Цей том – дев’ятий за час роботи групи, починаючи з 1996 року. Ми запросили до розмови одного із засновників спільної дослідницької групи та її учасника протягом 22 років Юрія Шаповала, щоб поговорити про співпрацю істориків в умовах політизації багатьох тем, про новий том та секрети порозуміння.
Довідка:
1996 року підписано перший протокол про створення спільної українсько-польської робочої групи з підготовки видання «Польща та Україна у тридцятих-сорокових роках ХХ століття. Невідомі документи з архівів спеціальних служб».
Тематика попередніх томів: «Польське підпілля 1939–1941. Львів–Коломия–Стрий–Золочів» (1998); «Переселення поляків та українців 1944–1946» (2000); «Польське підпілля 1939–1941. Від Волині до Покуття» (2004); «Поляки і українці між двома тоталітарними системами 1942–1945» (2005); «Акція «Вісла» 1947» (2006); «Операція «Сейм» 1944–1946» (2007); «Голодомор в Україні 1932–1933» (2008); «Великий терор: польська операція 1937–1938» (2010).
– Пане Юрію, у 1996 році розпочала роботу спільна група, що мала на меті оприлюднення невідомих документів з архівів спецслужб. У ті часи такі архіви були дуже закритими установами. Як вдалося почати дискусію і заради чого створювали спільну робочу групу?
– Ідея виникла ще на початку 1990-х. Тоді заступник міністра внутрішніх справ Польщі Анджей Мільчановський надіслав спершу до КДБ, а потім уже до СБУ запит про долю свого батька, який був прокурором у Рівному до початку Другої світової війни. Після вересня 1939 року відбулися масові арешти польських службовців, і він у той час постраждав. Коли надійшов цей запит, перед співробітниками спецслужб постало питання: що ж робити? Я тоді був у робочій групі комісії з реабілітації. І мене запросили як консультанта до цієї справи. Моя позиція була проста: сьогодні є запит від пана Мільчановського, завтра буде ще від когось. Тому я запропонував зробити спільний з поляками проект із розсекречення й публікації документів, який охопить не одного персонажа, а максимальну кількість людей, які постраждали.
Потім відбувся візит до Києва заступника директора архіву Міністерства внутрішніх справ і адміністрації РП Єнджея Тухольського. І власне з нього почалася співпраця, діалог між архівом СБУ, який щойно створили і який був майже недоступний. Переговори щодо того, як оформити формат спільної роботи, відбувалися вже у Варшаві. У квітні 1996 року ми підписали перший протокол, що будемо видавати таку серію. Ми не знали, скільки вийде книжок, але хотіли, щоб це було надовго. Формально це була співпраця Галузевого державного архіву Служби безпеки України (ГДА СБУ) з Міністерством внутрішніх справ і адміністрації Республіки Польща. А коли 1998 року в Польщі виник Інститут національної пам’яті, усі документи спецслужб, що стосуються періоду до постання Польщі, передали туди. Мене залучили до групи від Національної академії наук.
– Ви часто зазначаєте у своїх статтях, що це чи не наймасштабніший міждержавний видавничий проект такого типу. І це при тому, що стосунки між українськими та польськими істориками й політиками дуже різні, часами навіть гострі. Що, на Вашу думку, лежить в основі порозуміння і спільної 22-річної роботи?
– За ці роки змінювалася політична кон’юнктура в наших державах, приходили і йшли президенти, уряди. Але ми з колегами з Інституту національної пам’яті Польщі продовжуємо свою спільну працю.
В основі – дуже прості речі насправді. По-перше, з обох боків виховані люди. Ніби все просто, але це не так часто трапляється. Історія українського-польських стосунків доволі непроста, і завжди знаходяться люди, які хочуть щось довести іншій стороні. Особисто мене це дуже сильно дратує, бо я вважаю, що це не розмова професіоналів. Залиште це політикам. Якщо вони хочуть щось доводити, хай собі доводять. Для професіоналів не має бути стереотипів, авторитетів, кращих чи гірших. Нам вдається налагодити власне цю професійну розмову. При тому, що за час існування групи її склад доволі сильно змінювався. З ветеранів залишився лише я з української сторони і Марцін Маєвський з польського боку, який працює в Інституті національної пам’яті.
Другий елемент, який гарантує успішну співпрацю, – ми домовились, що не будемо політизувати проблематику, про що б не говорили. У нас були дуже непрості стосунки, але вдавалося все ж працювати. Наприклад, коли хотіли видати том про депортації, які почалися 1944 року і завершились операцією «Вісла» 1947 року, – тоді, скажемо так, енергійно дискутували. Завершилося тим, що винесли операцію «Вісла» (чи, як вона спершу називалась, – операція «Схід») за дужки. Ми домовились, що потім окремо зробимо спеціальний том, щоб не поглиблювати розколи, розходження в оцінках чи дискусійні питання. Так і було. Ми видали том, який стосувався депортацій 1944-1946 років, а потім окремий том щодо операції «Вісла». Так «розрулили», здавалось би, гостру ситуацію.
