Вони приходять нізвідки, з лабіринтів вицвілих від часу хрущівок на Городоцькій та Шевченка, сірих панельних дев’ятиповерхівок Виговського і Наукової та загублених у здичавілих садах особнячків старої Замарстинівської. Ти зустрічаєш їх на трамвайних зупинках, у тамті часи всі їздили трамваями. Як у Празі, Берліні, Марселі чи Гавані.
Вони нікуди не поспішають, але у неділю їм конче кудись потрібно. Куди?
Напрасований до стрілок на штанях костюм піщано-тютюнового кольору, застебнутий на всі ґудзики піджак, біла, аж блакитна, сорочка з жорстким від крохмалю комірцем, краватка в якусь смужку, наваксовані мешти. Під пахвою – неодмінно газета. Що вони там читають, у тих газетах – інтерв’ю реформаторів, план Штайнмаєра, прогноз погоди, програму телепередач, історії заробітчан, чи страшилки про сепаратистів і чупакабру?
Звичка. Так треба. Колись вони купували їх, у кіосках біля перехресть і підземних переходів, якими люди поспішали на роботу. Коли слово “інженер” звучало гордо. Коли “науково-дослідні інститути” займалися наукою та дослідженнями, а не здавали в оренду площі під офіси. Новини тоді дізнавались на короткохвильовому та середньохвильовому діапазоні: “Голос Америки”, “Радіо Свобода”, “Німецька хвиля”, “Радіо Ватикану”, “Російська служба бі-бі-сі”. Транзисторні приймачі Ризького електротехнічного заводу, “Літо з радіо” польською мовою і Мариля Родович з “Кольоровими ярмарками”.
Тепер онуки з айфонами, діджиталізація, пенсія, війна і недореформатори по телевізору. Конче треба кудись вийти.
– Моє поважання, пане Юрку!
– Доброго дня…
Злегка піднятий у привітанні капелюх, пряма спина, погляд кудись у вирій. Ми так не зуміємо.
