Ранок Собору, дзвінок, молодий голос:
- Пані Оксано, видання таке-то, як на Вашу думку, Томос - це справді важливо, чи в 21-му столітті, коли людство має можливість літати на Марс, це вже неактуально?..
(Боже-Боже, я ж отаку чухню, і про Марс також, колись мусила слухати в курсі "наукового атеїзму", але нове-то покоління де її набралося? чому просунута українська юнь шпарить цитатами з ж-лу "Безбожник" 1920-х рр., навіть не здогадуючись про першоджерело?.. )
Розумію, що мушу бути педагогічною.
- В якому, - перепитую, - Ви сказали, столітті?
Журналіст починає повторювати своє запитання.
- Та ні, я Вас зрозуміла. Я питаю - століття по чім рахуєте? Від якої події відлік?..
- А...
Підвисає. Треба прямолінійніше:
- Ну от Вам, даруйте особисте запитання, - скільки років?
- Двадцять три, - відповідає чемно.
- От бачите. А християнству - 21-ше століття. Ви справді почуваєтесь мудрішим за щось, чия свідомість існує у 100 разів довше од Вашої і все ще незле мається?..
- ...........
Ще кілька хвилин забирає перекласти цю нехитру думку на той запас словесних формул, яким оперує мій співрозмовець ("то Ви вважаєте, що це важлива подія?" і т.д.). Наступний хід розмови - "а от у Московському Патріархаті вважають, що", - я обтинаю вже непедагогічно ("Це їхні проблеми, чому я маю це коментувати?"), - і коли врешті даю відбій, почуваюся так, ніби сама постаріла ще на кілька тисяч років - кудись одразу до стану Кумської Сивілли.)
Мораль: щось треба робити з освітою - і невідкладно. Бо поки ми оплакували полеглих од московської кулі, цілі партії випускників наших вишів продовжують іти "на московське м'ясо" здуру, несвідомо, дарма що на позір залишаючись тим часом живими-здоровими.
Геть, геть, геть від Москви.
Благослови, Господи. ("виведи, визволи, - у мир хрещений, у край веселий" - і т.д., за текстом)