Ще один такий момент був, коли ми торкнулися волинських питань і взаємин поляків та українців під час Другої світової війни, які були доволі непростими. Було чимало гарячих дискусій, але оскільки ми набрали дуже багато цікавих документів, які, зокрема, свідчили про обопільне насильство, заради компромісу вирішили трохи розширити поле гри і ввели волинську проблематику в загальний контекст Другої світової війни, торкнувшись ще деяких питань. Це влаштувало обидві сторони. Поляки не думали, що ми хочемо загострити питання, наші крайні праві не думали, що ми ігноруємо проблему. Ми знову ж таки знайшли розумний компроміс не на шкоду самій проблематиці.
– Розкажіть про новий том. Ви називаєте його «бандерівським». Що нового розповідають нам ці документи?
– Ми працювали над ним сім років. Це дві частини, 1568 сторінок тексту. Формально він називається «Організація Українських Націоналістів в Польщі в 1944–1950 роках. Ліквідація керівних структур».
Перший раз про цей том ми заговорили у 2008 році. Тоді розмову ініціювала польська сторона. Адже у польських спецслужбах був масив документів про бандерівський провід, до яких ніколи не доходили руки. Ми почали набирати документи. Насправді це дуже складна і клопітка робота, коли дослідники паралельно шукають документи у Польщі і в нас. Зводимо їх докупи, кілька разів плануємо структуру майбутньої книжки. Том ніколи не народжується за одне обговорення.
Для дев’ятого тому ми сформували пакет документів, обговорили структуру і тоді зрозуміли, що документів та реляцій, які ми зібрали, надто багато. Почали селекцію. Але том все одно вийшов величезний. Цікаво, що при його підготовці політико-ідеологічних розходжень у нас не було. Знову ж таки причина в тому, що з самого початку ми домовились, що просто вводимо документи в науковий обіг. А далі науковці можуть інтерпретувати їх.
До тому, фактично, увійшли всі нові, невідомі досі документи. Лише до деяких із них торкалися руки дослідників. В основі цього всього – зрада Ярослава Гамілки і все, що сталося внаслідок цього, адже він був значною постаттю у керівних структурах проводу ОУН. Ми старалися бути чесними і розповісти, що трапилось. У знайдених матеріалах спецслужб дуже багато важили протоколи допитів схоплених людей. Матеріали відкривають цілу низку трагічних історій.
Коли говоримо про керівні структури, маємо на увазі Провід ОУН під проводом Степана Бандери в Польщі, а точніше – керівництво ОУН так званого Закерзонського краю (за лінією Керзона), яке сформувалося впродовж 1945 року, після демаркації кордону між Польщею та СРСР. До складу оунівського керівництва входили: провідник Ярослав Старух (псевдонім «Стяг»), його заступник і референт пропаганди Василь Галаса («Зенон», «Орлан»), командир Української Повстанської Армії (УПА) Мирослав Онишкевич («Орест», «Богдан», «Олег», «Білий») і керівник Служби безпеки (СБ) Петро Федорів («Дальнич»).
Польське Управління безпеки (УБ) не займалося розробкою ОУН. Українські питання повністю залишалися в компетенції радянських спецслужб. У 1945–1946 років цивільну оунівську мережу не брали до уваги, оскільки всі зусилля були зосереджені на якнайшвидшому знищенні сотень УПА. Доходило і до затримання членів ОУН. Однак слідства не проводили. Всіх затриманих УБ передавало органам безпеки Радянського Союзу. Їх перевозили на радянську територію, де й починали слідство. У зв’язку з підготовкою до виселення українського населення з Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя на західні й північні території польської держави під час проведення акції «Схід» (пізніше вона отримала назву «Вісла»), УБ почало готуватися до розробки ОУН. Видали відповідні інструкції, але перші дії розпочали тільки під час акції «Вісла».
Нові документи свідчать, що ситуацію кардинально змінила зрада. Йдеться про перехід у травні 1947 року на бік польської спецслужби Ярослава Гамівки («Вишинського») – колишнього члена ОУН, фінансового референта І округи ОУН. Від нього спецслужби отримали інформацію, яка давала змогу відтворити кадрову й керівну структуру ОУН в Польщі. У червні 1947 року він об’їздив Перемишль та ґміну Фредрополь, щоб упізнавати оунівців. УБ оточило найбільш жваві ділянки міста, включно із залізничним вокзалом, і уважно стежило за перехожими. До того ж Гамівка особисто допитував своїх товаришів з організації. Відразливий, але цікавий персонаж.
