За інших історичних умов він міг принести своїй нації славу відомого філософа. Однак доля та обставини примусили його взяти на себе обов’язок підпільної праці у визвольному русі. І він впорався з ним сповна, використавши усі дані Богом таланти там, де інші, можливо, були б і безсилими. Та все ж, до кінця свого життя він залишався філософом, за способом думання і викладення своїх думок. Можливо, саме тому для багатьох він досі є не дуже зрозумілим і оціненим. Дослідження його діяльності, переважно, зосереджуються на проголошенні Акту відновлення Української держави 1941 р., а інші аспекти та періоди детальніше не висвітлюються.
Народився Ярослав Стецько в сім’ї отця Семена і Теодозії з Чубатих 19 січня 1912 р. в Тернополі. За родинною легендою їх рід почався від запорозького козака Стецька, який на початку 18 ст. поселився над р. Серет. Сім’я Стецьків займалася землеробством в с. Великий Глибочок, а чоловіки працювали на будівництві державних доріг. Предки матері походили з шляхетського роду Драго-Сасів з Самбірщини, майже всі були священиками, або працювали в державних установах Австро-Угорської імперії. Батько Семен мав дуже співучий голос і велику набожність, яка у 1904 р. дуже вразила митр. Андрея Шептицького. За його протекцією він поступає на навчання у Львівську духовну семінарію, яку закінчив з відзнакою. На різних парафіях він працював над національним вихованням парафіян та поборював москофільство. В с. Кам’янка (Підволочиського р-ну Тернопільської обл.) влітку 1920 р. відбулася подія, яка мала вирішальним вплив на родину Стецьків і формування характеру Ярослава: в село прибули червоноармійці, які хотіли конфіскувати заховані церковні цінності. Під час Служби Божої вони вивели трьох дітей отця біля вівтаря і політрук вимагав сказати, де вони є, інакше він їх розстріляє. Не дочекавшись відповіді вистрілює холостими патронами і о. Семен подає непритомним. Згодом одужує, але нервовий зрив дався взнаки і він помирає 5.10.1923 р.
Юний Ярослав був обдарований багатьма непересічними здібностями, що дало йому змогу з відзнакою закінчити Українську гімназію в Тернополі й студіювати право у Краківському (1929-30) й філософію у Львівському (1930-34) університетах. Ще юнаком включився у визвольну боротьбу, ставши членом нелегальних організації Союзу української націоналістичної молоді, згодом УВО і ОУН. Був Окружним провідником Тернопільщини, з 1931 р. – ідеологічно-вишкільним референтом Проводу Юнацтва ОУН. Влітку 1932 р. з став членом Крайової Екзикутиви ОУН як ідеологічно-політичний референт на псевдо «Карбович». Редагував в 1931-34 рр. підпільні видання (журнал Юнак, Бюлетень КЕ ОУН на ЗУЗ), писав статі під псевдами Є. Орловський, Б. Озерський.
Саме в студентський період сформувався його авторитет в ОУН. Йому Організація завдячує вибором принципів внутрішньої взаємодії, морального кодексу і способу співдії з суспільством. Після створення ОУН у цьому середовищі тривала дискусія щодо принципів діяльності. Відгоміном цієї дискусії була поява в «Літературно-Науковому Віснику» у 1933 р. статті Дмитра Донцова «Партія чи Орден». Відповідь Стецька «Мої думки на марґінесі дискусії про Орден» в «Студентському віснику» цікава не лише ствердженням тих принципів, на яких базувалась ОУН. Автор делікатно, але рішуче пояснює: поки Ви дискутуєте, ми вже збудували свій Орден і визначили його принципи. Як усі філософи, він мав за складний для загалу спосіб формулювання думок, і спрощеною кодифікацією цих принципів займались інші. Правильність вибору підтверджено історією. Навряд чи УПА воювала б до середини 1950-х років, якби в основу побудови ОУН було покладене сучасне заробітчанство. Сумнівно, що повстанці, вийшовши з радянських концтаборів, у 1960-ті видавали б підпільні журнали під гаслом «Свобода народам! Свобода людині!», якби основним принципом діяльності ОУН був партійний принцип впливу на владу. Ірраціональний ідеалізм, місійність життя члена визвольного руху – це велика потуга, яка в стані протиставитися загрозі смерті і змінити суспільство навколо її носія.
За націоналістичну діяльність неодноразово заарештовувався польською поліцією. 14 червня 1934 р. ув’язнений у Бриґідках. На Львівському процесі (1936) засуджений на 5 років за «отруєння душ української молоді», згодом амністований.
