31437414 2060173524010868 6253977861972033536 nКолись, давно, коли я ше по селі бігав в сандалях на босу ногу...Коли я тікав на ровері з хати на цілий день, і міг до вечора їсти яблука, черешні і горох(а горох - то вам не в муку пер...іти - то коли залазиш по пластунськи на колгоспне поле, лежиш і жереш, бо дід Мушта може злапати...в туалет також треба було ходити належачи)...

Коли на вудку з ліщини лапалася така риба, що теперішні рибацкі снасті можна запхати в сраку!...
Коли я міг підійти до корови, яка паслася і надоїти собі молока в писок, бо то круто і то моя корова, яка мене знає, і нехай попробує копнути - то получить по рилі!
Коли купався без трусів, бо мама провіряла, чи часом не купався в трусах. Також кожен день перевіряла, чи не втопився. Бо якби втопився - то додому шоб не приходив!
Коли раненько з дідом ходив косити сіно дитячою косою, яку дід зробив спеціально, щоб я виріс хлоп...
Коли нагинався писком до самої води і пив прямо з джерела, і коли пропливав повз рот пуголовок - то зупинявся, шоб його не злякати і роздивитися і пив далі...
Коли використовував частіше лопух, ніж папір...
Коли дивився на світ довкола себе, а не в телефон...тоді... десь в 86 році - я побачив перший раз вертольот! (Зараз це - гвинтокрил... не розумію видумщиків слів, які видумують слова, які вже видумані!!!)
Він кропив поля довкола села якоюсь отрутою. Про то, як кропив вертольот поля писав ще Шевченко: «Село неначе погоріло, неначе люде подуріли».
Той вертольот сідав за селом на аеродромі, щоб дозаправитися смердячою фігньою з бензовоза. 
А ми (Явко, Яндрух і я) цілими днями сиділи в траві і дивилися на залізну стрикозу - як вона гарно підлітала, кружляла, сцяла отрутою!
І одного дня той дядько, який заправляв її з бензовоза, не мав чим доїхати до Нового Села додому, і пілот вирішив його підвезти.
А ми стояли... дивилися... надіялися...
І тут пілот крикнув: « Гімнярі! Хочете провезтися?!!!» - ну бо ж ми вже 3 день дивимося на вертольот як «Динамо» на нові ворота!
І ми покидали ровери в траву! І побігли в стрикозу!!!
І воно почало розганятися...страшно, скоро і голосно! 
Ми відірвалися від землі, заболіло внизу живота як на гойдалці...
Почало піднуджувати, ніби закрив очі і скоро-скоро покрутився...
Ми летіли над ставом і я боявся що ми впадемо і нас не знайдуть на глибині 2 метри!
Ми летіли над селом. Хати були зовсім не такі як з дороги - якісь такі дивно-маленько-бідненькі...
Нас бачили всі! Дурні перелякані корови рвалися з ланцюгів, пси гавкали, кури розбігалися, люди піднімали голови...а всередині були МИ!!!...
Це було найяскравіше, що я пережив! Це була найкраща емоція всього мого десятилітнього життя.
Зараз...коли я літаю літаками - то не ТО...
ТО - було тоді...в далекому 86-му....

загрузка...