Відомо, що у середньовічній Японії, самураям було нижче гідності шпигувати, вбивати людей по тихому і в спину, а також робити інші неприглядні речі, які зараз вважаються нормальними. Це було всупереч бусідо і честь самурая такого не допускала. Але, оскільки потреба в таких діях була, то треба було це все якось вирішувати. Спрощено кажучи, так виникла ціла каста воїнів тіні, які не були дворянами, не жили по законах бусідо і яких звали “сінобі-но моно” - від слів 忍ぶ (сінобу) “ховатись” і 者 (моно) “люди”. Ми знаємо їх, як “ніндзя”. Традиційно, клани сінобі походили з двох сусідніх долин/провінцій - Іґа і Коґа.
Цікаво, що головний трактат про мистецтво ніндзюцу - “Бансенсюкай” (десять тисяч рік впадають у море) описував професії, якими бажано володіти сінобі аби не бути помітними серед простих людей. Серед них була і “професія” поета/письменника. Чому це цікаво? А тому, що найзнаменитіший японський поет Мацуо Басьо родом з Іґа. І ніхто тепер не зможе сказати, а чи не був знаменитий поет одним з сінобі-но моно.
Донині, я й уявити не міг, що існує автомобіль, який сповідує традиції сінобі, зберігаючи при цьому яскраву зовнішність і не менш яскравий інтер’єр.
Аж доки я не познайомився з Lexus IS200t F-Sport.
Ця машина скромною і тихою не виглядала аж ніяк. Прямо навпаки - вона виражала спортивну суть з кожного свого сантиметра, за винятком, хіба що, коліс. Які непогано б було на більші диски посадити, тим більше, що в арках місця ще огого.
Насолодившись зовнішнім виглядом, а погодьтесь - є чим, я вирішив поцікавитись - а шо ж там всередині, чим він “спорт” і взагалі - де 245 обіцяних коней, 350Нм обертального моменту і спортивний характер?
І першим враженням від салону було - геть упередження про пятиметрові седани!
Цей, найменший з Lexus-седанів, вміщає великого мене без ані найменших незручностей і тісняви будь-де. Він зручний настільки, наскільки може бути зручним седан, коли він не пятиметровий і при цьому не зроблений у Касл Бромвіч.
У нього купа місця спереду і купа місця ззаду. Ззаду його взагалі сильно більше, аніж можна очікувати від машини такого розміру і класу. А особливо від спортседана. Він має широку душу і зручний для всіх, хто з ним познайомиться.
У нього всі кнопки там де треба (але про це я вже писав минулого разу) і він з біса красивий всередині. І то ДУЖЕ КРАСИВИЙ. Більш того, якщо спереду сидить нормального розміру українець, який не шкодує собі сала - то ззаду може сісти ще хтось, крім хоббітів.
Хлопці, які відповідать за ергономіку салону в Lexus повинні бути прижиттєво признані святими. Не важливо де опиняється ваша рука, ні за чим не треба тягнутись шоб тицяти, все рівно так, шоб ви не напружувались. Оскільки це вже другий, мною тестований, Lexus - а відчуття не міняються - починаю думати, шо це у них за правило. І хоч я терпіти не можу таку кількість кнопочок в салоні - за пару хвилин - вони уже вам рідні і ви їм імена придумали. 
Тут я зупинив потік лірики і натис на START.
Вжух - до мене приїхало кермо, яке до того було прибране шоб мені було зручно сісти. Ну і ще все засвітилось красиво. Та й музика увімкнулась би, якщо б я їй дозволив це зробити, але знаючи дебільну звичку айфона вмикати музон зі стартом двигуна - я вимкнув стереосистему.
Бо я хотів почути двигун. Але не почув...
До вашого відома, слово “курума” в японській мові давнє і означає “віз”. Тепер воно означає “машина”. А “сінобі”, як я казав - означає “прихований”.
Так от. Машина, в яку я сів, була воїном тіні. Вона все робила тихо і непомітно. Заводилась - непомітно. Розганялась до сотки за сім секунд - непомітно. Передачі перемикались непомітно. Та, чорт забирай, навіть важіль показника поворотів - який ви втикаєте шоб здійснити власне поворот (а не маневр) тут вмикався дуже своєрідно, тихо, без отого “клац” коли втикаєте і зворотнього “клац” коли його відбиває назад після повороту. Все тихо, але швидко і дуже ефективно. 
А шо ж підвіска ? А вона ПРЕКРАСНА. І непомітна.
Маленький седан, будучи спортивним і маючи на меті триматись у поворотах, проходив ямки і горбочки з достоїнством великого м’якого позашляховика. Що цілком відповідало концепції “ніндзюцу” в плані непомітности. Але що дуже рідко зустрічається в такого класу машинах.
Ну і - вона ЇДЕ. Але по своєму. Як сінобі.
Як це не смішно - ви в спортивному седані можете вибирати з ECO/Normal/Sport. Eco я гнівно вимкнув і їздив на Sport. Розганяється гідно, за 7 секунд до сотки, але - як і належить сінобі - непомітно. Сотку ви не відчуєте - лиш побачите на дашборді. В Eco вона не їде, але в Eco жодна машина не їде, так шо нІчого тут. А витрату пального я коментувать не буду - бо ганебно про це говорити, описуючи спортседан. Бісові емоції заважають мені розказати про неймовірну купу фішок, яка запхана в звичайний седан - телеметрія, контроль периметрових перевантажень в поворотах, моніторинг тиску шин коли на треку це важливо і - шоб ви розуміли, оця центральна штука зі стрілочкою перед кермом (яка не на LCD екрані, а фізично) від’їжджає вправо, якщо вам треба викликати меню. Ага. Як на гіперкарах.
Знаєте, а я ж їздив раніше на малих седанах. Різних марок. Всі були задньопривідними. Якщо ви не в курсі - седан ПОВИНЕН бути задньопривідним, бо інакше небо впаде на землю, Земля налетить на небесну вісь, а Мерседес з БМВ зроблять кобрендинг. Чого ніяк не можна допустити, як ви розумієте :)
Вони всі пробували показати характер, навіть якщо його не мали. Гарчали мотором, люто стартували (а потім виявлялось шо 9 до сотки), або навіть якшо й їхали - а були й такі - робили це з максимальним пафосом.
Але жоден, з ДВЗ, не робив це настільки зловісно тихо і ефективно. І настільки зі стилем.
Страшна штука ці ніндзя. Добре що нині їх уже нема.
Чи є?
