27749853 1689259981136790 5544752846709180407 n"Організації, які створюють чіткі межі між спеціальностями, пригнічують потенційно важливі форми інновацій", - читаю я в книжці Кена Робінсона "Освіта проти таланту" (Видавництво Літопис). І думку собі думаю про те, як же часто чув із різних вельми авторитетних уст (якщо, звісно, уста бувають авторитетними)застороги молодим дослідникам про "відповідність спеціальності", необхідність дотримуватися предметної сфери певної наукової дисципліни, методологічну чистоту і тому подібну трахомудію.

Зазвичай, подібні тези лунають від осіб, обтяжених численними титулами та регаліями, з докторськими дипломами та професорськими посадами. Вони так ревно пильнують священні межі "городів" наукових спеціальностей, затверджених височайшими "ваківсько-даківськими" указами, немовби йшлося про їхній власний город. У певному сенсі, так воно і є, коли той "власний город" втілюється, скажімо, в очолюваній ними спецраді із захисту (чогось там навіщось) або якомусь так званому "фаховому виданні" [ні для кого; ну добре вже, для авторів та редколегії], освяченому тими-таки "ваківсько-даківськими" переліками "журналів у законі".

Я ж дедалі більше собі думаю, що всі ті "офіційно затверджені" спеціальності - не більше, ніж наївні спроби нашого куцого розуму роздерти на шмаття чи принаймні якось покавальцювати живу реальність - за одвічним принципом: "як не з'їм, то понадкушую"...

"Наука, як і природа, є завжди одна — нероздільна і нерозривна, — понад 140 років тому стверджував мудрий Франко у юнацькій ще праці "Наука і її взаємини з працюючими класами". — Все в ній взаємозв’язане, взаємодіюче, взаємозалежне; вона — ланцюг, в якому всі ланки тісно склепані між собою. Коли ж говоримо про поділ наук, то тим аж ніяк не хочемо сказати, що наука справді розпадалася на окремі частини, які не мають між собою нічого спільного. Навпаки, від порухів найменшої пилинки, найдрібнішої піщинки до найскладніших і найважчих досліджень людської думки — все становить в ній єдину цілість, одне тіло; все підлягає однаковим законам. Говорячи про поділ науки, виражаємо швидше наше власне невміння, слабкість наших відчуттів, які не можуть обійняти всього велетенського матеріалу, всього нескінченного зв’язку сил, діянь і впливів".

Наукова методологія, вибачте на слові, панове субскрибенти, — не дівка на відданню, і чистота і непорочність — не найголовніша її чеснота. Плідність тут набагато важливіша, як не крути, од вірності "моральним принципам будівника комунізму" (чи будь-якого іншого -ізму).

Ми здатні породити щось нове, лише переступивши власні межі. А якісно нове - лише "скочивши в гречку" до "чужого городу" (суміжної або й навіть несуміжної галузі чи дисципліни). У цьому сенсі справжня наука - то завжди "стрибок у гречку", завжди переступ, завжди долання меж.

Теза про те, що найважливіші відкриття виникають зазвичай на помежів'ї дисциплін, аж ніяк не Робінсонова й тим паче не моя. Це стара, як світ, і самоочевидна для кожного тверезого розуму банальність.

Та здається мені, що ми з вами якраз живемо в добу драматичного перевідкриття подібних банальностей: для когось радісного, для когось болісного, але конче потрібного. І не лише у сфері освіти й науки.

Тож, скажімо, коли інтеграція певних предметів у новій українській школі збуджує в широких масах фахівців не творчий ажіотаж, феєрверк експериментів і здорову конкуренцію, а гнівний протест через панічний страх "втратити свою парафію", виглядає це радше як жаліслива мелододрама на межі трагіфарсу, ніж справжня трагедія.

І коли черговий оборонець "методологічної чистоти" (зазвичай викоханої в лоні "єдиноправильної" марксистсько-ленінської методології), обвішаний званнями і регаліями, як Брежнєв орденами, вкотре підносить гучний і безапеляційний голос на захист "відповідності спеціальності", я пригадую собі усіх тих революціонерів у науці, які виламувалися з парадигм і трощили стереотипи, не відаючи про межі, яких переступати не дозволено.

Стислий ВИСНОВОК: доки наші науково-освітні та науково-дослідні установи будуть більше дбати про "дисциплінарну цноту" (а насправді про інституційну монолітність, читай монологічність), аніж про, вибачте, наукову фертильність та відкритість до запліднення новими ідеями (нехай і занесеними "з чужих полів", ба навіть "чужими бджолами"), доти вони приречені на виродження - повільне або ні, але неухильне точно. Щоб зачати нове життя, треба переступити межу - і саме там, у спокусливо-солодкій сфері "між" злучити докупи щось перед тим, здавалося б, непоєднуване.

Перепрошую занадто чутливих за (не надто) латентний еротизм.

Бо яка ж, до холєри, наука без еросу?

Хіба ялова... 

загрузка...