді як псевдоактивістами – матеріально-меркантильний безпринципний прагматизм. Активісти можуть помилятися у своїй наївності, інфантилізмі та ідеалізмі, тоді як псевдоактивісти ніколи не помиляються у своєму раціоналізмі, реалізмі і прагматизмі. Активісти звертаються увагу на суспільно значимі проблеми, не завжди маючи конкретне вирішення, тоді як псевдоактивісти спрямовані на досягнення конкретних цілей та результатів, які найчастіше мають свою матеріальну ціну як для виконавців, так і для замовників. Серед них є не лише earners, але також useful idiots, які роблять те ж саме, що й перші, але обходяться дешевше. Обидві групи корисні, проте не усі корисливі.

У випадку псевдоактивізму мова йде про мімікрію. За формою і способом поведінки він наслідує інститути громадянського суспільства замість того, щоб використовувати притаманні для політичних, бізнесових чи кримінальних інтересів форм, які він у переважній більшості відстоює. Для цього є кілька основних причин. По-перше, у такий спосіб від широкого загалу приховується справжня мета такої активності, факт того, хто за нею стоїть і хто є її замовником й вигодонабувачем. По-друге, у такий спосіб підміняється приватний інтерес суспільним інтересом та загальним благом. По-третє, відбувається імітація та маніпуляція цінностями свободи слова, протесту, об’єднання громадян тощо, якими вони прикриваються та експлуатують, проте не борються за них. По-четверте, зменшення рівня відповідальності за власні, часто надмірні, неправомірні та незаконні дії, оскільки громадські об’єднання, на відміну від інших інститутів несуть значно меншу відповідальність через невизначений статус. Для більшої ефективності псевдоактивісти люблять мімікрувати під такі сфери діяльності, які користуються найбільшою підтримкою суспільства, на зразок, волонтерські рухи, ветеранські об’єднання, неурядові громадські організації тощо.

Це групи тиску, які використовують форми прямої дії з метою досягнення поставлених завдань. Вони ведуть боротьбу з владою за владу і за ресурси – політичні, матеріальні, фінансові тощо. Це не означає, що проблеми, якими вони прикриваються у своєму псевдогромадському активізмі є видуманими, неактуальними. Навпаки. Вони максимально експлуатують серйозні, складні і актуальні проблеми, які резонують у суспільстві, які виступають ширмою та димовою завісою для прикриття їхніх справжніх намірів. Ще одним проявом цього є спосіб подачі своєї псевдоактивності як відстоювання іншої позиції, незгоду частини суспільства, прикриваючись демократичними практиками політичної боротьби, якій завжди притаманні конфлікти.

Не проблема псевдоактивістів, що ці проблеми не вирішуються. Водночас думаю це роблема інституційної слабкості політичних інститутів, які не здатні брати на себе відповідальність за проблеми, котрі повинні вирішуватися у рамках публічної влади, державних інститутів правопорядку та безпеки, а також, напевне, інститутів громадянського суспільства, які невиробили якогось неформального етичного кодексу.

загрузка...