У 1938 р. за дорученням Євгена Коновальця брав участь у роботі комісії з підготовки ІІ Великого Збору ОУН, який відбувся 1939 р. в Римі. Член Проводу Українських Націоналістів. У 1939-41 рр. працював у Кракові. У 1940 – в Проводі ОУН-р, заступник Степана Бандери. 30 червня 1941 р. у Львові проголосив Акт відновлення Української держави і очолив уряд – Українське Державне Правління. С. Бандера і Я. Стецько опрацьовали політичні напрямки і модель державності. Акт 30 червня 1941 р. суперечив колоніальним інтересам Німеччини. Тактика доконаних фактів призвела, що нацисти репресували уряд Я. Стецька і місцеві органи української влади та арештували липні-вересні 1941 р. понад 1,5 тис. членів ОУН. Акт відновлення державності демонструє масштабність підготовки і розгортання структур на місцях, реалізація планів у воєнних реаліях та підтримку населення від західного кордону до Фастова і Василькова біля Києва в понад 350 містах і 187 районах, де було проголошено Акт у десятиденний термін. В семи західноукраїнських областях було створено обласні управи, а інші перебували у стані формування. Роль і значення Я. Стецька в проголошенні Акту 30 червня була однією з основних. Він був співавтором тексту, ініціатором його оприлюднення та взяв на себе відповідальність за його суть перед німецькою окупаційною владою. Його ідеї міжнародного фронту поневолених Москвою народів, сформульовану у 1940 р., у воєнні роки ОУН реалізовувала без нього під гаслами «Воля народам! Воля людині!».
12 липня 1941 р. Стецька арештовано, вивезено до Берліна, згодом перевезено у концтабір Саксенгавзен (24.01.1942 – 27.09.1944). Власною поведінкою він мав ще раз підтвердити ті засади, написані ним для загалу ОУН. Звичайно, тиск, який чинився гітлерівцями на Бандеру був неспівмірно більшим, однак не слід думати, що нацистам не підійшло б зречення голови уряду. Він виступав проти намагання німецької влади залучити українців до антибільшовицької боротьби на чолі з ген. Власовим.
Його авторитет в ОУН залишався великим. У лютому 1945 р. на крайовій нараді обраний членом бюро Проводу разом з С. Бандерою та Романом Шухевичем. Друга світова війна створила велику політичну діаспору, яку необхідно організувати і спрямувати на боротьбу за міжнародне визнання незалежності України. 16 квітня 1946 р. за його активної участі створено Антибільшовицький блок народів, який постійно очолював. Він шукає союзників в усьому світі, підписує угоду з тайванським антикомуністичним урядом про створення в Тайпеї місії АБН (1957), стає ініціатором створення Європейської ради свободи в 1967 р. На Світовій антикомуністичній конференції у Тайпеї (15-30.09.1967) він став одним з ініціаторів створення Світової антикомуністичної ліги (WACL), на форумах якої прагнув, щоб вона мала ще й виразне антиімперське обличчя.
В 1945-68 рр. – був членом Проводу Закордонних Частин ОУН, у 1951-53 рр. – голова (у той час коли С. Бандера відмовлявся від головування), з 1968 – голова Проводу ОУН-р. На цих посадах він працював під псевдами «Орач», «Басмач», «Загірний». Після війни агенти КГБ здійснили кілька замахів на його життя, а радянська пропаганда намагалась зробити з Стецька ідеолога-різуна й антисеміта. Час від часу ці напрацювання КГБ з’являються й зараз в засобах масової інформації. Однак Стецько в статі «За творців нової дійсности» викреслює інший образ людини: «Національний борець прагне не смерти людини, а перемоги національної ідеї. Він усуває не людину, а персоніфікацію чужого панування над його нацією. Не тужить він за «щастям ножа й крови», а за щастям перемоги ідеї». В іншому місці цієї праці він вказує на безглуздість помсти заради помсти, стверджуючи, що перемога є найефективнішою помстою поневолювачеві. Він не дожив до незалежності України, за яку боровся усе життя. Не побачив, як згідно з ідеями АБН розпадається СРСР, але проаналізувавши Чорнобильську катастрофу, заявив, що це останній цвях в його труну...
Ярослав Стецько залишив велику ідейно-теоретичну спадщину. Автор споминів «30 червня 1941 року» (Торонто, 1967; перевидано з доповненнями в 2019), а основні його праці опубліковано в двотомнику «Українська визвольна концепція» (Мюнхен, 1987), «Київ проти Москви» (Київ, 2021). Про його творчість Сергій Плачинда писав: «Не може не вражати глибина аналізу явищ, подій та історичної долі українства, синтетичність думок, узагальнючий геній Ярослава Стецька, а головне – підпорядкованість усіх своїх діянь і суджень, роздумів і теоретичних осягнень одній ідеї – побудови Української Соборної Самостійної Держави. Цій ідеї Стецько віддав усе своє подвижницьке життя непохитного борця-націоналіста, мужньої людини, великого українця. А однією з найбільших заслуг Я. Стецька перед народом, українською історією є його проект державницької і політичної доктрини побудови Української Держави».
При своїх талантах він багато чого міг зробити такого, що прославило би його як одного з мислителів епохи – але вибрав собі місію життя заради України. За це був відзначений Золотим Хрестом Заслуги УПА (20.10.1951). Помер 5 липня 1986 р. у м. Мюнхен (Німеччина) і похований на місцевому цвинтарі Вальдфідгоф.
В 2002 р. у Великому Глибочку Тернопільської області відкрито пам’ятник і меморіальний музей-садибу Ярослава і Слави Стецьків, а також побудовано пам’ятники у Тернополі, м. Стрию Львівської обл. і в с. Кам’янка Підволочиського р-ну Тернопільської обл.
Життєвий шлях визначного громадсько-політичного діяча Ярослава Стецька є яскравим прикладом служіння народові, а його багатогранна творча спадщина залишається актуальною в сьогоднішніх умовах.
