Бойко 400Ісус Христос у своїй проповіді, окрім покаяння, що є основою християнської духовності, дуже часто акцентує на потребі прощення. Зрештою, здатність прощати є виразом покаяння.

Здається, що Христос проголошує прощення не тільки як необхідну умову гармонійного існування будь-якої спільноти людей, але й як необхідність на дорозі до спасіння. Для прикладу, коли до нього приходить апостол Петро з питанням: «Господи, скільки разів брат мій може згрішити проти мене, а я маю прощати йому? Чи до семи раз?» (Мт. 18,21), то Ісус відповідає йому: «Не кажу тобі до семи раз, але аж до сімдесяти раз по сім!» (Мт. 18,22).

Сьогоднішнє Євангеліє, яке почуємо у часі Літургії взяте з розповіді євангеліста Матея (18,23-35) є продовженням науки Христа про необхідність прощення. Ісус, бажаючи образно змалювати цю тему, послуговується притчею. У її основі стоять два боржники. Різниця між ними хиба в тому, що один був винен своєму позичальнику 10 000 талантів, а другий – 100 динаріїв. Щоби більш усвідомити різницю боргового зобов’язання між обидвома, слід пригадати, що талант як грошова одиниця виміру рівнявся близко 50 кг золота, у той час як динарій у часи римської імперії відповідав близько 5 г золота. З цього б виникало, що боржники, про яких Ісус згадує у притчі були винні 500 000 кг золота перший та відповідно 500 г золота другий.

І хоча різниця боргу між ними була так великою, тому, що був винен більше, позичальник прощає борг. Натомість, він, якому інший боржник був винен набагато меншу суму, не знаходить способу пробачити. Ба більше, він поводиться з ним надто суворо. Як наслідок, продовжує Христос у притчі, коли про це довідався господар, який пробачив величезний борг тому, що не зміг пробачити менший своєму ближньому, також вимірює йому кару адекватну його боргу. А в кінці Ісус, підсумовуючи притчу, витягує з неї науку наступним повчанням: «Отак і мій Отець небесний буде чинити вам, якщо кожний з вас не прощатиме братові своєму з серця свого» (Мт.  18,35).

Прощення є справді великою необхідністю для гармонійного співжиття людей. Але, вони є великим викликом, який не так легко здолати. Гріх, який увійшов у людське буття, зруйнував не тільки зв'язок людини з Богом, але й людей поміж собою. Яскравим прикладом є Адам і Єва, які після упадку, замість взяти провину за порушення Божої заповіді на себе, починають скидати її один на другого. Зрештою, якби не було прощення, то хто-зна, чи світ проіснував би довго.

Багато хто шукає причин для того, щоб пробачити іншому. Їх можна привести багато. Одна з них мені здається є досить вагомою. А саме брак прощення є немовби гальмом, яке не дозволяє людині розвиватися самій, здобувати щастя. Брак прощення породжує спочатку злість, опісля заздрість, а насамкінець помсту. Здається, що дуже багато людей так і не змогли у житті осягнути щастя тому, що не вміли прощати.

Для того, щоби навчитися прощати ближньому, у першу чергу слід навчитися прощати собі. Кожний з нас має певний ідеал самого себе або яким би хотів бути. Коли цей ідеал залишається постійно недосяжним, людина починає злитися на саму себе і цілий світ, а часами навіть на самого Бога. Думаючи, що весь світ є її боржником, вона не зауважує, що її основна проблема криється у ній самій.

Тому, хто хоче у житті осягнути щастя, нехай навчиться прощати. У першу чергу самому собі. Побачивши радість прощення себе, зможе і простити ближньому.

Іван Франко у своєму «Паренетіконі» має дуже гарну повчальну віршовану історію на цю тему. Розповідає вона про одного монаха, якого звали Анастасієм Синаїтом. Поет описує його як такого, що не дуже дбав про зберігання монаших уставів, але зате вмів постійно прощати. Як наслідок, отримав від Господа ласку життя вічного. Ось уся ця історія словами самого Каменяра:

Був чернець один у монастирі,

Що все врем’я свойого чернецтва

В лінощах провів і у неробстві.

А як час прийшов йому вмирати

І прийшов я до його постелі,

То не бачив я в лиці блідому

Ані тіні смертної тривоги.

Навпаки, воно нараз, неначе

Сяєвом облите, заясніло.

І промовив я до нього: «Брате,

Весь свій вік прожив ти так недбало,

Начеби й не думав про спасіння,

А тепер перед обличчям смерті

Чом твоє лице таке безжурне?»                                                                              

З усміхом чернець мені відмовив:

«Справді, жив я якось нетрудяще,

Але відколи я світу зрікся

І черцем в обителі зробився,

Я не осудив з людей нікого

І ні ділом, ані одним словом,

Ані навіть помислом єдиним

Зла, ні кривди не зробив нікому.

І, отсе тепера світлі духи

Принесли гріхів моїх рукопис,

І сповнилося на мні господнє слово:

«Не осуджуй – суджений не будеш.

Відпусти, то й я тобі відпущу».

Се рекли і тут передо мною

Список той гріхів моїх роздерли.

Ось чому душа моя спокійна».

Се сказав чернець – і з ясним видом

Випустив остатнєє дихання».

Господи, прости нам і навчи нас прощати!

загрузка...