56418289 10219133889921966 7892323970601451520 nЦя несамовита весна принесла з собою одразу кілька болючих і несподіваних втрат. 
Точніше, не принесла, а забрала. Тих, кого бракуватиме. 
Кілька дорогих, ближчих і дальших, молодших і старших, але однаково неймовірно симпатичних і талановитих людей раптом відійшли у засвіти. 
І без них якось порожньо. 

* * * 

Якось дивно, коли весна, замість творити нове життя, обирає своїх мертвих. 
Не думаю, що вони обрали її. 
Я просто про них думаю. 
І про нас – тих, які залишилися. 
Які ще тут. 
Поміж своїх мертвих. 
* * * 
Ми люди, тому роковані втрачати. 
І це не новина. 
Ми знаємо це. Від певного часу, принаймні. Від часу, коли закінчується дитинство – і починається зрілість. 
Але від того не легше. 
Бо коли таки втрачаємо, якось несподівано складно здати собі справу з того, що ті, кого любили – і любимо! – живими, раптом – мертві. 
Та ну! Невже? Що трапилося? Чому? За що? Жах! Господи… 
Типові зізнання у власній безпорадності перед обличчям смерті. 
Чужої (наразі) смерті. 
Перед своєю ми ще безпорадніші. 
* * * 
Коли хтось, кого знав, раптово відходить – це завше несподівано й боляче. 
У це непросто повірити, це тяжко прийняти, цього нелегко позбутися. 
Мабуть, легше забути(ся), ніж позбути(ся). 
Часом ми так і робимо, шукаючи в забутті – порятунок. 
Здебільшого не виходить. 
Ми пам’ятаємо більше, ніж хотіли б, хоч і менше, ніж треба. 
Утім, СВОЇХ мертвих ми таки пам’ятаємо. 
* * * 
Ми не згадуємо мертвих мертвими. 
Мабуть, ніхто не згадує їх у труні, гробівці чи на смертному ложі. 
Ми згадуємо їх живими. 
Як вони сміялися. 
Як гнівалися. 
Як ображалися. 
Як (нас) любили. 
Як (з нами) плакали. 
Як одягалися. 
Як їли. 
Як пахнули. 
* * * 
Чуттєві деталі вкарбовуються у пам'ять міцніше, ніж слова. 
Пам'ять без відчуттів мертва. 
Мабуть, пам'ять узагалі не для слів. 
А слова не для пам'яті. 
У відчуттях більше правди. 
У словах забагато брехні. 
* * * 
Дивовижна річ: так багато правди у смерті, рівно ж як багато фальші у похоронах. 
Фальшиві вінки. Фальшиві сльози. Фальшиві слова співчуття. 
Тяжко знайти щось безглуздіше, ніж формально-ритуальне: «Співчуваю вашій втраті… Тримайтеся!..»
Краще вже погляди. Мовчання. Доторки. Без слів. 
Здається, достеменно справжні лише мертві. 
Мабуть, навіть більш достеменно справжні, ніж достеменно мертві. 
Мертві не придурюються. Не намагаються здатися кращими. Або гіршими. Вони просто є. Хоча, здавалося б, їх уже немає. 
Іноді вони є навіть більше, ніж ми про них думаємо. 
А думаємо ми про них іноді більше, ніж за життя. 
Їх узагалі більше. 
* * * 
Мертвих більше, ніж живих. 
Набагато більше. 
І їх щоразу більшає. 
Їм не конче бути видимими, щоб бути присутніми. 
Ми, (наразі) живі, живемо разом із мертвими, поміж мертвими, за мертвих. Іноді замість. 
Колись вони приходили до нас у снах, мареннях і спогадах. І досі приходять. 
Сьогодні вони дивляться на нас у Фейсбуці чи Інстраграмі. Такими живими очима. 
Усміхаються такими живими посмішками – зі світлин профілю. І від того ще моторошніше. 
Ми можемо перегорнути їхню стрічку назад, до самого початку. Немовби переглянути фільми їхніх життів у зворотному напрямку – від кінця до початку. 
Світлини. Життєві події. Пости. Репости. 
Нагадування. 
Х років дружби. Y спільно відвіданих місць. 
Чи не хочете ви позначити Z на вашому фото? 
У Z сьогодні день народження. Не забудьте привітати. 

Ніхто ж бо не вказує на власному таймлайні дату смерті. 
Це ілюзорне онлайн-безсмертя, здавалося б, подовжує життя й утривалює пам'ять. 
Ніхто не розфренджується з мертвими. 
Ніхто їх не блокує. 
Ніхто. 
Просто їхні профілі в соцмережах за якийсь час (рік-другий) перетворюються на маленькі приватні цифрові меморіали. Вони висять у невагомості скляними брилами самотності. І лише вряди-годи чийсь сумний лайк чи комент нагадує, що колись і тут вирувало життя. 
Коло наших френдів у соцмережах поступово і неухильно перетворюється на безмежний цифровий цвинтар. 
Схоже, цвинтарі нам досі потрібні, щоб говорити з мертвими. 
Хоча їх там уже й немає. 
Принаймні вони точно не на цвинтарі. 
* * * 
Мертвих не треба боятися. 
З мертвими легко. Вони не скаржаться, не гніваються, не сперечаються. 
З мертвими тяжко. До них не докричишся. 
Мертвим не треба нічого доводити. 
І найбільше того, як ми їх любимо і як нам їх бракує. 
* * * 
Коли ми втрачаємо тих, кого любимо, то й самі – якоюсь мірою! – помираємо разом із ними. 
Не цілком, здебільша. А так, трохи. Чи й не трохи. 
Врешті, коли відкраюєш гострим ножем від власного серця якийсь шмат, не так уже й важливо, який він завбільшки. Бо болить однаково сильно. 
* * * 
Дуже прикро, але іноді, щоб когось утратити, навіть не конче когось поховати. Чи самому померти. 
Достатньо змертвіти, збайдужіти, скаменіти від болю. 
Бо й живі бувають мертвими. 
І мертві живими. 
* * * 
Мертвих не треба боятися. Вони такі ж, як і ми. Тільки вже знають, коли. Або ні. 
Хтозна, врешті, про що вони знають. 
Як і ми, зрештою. Щось знаємо. Чогось не знаємо. 
Мабуть, мертві нам дужче болять, аніж ми їм. 
Хоча й цього ми достеменно не знаємо. 
* * * 
Мертвих так багато довкола нас. І дедалі більшає. 
Ми люди, і не маємо сили воскрешати – навіть тих, кого дуже хотіли б. 
Дуже-дуже. 
Найдужче. 
* * * 
Наші мертві сідають довкола нас, коли ми заплющуємо очі. Ошую і одесную. 
Іноді ми відчуваємо їхню присутність. Їхнє плече. Їхній морозяний подих. А іноді ні. 
Мабуть, вони таки не наймертвіші з мертвих. 
Доки вони нам болять. 
Доки ми пам’ятаємо їх – живими. 
Як вони плачуть. 
Як вони сміються. 
Як вони дихають. 
Навіть коли вже не дихають. 
Ми відчуваємо їхнє дихання у своєму подиху. 
Зрештою, ми дихаємо їхнім повітрям. 
Як багато у ньому життя.

загрузка...