Вчили сьогодні з сином вірш Дмитра Павличка. Не тому вчили що вірш подобається. Завдання таке домашнє. І я зрозумів, що поезія Павличка – зовсім не поезія, а дзеркало нашої освіти.
Чому не поезія? Ну важко набір заримованих банальностей назвати поезією. Чому дзеркало? Ну тут все просто. Перефарбовані радянські кліше, фальшивий пафос, розмова з дітьми як з ідіотами, свята віра в свою бездоганну правоту. І при всьому цьому думки лише про власну вигоду.
Це все відноситься як і до Павличка – так і до основних рис освітньої системи. Звичайно освітня система різнобарвніша ніж Павличко. З цим графоманом давно все зрозуміло і тут без нюансів. Але бодай один вчитель літератури підніме свій голос і назве речі своїми іменами?
Не в Павличкові справа, а в готовності впихувати в голови дітей подібне. Якщо вчитель дійсно любить свій предмет – від подібного йому повинно бути гидко. А якщо збереться бодай сотня таких от справжніх вчителів – зміни стануть реальними. Але ж ковтають. І вчителі. І батьки. І чиновники. І тому все продовжується. Триває. Без змін. І тому дзеркалом української школи є не Стус, а саме Павличко. Все закономірно.
Небеса блакитні
сяють з глибини,
а пшеничні й житні
мерехтять лани.
Образ цей не зблідне,
хоч минуть жнива.
Це знамено рідне —
злото й синява.
Прапор наш, як літо,
в сонці майорить —
по долині жито,
по горі блакить.
