…це відбувалося в Німеччині.
В той час, коли в Берліні ще не була знесена стіна, за якою ретельно приховувалися «пережитки капіталізму, що загнивав» від запашних благ комунізму, котрий «ось-ось» настане.
Ми з подружкою (її звали Марина) потрапили в НДР у складі молодіжного десанту, метою якого було ознайомитись з «прогресивними німецькими ровесниками».
Нам було так мало років, що нині здається — стільки не буває.
І, як кажуть, «вітер свободи вдарив їм в голову». Адже життя німецьких ровесників все ж таки дуже відрізнялося від нашого навіть в ті часи.
Щовечора, після відвідувань промислових підприємств і нудних обов’язкових зустрічей з «відмінниками соціалістичної праці», нас (делегацію) водили на вечірки в різноманітні молодіжні клуби. Там закінчувалася пролетарська показуха, лунав «Пінк Флойд» і «дим стояв перевеслом».
Цей бік життя «прогресивної німецької молоді», порівняно з нашим, здавався нам кадрами з голівудського фільму.
Отже, ми вперше сиділи в пабі (!) під суворими поглядами хлопчиків «від ЦК комсомолу» (яких, до речі, завжди приставляли до подібних делегацій) і… навчились «західному життю».
А кажучи простіше — вчилися… курити. Адже саме це, прямо скажемо, не корисне для здорового способу життя, дійство здавалося нам проявом вищого ступеня свободи. Про решту ми просто ще не знали.
Але саме через нього і виник той життєвий девіз, котрий потім влинув на подальше життя.
Марина взяла сигарету і той, хто сидів навпроти, послужливо чиркнув сірником. І я побачила, як подруга, кумедно витягуючи шию і трохи підвівшись з місця, потягнулася за вогником.
— Не тягнись за сірником! — несподівано вирвалося з мене те «доленосне» гасло. Марина миттєво розпрямилася.
І — о, диво німецького джентльменства! — вогник сам опинився біля її носа.
…Звісно, сірник тут ні до чого!
А розшифровка гасла виявилася простою: пізніше, коли життя ставило нас в принизливу позу «того, хто тягнеться за вогником», я завжди згадувала цю давню ситуацію і суворо наказувала випростатися, додаючи в силу набутого досвіду: «Самі піднесуть!»
Це може здатися дивним, але почуття власної гідності починається саме з цих простих істин, котрі починаються з частки «не»: не плач, не бійся, не проси! А, за великим рахунком — не нарікай на життя, не принижуйся. Отримаєш — на копійку, втратиш — на мільйон.
Наведу ще один простий приклад, пов’язаний з почуттям гідності — такий же непафосний і, мабуть, трохи кумедний. Але ми спостерігаємо його щоденно, не пов’язуючи його з таким важливим і глибоким почуттям.
Отже, картинка з натури.
Ранок. Зупинка. До зупинки іде елегантна жінка — все в ній підібрано «до тону»: біла куртка, рожевий шалик, рожева помада на вустах і чудова -- «вранішня»! -- посмішка. Пливе, ніби яхточка. Приємно дивитися. До зупинки підкочується маршрутка. І «яхточка» миттєво перетворюється на рибальський баркас! Жінка, підхопивши спідницю, запихтіла, набираючи швидкість на доленосній десятиметрівці аби встигнути закинути на сходинку бодай одну ногу доки нахаба-водій не зачинив дверцята. Власне, він це і зробив, із садистським задоволенням спостерігаючи в люстерко, як з облич чарівних панянок стікає піт, макіяж і вранішні посмішки…
Спостерігаючи таке багато років на будь-який зупинці, відкрила собі нове правило: «Не бігай за транспортом!». Навіть якщо цей «транспорт» — мерседес або майбах.
А тепер переформулюю більш глобально.
Нас принижуватимуть доти, доки ми самі не припинимо тягнутися за сірником і бігати за маршрутками на втіху веселим керманичам.
І з елегантних, незалежних і таких гордих на перший погляд, перетворюватимемося на рабів обставин. Часом мізерних. Але і мізерні обставини здатні оселити в душі комплекс неповноцінності. Саме він, цей комплекс, і є тією «кнопкою», на котру тиснуть всі, кому кортить перетворити тебе на «прекрасне ніщо». Аби ти ось так комічно бігла, ламаючи підбори… "
("Одного разу")
