bogdanСтарий мудрий Кант питав: "Що ми можемо знати?"
Чим довше живу (чим більше знаю), тим скептичнішою є моя відповідь на це питання. 
Натомість дедалі більшої гостроти для мене набуває інше питання: "Що ми можемо пам'ятати?"

Що ми, врешті, пам'ятатимемо тоді, коли...?
Прочитані книжки? Складені іспити? Боргові зобов'язання?
Правила дорожнього руху? Правила граматики? Взагалі якісь правила? Образи? Винагороди? Пиятики?..
Може, й так. Може, й ні. Хтозна.
Але чим довше живу, тим більше росте в мені певність, що дещо ми таки пам'ятатимемо - навіть тоді, коли...
Невиразні світляні плями і химерні візерунки на стінах - ті, найперші, - ви знаєте, про що я, бо досі їх бачите...
Мама. Як вона пахне. Як дихає. Як вона на мене дивиться - тим особливим поглядом, який відчуваю, навіть коли не бачу її очей. 
Тато - великий, сильний! - як він підкидає мене вгору - високо-високо, вище неба. І отой холодок у животі: раптом не впіймає! І тверду віру в те, що таки впіймає. 
Дідусі й бабусі - як вони ходять, як кашляють, крекчуть і нарікають на болячки (або - гірше! - НЕ нарікають), як тішаться вибрикам онуків, як не здатні відмовити їхнім забаганкам, як раптом ідуть кудись ген-ген за обрій, невідомо куди і не знати навіщо. І гіркоту в роті від цього відходу. 
Перші друзі і перші зради - такі зворушливо-невинні, порівняно з тими, що потім. 
А ще - феєричні забави в піску і героїчно розбиті коліна. Смак морозива (того, що в дитинстві, якого більше так і не буде, і жодні смаколики світу так до нього й не дорівняють!) - і печива, що впало на долівку і таки втрапило (крадькома!) до рота - з піском, що скрипить на зубах. Досі скрипить...
Вона. Навіть не знати, що конкретно. Якось усе разом: сонце у її волоссі, іскри в її очах, вигини й опуклості, дотики, запахи, подихи... Смак її сліз. Смак її сміху. Й особливо те гостре відчуття порожнечі, коли її нема. 
Діти. Як вони пахнуть. Як божевільно солодко вони пахнуть. Як невтішно гірко плачуть. І як божевільно вільно сміються. Так, ніби смерті нема і не буде ніколи. Так, ніби. 
Повітря після дощу. Зимове - з прочиненого в ніч вікна. П"янке весняне. Медове літнє. Гірке осіннє. 
Вода. Багато води. Дуже багато води. Вона огортає, ніжить, затягує. 
Море і гори. Особливо ранішні і вечірні. Тут без коментарів. 
Вогонь. Усякий - просто вогонь. Він точно там буде. І не згасне.
Ще - кілька мелодій, яких годі позбутися. Які звучать тоді, коли не звучать. 
Мабуть, це не все. А може, й забагато. Не знаю. 
Я не знаю, що можу знати. І чи допоможе мені це знання НАСПРАВДІ. Але, схоже, дещо таки пам"ятатиму. І чомусь здається мені, що пам"ятатиму все це не сам-один.

загрузка...