Шість років тому 16 серпня 2014 року загинув Іван. У вересні наша донечка піде у перший клас.
Тоді, у серпні 2014, моє життя змінилося назавжди. Якась частина мене померла разом з чоловіком. Натомість з’явилася інша я. Мені дуже хотілося довести насамперед собі, а тоді і решті світу, що його життя віддане не марно. Я хапалася за спогади, за нереалізовані спільні плани і намагалася втілити їх в ім‘я пам’яті про нього. Але це не рятувало, усе видавалося безсенсовним.
Наші стосунки і моє життя ніби обірвалися на півслові. Я відчувала, що хочу продовжити його справу. Я не могла стати військовою, але мала гостру потребу в тому, щоб бути корисною нашим захисникам, усім тим, хто, як і мій чоловік, вибрав своєю професією і життєвим покликанням захист батьківщини. Після пережитого, я дуже хотіла допомагати іншим родинам, адже з власного досвіду знала, якою важливою і потрібною є така підтримка.
У 2015 році я прийняла рішення балотуватися в депутати Львівської міської ради, уже маючи чітке уявлення, чим я буду там займатися. Моїм пріоритетом мали стати програми підтримки учасників бойових дій, кадрових військових, осіб з інвалідністю внаслідок війни, членів сімей загиблих.
Я вдячна моїм студентам, які підтримали моє прагнення і волонетерили разом зі мною після пар, розповідали мешканцям мого району про мене. Нам повірили! Знаю, що навіть для партійних очільників це було несподіванкою, адже серед депутатів мене бачити не дуже хотілось. Бо я одразу заявляла про пріоритет людини, а в Ратуші про це кажуть «то не бюджет розвитку, а бюджет проїдання». Часом у своїй фракції я опинялася в опозиції, знаходила підтримку в колег із інших фракцій, та я дякую усім моїм ситуаційним і постійним однодумцям, завдяки яким вдалося за 5 років роботи у Львівській міській раді втілити багато з того, що я планувала.
Звичайно, далеко не усе в гуманітарній сфері вдалося втілити. Тепер я знаю, що зусилля для вирішення гострих потреб містян часом викликають спротив міської влади, бо неусюди заробиш політичні дивіденди чи отримаєш вигоду, а кожну вдалу ініціативу, втілену попри такий спротив, їй одразу хочеться «брендувати» у власний політичний колір. Та я переконана, як і п’ять років тому: ДОБРО НЕ МАЄ БРЕНДУ!
Я віднайшла себе у цій роботі.
Я щаслива, що маю можливість продовжувати справу свого чоловіка – допомагаючи тим, хто захищає нас з вами, робити нас сильнішими.
Іван Пасевич був (ЖАХЛИВЕ СЛОВО «БУВ»...) відважний і справедливий офіцер-десантник, який своїм прикладом запалював хлопців! Розумний і талановитий військовий, який би міг стати генералом, але...16 серпня 2014 року він загинув при героїчній обороні в районі Луганського аеропорту...
Його називали Батя... Іван Григорович... Ваня.... Він був відповідальним за безпеку і життя кожного, хто опинявся поруч: полковник то, чи солдат, чи навіть кошеня!) Він мав шану до тих, кого цінував! І відверто демонстрував зневагу до покидьків! Він завжди у всьому відчував себе крайнім (НІХТО КРІМ НАС) і ніколи не був егоїстом.
Він був СПРАВЖНІМ, мав яскраве уявлення про «ЧОРНЕ» і «БІЛЕ» і не підміняв цих понять. Він ненавидів показуху. Він вчив мене не боятися жити і дихати на повні груди з любов’ю і небайдужістю до оточуючих. Кожна людина живе допоки живе пам`ять про неї... Втілюйте мрії тих, хто не встиг! Розповідайте про них!!!
