Вересневий ранок запаморочливо пахне димом і молодими каштанами, тепло і тихо, як бабусині руки, лягає на плечі, заспокоює: "Не переживай, Оксаню, все буде добре..."
Шурхотять мітлами двірники, насуплені школярики, сповнені сердитої рішучості, тягнуть важкі наплічники до школи. Припухлі після нічних воздаянь зеленому змію істоти в штанах намагаються згадати дорогу на роботу. Осінь.
- Доброго ранку, пані Ганю! - вітаюся з сусідкою.
- Ой, Сянулька, то ти! На роботу йдеш? - всміхається старенька сусідка. Акуратно пострижена і абсолютно біла голова, помережане зморшками, але гарне навіть у глибокій старості обличчя, добро в очах - світла людина старіє світло.
- А я, Сянусю, так слабувала дві неділи, так мені тиск впав, так зле було, - важко спирається на мою руку пані Ганя. - А теперка троха легше стало, йду до церкви, так добре, шо маєм церкву коло хати. Може ше буду бачити, як викінчат.
Церква у парку - сакральний довгобуд, Базиліку Св.Петра певно скорше будували. Чверть століття тягнеться будова, внук пані Гані виріс і "так його треба вженити, такий файний хлопець, ніхто ні разу п'яним не видів, з роботи - додому", а церкву так і не звели. Місцевий парох тєжко гарує - п'ятеро дітей тре вигодувати, вивчити, хати і машинИ купити, вженити, внуки породити, виростити, вивчити, машинИ і хати купити, родина росте, а шо ви собі думаєте? Старенькі прихожанки співчували, тоді ся загнівали, писали скаргу. Пароха змінили. Але в нового тоже діти, яких тре вигодувати, вивчити, далі по тексту... Словом, хочете жити спокійно, не будьте парохом, то тєжка ноша, не для каждого. Але пані Ганя до церкви йде - бо так має бути.
"Не переживай, Оксаню, все буде добре!" Не переживаю. Бо не парох.
Пані Ганя повернула до церкви, далі йду сама. Вдихаю осінь, заспокоюю потривожені думками нерви. Парк Культури і Відпочинку. Культурний себто. Арка, не тріумфальна, проте... За аркою - помпезні сходи до помпезного рістарана для помпезної іліти, збудований помпезним представником цієї розпальцованої іліти. Перед аркою - простенький тентовий намет, тут чай продають спраглим. На всю міць динаміків із намету лине русскій реп, вульгарні слова важкими каменями розбивають ранок. Стає гнівно і нудко. Бандерштадт, війна, патріотизм. Чули, виділи, аякже...
На трамвайній зупинці навпроти сидить на краєчку лавки суворий бородань і тримає у загорілих і загрубілих руках книгу, читає. Щоранку сидить отак і читає. Охайний, серйозний, лише спухлі ноги і недолугі жіночі мешти видають у ньому безхатька. Якось нишком зазирнула у книгу, історична, про Україну. Ось ще трохи нахабства наберуся і розговорю, а поки лише кавою пригостила. Прийняв здивовано.
День починається. "Все буде добре, Оксаню." Буде?
