У японській культурі величезне значення надається ввічливості. Приміром, якщо ви хочете щось вручити іншій людині - хай навіть візитну картку - обов’язково треба робити це обома руками і з поклоном, бо передавати одною рукою - дуже неввічливо і фамільярно.
Кажуть, що лівосторонній рух у Японії корінням сягає у ті часи, коли по вулицях японських міст ходили самураї з двома мечами за поясом.
Зачепити сая (піхвами) свого меча - сая меча іншого самурая вважалось смертельною образою і тягло за собою негайний поєдинок з летальним закінченням для одного з учасників. Оскільки мечі носились зліва, японці вирішили, для мінімізації летальних ситуацій, ходити по лівій стороні дороги - бо тоді шансів зачепити практично нуль. Так воно і прижилось.
Тож, з моєю любов’ю до японської культури, коли мене познайомили з першим у моєму житті Lexus, якого мені випала нагода тестувати, я тихенько сказав йому, традиційне при знайомстві, “хадзімемасьте, йоросіку онеґайсімас”. Японська мова має гору нюансів і тут найважливіше, що оцей додаточок до “приємно познайомитись”, який іде після коми - “йоросіку онегайсімас” - має купу значень, від “будь до мене добрим” чи “подбай про мене”, аж до “буде класно”. Так воно і сталось. Але давайте детальніше.
Lexus NX300h виглядає так, шо його ніяк не сплутаєш з нічим іншим. У останні роки, Lexus зробив особливий акцент на своєрідності і стрімкості дизайну - і це їм вдалось, бо сподобалось навіть такому консерватору, як я.
NX красивий, зараза така, з якого боку на нього не глянь - спереду, ззаду чи збоку. Він навіть коли стоїть, здається шо навалює 200. І, знаючи пацанів з Lexus - я можу вас запевнити, шо всі ці виштамповки і ребра мають значення для аеродинаміки машини, бо вони нічого просто так не роблять. Навіть дизайн. 
Перший кайф від “йоросіку онеґайсімас” починається коли ти відкриваєш двері. Нічого не треба натискати, просто береш рукою за клямку, там якийсь хитрий датчик це ловить і все - двері розблоковані. Ніяких кнопок, нічого такого. Для того шоб закрити, однак, треба легенько натиснути пальцем ямочку на клямці.
Отже, я відкрив двері, заліз всередину і офігів одразу з двох речей. Перша - з кількості кнопок і форми торпедо, як такої, взагалі. Друга - з того, наскільки там багато місця для водія. В автомобілі такого розміру - а це середньорозмірний кросовер - таке трапляється дуже нечасто, а коли трапляється, то сильно дорого коштує.
Тоді я ще не знав, наскільки далеко пацани з Lexus залізли в ергономіку.
Дивлячись на картинку водійського місця, думаєш - ну шо ж це таке? Шо це за суцвіття кнопок, ручок, крутилок і пимпочок, увінчане зверху аналоговим годинником і великим екраном? Просвітління наступає рівно тоді, коли ти починаєш всім цим користуватись. Уже через п’ять хвилин ти починаєш розуміти, що тут кожна бісова кнопочка розташована так, там і таким чином, що за десять хвилин - я, який ні разу в житті не їздив на Лексусі, оперував цим всім, як рідним. Я не зможу словами це передати, вам треба сісти і самим відчути - але повірте, це зносить дах. ТАКОЇ ергономіки я не бачив ніколи в жодній машині до того, ціною від 30 до 330 тисяч євро. Єдине, що вибивається з цієї симфонії краси та ікебани - це управління круіз контролем. Воно нелогічне люто. Но таку дрібницю я готовий пробачити.
Але давайте вже на дорогу. Оскільки це також перший чистий (а не plug-in) гібрид, на якому я їздив, то враження отримав ще ті.
Отже я сів, пристебнувся, ще раз оцінив зручність сидінь і простір, натис старт - і тиша. Про те, що NX готовий їхати вас повідомляє не звук двигуна, а напис READY під тахометром. Рушаєте ви, як правило на електромоторі і рушаєте нуууууу, аж за 9.3 до сотки. Причому в спорт режимі. Для машини, яка має під капотом 2.5 літри, два електродвигуни і з того всього 198 коней - це, так би сказати, скромно. Але, скоріш за все , це я собі так вважаю, а той хто це проектував мабуть думав, що і 9,3 забагато для звичайного міського кросовера. А може він і був правий, враховуючи сучасні міста, урбаністів і обмеження швидкості.
Крутилка зліва від важеля передач міняє настройки руху, яких є три. Звичайний, ЕКО і Спорт. В звичайному машина їде, як і має їхати майже двотонна машина з 2.5 під капотом, в спорті все стає чутливішим, але не занадто, в ЕКО - NX навмисне робить педаль газу тугою, шоб ви не навалювали і не тратили зайве паливо і енергію. Я вже казав, що NX - чистий, а не plug-in гібрид, що означає - не потрібно заряджати батарею від електромережі. Він сам себе заряджає. Сам знає коли ввімкнути електродвигун (на швидкості до 80 км/год), коли ввімкнути ДВЗ щоб їхати швидше, а коли для підзарядки. Якщо ви допитливі - то, що куди роздається в даний момент можна вивести собі на екран.
Їде NX гарно. Плавно розганяється, дуже гарно та інформативно гальмує, чудово керується і тримає дорогу. За кайфом його можна б було рівняти до аналогічного класу РенджРовера, якби не одне але. БІСОВА ПІДВІСКА. 
Навіть і не думайте на NX їхати, не лише на позашлях, а й на банальний поганий горбатий тармак з ямами. Бо ваша дорога потім лежатиме до мануального терапевта, який вправлятиме вам хребта. Настроїти опції підвіски нема, тому змиріться з цим єдиним мінусом і їздіть по гарних дорогах. Це і для машини корисно.
Більше мінусів у цій машині я не зміг найти, як не придирався.
Цей, найменший у Lexus кросовер, має великий і реально просторий салон. Ззаду троє дітей цілком комфортно сідають. Зручності, типу оцього відкривання дверей без зайвих рухів, я раніше бачив тільки на Тесла Модель S P100D - тільки там машина розблоковується і виїжджають ручки дверей, як тільки ти підходиш. 
До речі, раз уже зайшла мова за Model S, то у моєму особистому рейтингу “найкайфовішого керма світу” одразу після Тесли - другим іде NX300h. Кермо тут просто не хочеться випускати з рук.
Я не дивуюсь тепер тим моїм друзям, які, з досвіду, казали шо Lexus на інші марки міняють вкрай рідко, бо там є таке “особливе відчуття”, що ця машина любить вас. Вона береже вас. Вона, уявіть, собі має не тільки підлокітник, але й підставку під зяп’ястя для вашої руки...
Знаєте як японською сказати в кінці зустрічі - “дякую, шо було так класно, я вражений”? “Йоросіку онегайсімас” 
У Японії не було підписів. Замість підписів ставили “ханко” - особисту печатку, яка виготовлялась в єдиному примірнику, служила підписом і завжди ставилась червоним чорнилом.
У мене така є. Ось вона.