– Пане Юрію, коли обираєте тему наступного тому, який критерій є вирішальним?
– Ми відштовхуємось від суто професійних інтересів істориків. Говоримо про те, що є невідомим. Процес пошуку в архівах часом приводить до відкриттів. Очевидно, ми не знаємо наперед, що таке може трапитися. Просто інколи натрапляємо на якийсь документ, який змінює уявлення про певні події в історії, й починаємо тягнути за умовний ланцюжок.
Розкажу, знову ж таки, на прикладі останнього тому: у нас була спершу ідея розказати, як прикордонні війська Радянського Союзу і так званих братніх країн боролися з оунівським підпіллям та підпіллям УПА. Коли почали працювати, самі документи підштовхнули нас в іншому напрямку. Детальніше придивились до документів, які розповідали, що ж робили із проводом. Спершу аналізували оунівські документи, а потім вже добрались і до оперативних. До речі, про прикордонників ми все одно пізніше зробимо том.
Тексти, зазвичай, подаємо українською та польською, а також російською мовами. Російською, бо це мова переважної більшості документів комуністичних спецслужб.
– Розкажіть, будь ласка, як організована робота групи?
– Група працює на абсолютно офіційних засадах. Ми зустрічаємось, усі засідання та домовленості протоколюються. Протоколи підписують учасники з обох сторін. Ми зустрічаємось приблизно двічі на рік – по черзі в Україні та Польщі. При цьому не обов’язково у столицях. Наприклад, коли робили волинський том, збирались на озері Піщаному, щоб побачити усі ці місця.
Насправді наша співпраця триває й поза межами групи: польські колеги часто запрошують мене публікувати статті в їхніх виданнях, я запрошую їх в українські. Ми зустрічаємось на конференціях. Але робота групи дуже формальна і ми намагаємось цього дотримуватися. Зараз з польської і з нашої сторони працює по шість осіб. Але треба також розуміти, що нам дуже допомагають працівники архівів, які шукають документи. Формально вони не є членами групи, але їхня робота дуже важлива. Група веде вже не технічну роботу, а більш концептуальну. Дуже важливо, як робити примітки до кожного тому, як робити покажчики. Адже до кожного з них спільна група готує відповідний довідковий апарат, коментарі, іменний і географічний покажчики. Чому це складно? Простий приклад: наштовхуємось на тему подвійних назв – як писати Ряшів чи Жешув? І це ж має бути без образ.
– Вдається вирішувати це без політики?
– Вдається. Бо засадничо, з самого початку вирішили, що, якщо хочемо робити проект, політика не має у нього втручатись. Більше немає аналогів такого міжнародного проекту. Поляки робили окремі видання з румунами, чехами, литовцями, білорусами чи грузинами. Але ні з ким немає такої тривалої і змістовної співпраці. Наприклад, зараз наша група має план на найближчі три роки.
– Група вибрала для опрацювання 1930–1940 роки? Чому саме цей часовий проміжок і чи не плануєте його розширювати?
– Ми розуміли, що це час, коли було прийнято багато важливих рішень, які згодом мали не менш важливі наслідки. Достатньо сказати про включення Західної України до складу Радянського Союзу, польсько-українські контроверсійні стосунки під час війни, що дуже зіпсувало атмосферу між обома народами. Її потім виправляли Єжи Ґедройц та інші ліберально налаштовані інтелектуали. Але це був драматичний і доволі неоднозначний період.
Звісно, у своїй роботі ми згадуємо і 1920-ті роки. Це є і у вступних статтях, і в самих документах. Інакше просто не може бути, бо без ретроспективи не обійтися.
Думаємо і про інші роки. Одна з тем, що визріла, – тема Чорнобиля. Є цікаві документи спецслужб, про які майже ніхто не знає. Є також кілька пропозицій щодо публікації документів про рух опору і дисидентський рух в Україні та Польщі. Але побачимо, що вдасться зробити. Що ж стосується періоду 1930-1940 років, то маємо дуже багато документів. Їх точно не бракуватиме для роботи.
– Ви часто згадуєте, що в основі успішної роботи групи лежить принцип неполітизації тем. Але останні кілька років історичні теми у стосунках поляків та українців дуже заполітизовані. Чи Ви відчуваєте це на собі?
– Особисто я – ні. Навіть якщо я чимось незадоволений, можу собі дозволити говорити про це незадоволення відповідним особам. Я не можу сказати, що є якийсь тиск чи якісь вимоги з обох сторін. Я цього не відчуваю, і нашої групи це не стосується. Ми стараємось не брати участі в тому, що обов’язково минеться, і потім багатьом людям буде соромно за свою поведінку. Це принцип існування групи, якого дотримуються всі.
– Чи було таке, що до науковців групи зверталися політики, які просили роз’яснити певні факти чи процеси, базуючись на документах?
– