Коли ми зважились на усиновлення, то захотіли собі дівчинку. Бо маємо своїх двох синів.
Шукали до 5 років, здорову, без братів та сестер. По Україні це найчастіші запити від пар.
Десь на 3 місяці періодичних дзвінків у служби опіки різних областей, я здулася. Здалася.
Мені казали, що такої дитини "вільної" нема.
В той же час у приватні повідомлення люди скидали різні болючі історії про дітей, яких треба будь-що забрати від горе-батьків. Я на таке одразу сказала "стоп". Так не хочу.
І ми змирилися з думкою, що протягом року, допоки будуть дійсні документи, донька може й не знайтися. Зрештою, у нас є свої діти, якщо душа не йде так легко, то може й не треба.
Але якось я подзвонила на Закарпаття.
- Єсть одна, - сказали в слухавку. - Но она із ромів.
- Циганка тобто?
- Так.
Циганча. Як вирок. Як відхилення. Як недолік.
Що я знаю про ромів? Та майже нічого.
Що крадуть, жебракують, гадають, кочують, що брудні, мають барона, гучно гуляють весілля, печуть метрові паски і кладуть поверх золото, коли святять, що коли не їсти каші, то можуть тебе вкрасти і що чорні брудні нігті страшно, бо це як у них.
Мені показали фотографію Уми, де вона в дитбудинку, якась така ще зовсім маленька. І вона видалась мені дуже навіть симпатичною, хоч схожою на... жабеня. Але й на якусь індуску.
Вже потім прочитала у вікіпедії, що роми - вихідці з Індії.
Костя теж сказав "та нічо так" :)
І ми поїхали на Закарпаття по нашу циганку. Не на оглядини кандидатури, а на знайомство з донькою.
P.S. То лише мені здається, що ця фотографія Уми на озері, 5 місяців потому, заслуговує обкладинки журналу? :)
Джерело: Ольга Бартиш у Facebook.
