1 76857en 7589679shot 1Вже не перший рік вивчаю дисидентів, їхні історії і мотивації. Дуже різні люди, з різними історіями і переконаннями, які в якийсь момент зійшлися в одній точці – чи то захисту прав людини, чи то націоналізму, чи просто на морально-етичних засадах. Але практично у всіх є одне спільне - оця теза, яка звучить і сьогодні: «мова має значення». Дуже часто – на вкрай особистісному, навіть побутовому рівні.

Поділюся своїми конспектами. Пряма мова:

Леонід Плющ: «Але ось під впливом книжки Дзюби я почав розмовляти рідною мовою. Говорити було важко, бо мій активний запас був бідний і всі навколо говорили по-російському. Якось я українською мовою попрохав молодого чоловіка подати мені книжку. «А по человечески ти умееш говорить?» -відповів він. Кров бухнула в голові, і ось тут я остаточно став українцем…»

Мирослав Маринович: "Все почалося з гуртожитських розмов. Під час поїздки до Києва мене приголомшила тотальна російськомовність української столиці. Тому певний час я дуже любив це місто, але прохолодно ставився до його мешканців (усе, до речі, змінила пізніше Помаранчева Революція)"

«Так, пригадую, росіянка Маша Старікова якось вигукнула здивовано, розглядаючи книжкову розкладку: «Догадались же випустіть Маугли на украинском язике!», і це нагадало мені святу переконаність значної частини совка, що Капітал Маркса був написаний в оригіналі російською мовою…»

Микола Руденко (капітана та інструктора з пропаганди, тоді ще відданого сталініста М. Руденка викликав «на килимок» полковник, 1942 рік):

« - Вам належить знати, що партійна робота у військах має провадитися мовою великого російського народу. Політпрацівникам належить нести геніальні ідеї Сталіна, а не бандерівський декалог … затямте, ми кладемо свої голови для того, щоб у всьому світі запанувала російська мова. А тепер ідіть!»

… мені сьогодні важко описати, яка несамовита буря вирувала тоді в моїй душі. Мені раптом потемніло в очах, а рука мимоволі потягнулася до кобури пістолета. Не знаю, чи помітив це полковник, але він також отетерів. … Так, мені було ясно: кожен, хто шанує українську мову, є потенційний буржуазний націоналіст, або навіть чинний. … Повертався я до Пижівського лісу зовсім іншою людиною.»

Ірина Жиленко: «Я росла, а «процес» ішов… З кожним роком дедалі більше давалося взнаки відчуття другорядності всіх мов і націй порівняно з російською. Першими пилотяг русифікації втягнув поляків. Вони зникли, розчинились. Потім зник колоритний побут київських євреїв. Вони стали як всі «киевляне» … Всі заштокали. А українці, ті, хто не зросійщився, потрапили в другий сорт, у «кугути». Українською мовою говорити стало соромно і «некультурно» Нею спілкувалися (суржиком), хіба що хатні робітниці та няньки із солдатами, гуляючи в парку Шевченка".

Микола Матусевич: «Якось дівчина, котра мені подобалася, сказала: “Какой смешной этот украинский язык”. Розвернувся – і пішов. Тоді відбувся перелом.»

Василь Стус: « …. Думав про те, що Донбас то не така вже й Україна. І Україна – то не така вже й Україна. Донецьк – місто чисто російське (чи майже чисто російське). Я взяв призначення в глибинну Україну, на Кіровоградщину, хоч і відчував, що це моя безсилість, що це втеча. А втеча – не вихід. Це – ганьба. Зараз я читаю рідну мову в Горлівці, в російській, звичайно, школі. В Горлівці є кілька (2-3) українських шкіл, яким животіти зовсім недовго. … У нас немає майбутнього. Коріння нації – тільки в селі, а «хуторянським» народом ми довго не проживем…»

Це я до того, що для того, щоб говорити про стан української мови – не обов’язково копатися в емських указах та валуєвських циркулярах. Це все було ось тут, майже вчора.

Так що мова – має значення.

загрузка...