22008144 1496690920407901 178092230148161425 nІду на лекцію до вчителів, які викладають зарубіжну літературу. Вітаюся до них українською – половина аудиторії одразу «впадає в ступор» (перший раз таке бачу). Далі тяжче: замість звичного інтерактиву доводиться ледь не лещатами витягати з них відповіді на прості запитання.

Розповідаю про сучасні твори, кінематографічність текстів, жанрову літературу, формування читацьких звичок, зміни у сприйнятті в залежності від того, яка у творі використовується базова композиція, вплив різних героїв на читачів, особливості сприйняття описів різними поколіннями тощо. Намагаюся пояснити, чому різні покоління по-різному сприймають одній і ті самі книги і навіть цілі жанри. Показую, як змінилося сприйняття тексту взагалі у молоді і чому іноді так важко поколінням знайти спільну мову.

Читаю цю лекцію не перший рік. Іноді зі мною сперечаються (і це класно!). Тут – більша частина аудиторії демонструє відверту нудьгу. Дехто на гальорці починає розмовляти з сусідами.

Зупиняюсь і кажу, що якщо хтось має іншу думку, аргументуйте. Мовчання.

Пропоную, кому нецікаво, вийти без подальших санкцій. Ніхто не рухається, бо страшно відверто виказати свою позицію дією (рабська свідомість).

Кажу, що вони добре знають, як тяжко вести заняття, коли в аудиторії хтось розмовляє паралельно з лектором, і прошу висловлюватися на аудиторію, а не розмовляти з сусідами. У відповідь отримую відверте хамство – «Перебьётся».

Ідемо далі. Запитання по книжках, щоб мати основу для прикладів.

«Хто читав «Володаря Перснів»?» - одна рука. «Хто дивився фільм?» - три руки.

«Хто читав «Гаррі Поттера»? – дві руки. «Хто дивився фільм?» - одна рука.

«Хто читав твори Сартра і Камю?» - одна рука.

«Хто читав твори Корнелії Функе?» - жодної руки («Чорнильне серце» є в обов’язковій частині шкільної програми і вчиться на уроках).

Далі ситуація не краща.

Звісно, для мене не є новиною, що вчителі зарубіжної літератури (й української, на жаль, так само) дуже мало читають. За моїми спостереженнями, третина вчителів цих категорій не читають взагалі, не кажучи вже про сучасну літературу. Навіть програмні твори такі вчителі часто читають у переказах або скороченнях. (Щиро кажучи, серед вчителів української літератури читаючих нині більше).

Виникає запитання: якщо ти викладаєш літературу і сам не читаєш книжки, як можеш вимагати щось у дітей? А таки вимагають.

Десь половина «зарубіжників» застрягла у ХХ столітті, а то й раніше. Майже вся зарубіжна література, молодша за 1900 рік, сприймається ними вороже. «А нам не нравится, а нам не интересно, а это плохие книги».

Про твори, написані після Другої світової війни, можна взагалі не говорити. Особливо про ті, що подобаються дітям і підліткам та можуть заохотити до читання. Їх не просто не читали, про них навіть НЕ ЧУЛИ.

Натомість плачі Ярославни по тому, що на «Войну и мир» та Пушкіна тепер менше годин.

Питання впливу літератури на світогляд – як у порожнечу.

Вийшла з аудиторії напівмертва...

А тоді я зрозуміла, коли напилася кави і знову почала адекватно сприймати світ: а це ж вони підсвідомо мстяться за новий Закон про освіту!

Їм же тепер нарешті доведеться вести уроки державною мовою!

А я, сама того не усвідомлюючи, на 27-му році Незалежності нашої держави виступила символом ненависної українізації.

Та найгірше те, що такі вчителі, які не хочуть читати, думати і сприймати нове, та ще й протиставляють себе державі, в якій живуть і працюють, повертаються у школи і продовжують виховувати власних байдужих та озлоблених клонів.

І що з тим робити, як гадаєте?..

З.І. Звісно, мені зустрічаються дуже гарні вчителі. І їх не так вже й мало. Вони компетентні і професійні. Але хто знає, до якого вчителя потрапить саме ваша дитина?

Наталя Дев'ятко, м. Дніпро

загрузка...