Цього літа я багато подорожував, але ще більше провів часу у стресах, нервах і роздумах.
Фактично ці подорожі були не відпочинком, а намаганням втекти від проблем, бо міркував, що зміню географію і все вирішиться саме собою, а в голові стане світло і легко.
Я гнав на автомобілі і гнав, лише встигав заправляти його пальним, але негаразди продовжували і продовжували лізти в моє життя. Причому ні в чому не було логіки. Творилися речі, яким я взагалі не мав пояснення. І якби хтось сказав мені три місяці назад, що так може бути, то я б покрутив пальцем біля скроні.
І лише сьогодні зрозумів, що битися і шукати раціональне зерно дарма. Що чим більше ти б’єшся, тим більше енергії віддаєш, тим більше матимеш стресів і безсонних ночей, а нічого не змінюється.
Я зрозумів, що це певний містичний виклик. Гаразд, подумав я. Я приймаю цей виклик. Тож сьогодні підійшов до вікна, зняв штани і показав світові. Я просто не мав іншого виходу. Звісно, ніхто з людей цього не бачив. Вони і не повинні були бачити, бо це була моя містична відповідь саме світові і його демонам. І одразу якось на душі полегшало. Ніби світло пройшлося по найглибших закапелках мозку.
Стало так легко, як в дитинстві в перший день канікул, коли ти прокинувся зранку – на дворі світить сонце, мама заносить тобі горня парного молока, бо ти маєш вічні проблеми з бронхами і загалом зі здоров’ям, а на дворі кукурікає і б’є крилами півень. І ти розумієш, що ось воно життя – легке, тепле, як нагріте на печі просо, радісне, довге.
І воно все ще попереду.
Все. Попереду.
Ось так сьогодні і я його відчув.
Це адресовано тому, хто зрозуміє.
А це фото свідчення того, що в дитинстві я вічно хворів. Ноги худенькі, коліна повискакували. І в двоюрідних братів нормальні мешти, а в мене якісь шкарбуни на ногах. Але хай – я ніколи не був надто гоноровим. Зате кіт саме в мене на руках.
І зачіска - як в молодого Рінго Стара.
Тому я завжди був крутим.
