Ніж у грудях - це ще не так страшно. Неприємно, коли ти кладеш долоню на руків'я і відчуваєш, як воно тіпається синхронно з кожним ударом серця. Бо лезо стримить в міокарді. Хріново.
Дядько лежить на операційному столі і неприязно скупо відповідає на питання. Власне, і питати особливо нічого. Ну, пив, ну, запоями. Але ж тільки по три дні! Це ж в корні мєняєт дєло! Да, ну тебе, пристав іще... Дійсно, що тобі треба, докторе?
День чудовий, акація зайшлася в квітті, аромат аж в салоні китайця чути - накрила серпанком півдороги. Бджоли гребуть мед в обидві жмені - літають, як бомбовози. У мами на кухні стигне бограч і чарочка домашнього. Нє, не судьба сьогодні.
Тиск нормальний,пульс рівний, ніж іржавий, хворий спокійний, анестезіолог виважений, я в меланхолії. Буде, що буде. Такий день. Така робота.
Розкриваю грудну клітку з надією, що все таки обійдеться. Крові в плевральній порожнині обмаль. Перикард синій і в ньому дірка з палець.Розкриваю перикард. Може, лезо десь біля серця теліпається? Може, не попав? Пальцем ковзаю по лезу до серця: воно входить в нього збоку і виходить з верхівки. Попав, наскрізне. Казав, правда, що було два удари в одну і ту саму дірку... Може, збрехав?
Виймаю ножа - кровотечі особливої немає: так, сочиться - верхівка все-таки. Ушиваю дві дірки, тішачись, що обійшлося малою кров'ю. Вище, в стінці лівого шлуночка - ще один лінійний поріз. Третя... Не збрехав, значить. Два удари було. Вивертаю серце з перикарду, щоб оглянути праву бокову стінку. Так і є. Рваний, неправильної форми отвір по боковій стінці правого шлуночка, прикритий згортком крові. Обережно, не дихаючи, накладаю шов, в надії герметизувати камеру серця, перш ніж зіскочить згорток.
Прорізується шов, змиває згорток і фонтаном, товщиною в палець з серця б'є чорна кров, заливає все вмить. Серце тіпається десь в глибині чорно-червоного болота. Затискаю поранення пальцем, відсмоктувачем забираємо кров. Асистент працює, допомагає, розуміє. Дорогий мій Володимире Івановичу! Що б я без Вас?!
Намагаюсь ушити, проте стає все гірше - кров фонтанує, заливає, серце тіпається в руці і от-от стане. Застромляю пальця в порожнину серця, затискаю діру, в сотий раз прибираємо кров і накладаю судинного затискача пристіночно. Зупинили!. Серце працює, хворий живий, кровотрата до чотирьох літрів, тиск 110, анестезіолог заклопотаний, але спокійний.Де Ваші нерви, Володимире Володировичу?)
Ушиваю дефект і підвожу очі: сонце лупить у вікно, патлаті акації кивають головами, бджоли женуть за медом. Травень.
Переступаю з калюжі крові, промиваєм порожнину, зашиваємся.
- Живий?
- Живий.
- Ну, і слава Богу... Везіть в реанімацію... Розв'яжіть мене... Ага... Дякую всім! Всьо, пішли писати історію...
Бограч десь зовсім вистиг... Ввечері акації зовсім подуріли зі своїми феромонами... Не можна ж так... Аж в голові макітриться... Неділя.
- Привіт, люба, я вже вдома!
- Мам! Все нормально!
- Синку, привіт! Ти як там?
