- А то чесно, що ви ТАМ наш Донбас так ненавидите? Калинівка, Златоустівка, Хлібодарівка. Гарно ж як, по-українськи. І пісні - розлогі, як степи. Просто слова, музика, голос, трохи Жадана. Ні, голос не просто, голос - божественний! Година потрясіння і одкровення, нелюдського, нестерпного болю і пекучого сорому.
Біженці.
– Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?
– Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.
Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим.
- Бери найдорожче. Бери листи.
Бери те, що зможеш сама нести.
Бери ікони і рушники...
Пошматовані, пошрамовані степи. Сплюндровані храми, пересохлі криниці, попіл і смерть. " Метал перед смертю стає холодним, а люди від нього - гарячими..."
"Ніч лише починається". А понад цим - пісні баби Дуні. Українські пісні, такі ж широкі, як степи, тільки дуже схожі на плач і голосіння.
Поцілована Богом Мар'яна Садовська посіяла сум'яття у душі. Бо я ж теж: "Звести мур і залити бетоном!" "Відкраяти і забути, хай уже хлопці не гинуть!" "Там нема більше українців!" А вони ТАМ є!
Володя Грищенко казав мені :"У селі, де ми стояли, жила старенька бабуся- українка. Зовсім старенька. Вона все не могла зрозуміти, що ж це за війна, з ким? Де німці? Поки у тому селі житиме хоч одна така бабуся, я буду там стояти!"
- А то чесно, що ви там наш Донбас ТАК ненавидите?
То правда де?
