1 21369270 10210340131402957 555318791288096331 nМабуть, кожен науковець знає таке легке відчуття ейфорії, коли знаходить «те, що треба». Сьогодні таке відчуття мені подарував Василь Стус.

В одному з архівів я викопав його лист 1962 року. Два аркуші зі звичайного зошита в клітинку. Красивий, навіть каліграфічний почерк. Видно, що Стусові залежало на цьому тексті. Стус просить поради і розповідає про русифікацію Донбасу та України, про освіту. Там є все, що мені треба – Стус пише про «національне пригнічення», про культуру («Хіба це не гопашний театр з шароварами і горілкою?») і про російський шовінізм, про процес асиміляції українців в Україні.

Видно, що автора гнітить ця ситуація. Очевидно, він розпалюється в процесі написання (вже на другій сторінці з’являються закреслення). Стус категорично називає українське культурне середовище «болотом», яке сидить склавши руки: «Як можна зрозуміти слабосилі зітхання … про долю хутора Надії, слабенькі нарікання, коли мусить бути гнів, гнів і гнів?!» (Тричі «гнів» Стус виписує більшими буквами).

«Я не боюся, що мене деякі судді можуть звинуватити в націоналізмі, уже хоча б тому, що совість мене може гризти тільки за те, що ніколи, мабуть, по силі не дорівняю шовінізмові отих суддів».

Я – в захопленні. Від змісту тексту, від того, яку наукову вагу він для мене має. І просто від факту, що тримаю в руках такий рукопис Василя Стуса.

Цілковито щасливий виходжу з архіву.

На світлофорі на зелене світло біля мене чекають двоє дівчат. Тих, що прийнято називати «золота молодь»:

- Ти навєрно в васторгє від такого подарка?

- Ну як в васторгє… єсі би машинка була розава з брільянтіками (знаєш як то шшяс роблять?), було б круто. А так просто жолту подарив. Прикольно але трохи жалко.

Що ж, особисто мені сьогодні пощастило, мабуть, більше ніж цій дівчині. Хоч я і не маю жолтої машини. Але ж чорт. Наскільки, все таки, в людей буває різне уявлення про «васторг»

загрузка...