546464153Ми (перепрошую за узагальнення) мало читаємо, бо майже не пишемо. Втрачена культура листування, коли люди писали листи і, за порадою знаменитості, "надсилали вчасно, коли був час, коли не мали часу..."

Листи виховували культуру письма, хоча і в них траплялися кліше і штампи типу: жду отвєта, як соловєй лєта або "в перших рядках свого листа повідомляю, що ми всі живі-здорові, чого й вам бажаю"... Окрім усього, людина в листах переважно не фальшивить, так собі думаю.

Велику силу мають материнські чи батьківські листи — на них не реагуєш особливо за життя, зате коли батьки вже далеко за обрієм, їхні слова набувають особливого сенсу, саме своєю несентиментальністю. Писати листи дітям, наповнюючи їх простими новинами чи напутніми словами, — то вже не для нас, поспішливих, спрощених телефонними миттєвими повідомленнями, лінивих до письма, коли можна подати знак смайликом чи іншим графічним втіленням вдоволення.

Тому так гріє серце слово, написане на папері чиєюсь милою рукою... Писання слів, нанизування їх у речення — це добра гімнастика для мізків, але ми нею нехтуємо. Тому полюбляємо те, що "легко читається", на одному подиху тощо. З таким підходом до книжки ми незабаром не розгортатимемо жодної, де нема якогось карколомного сюжету чи заплутаної любовної інтриги — де є глибина...

Великі виховні сенси можна знайти в листах, написаних графинею Софією Шептицькою усім своїм синам. Є чотири томи, впорядковані Казимиром та Леоном Шептицькими. Вони їх перечитували вже по маминій смерті — і мамине слово було живим...

загрузка...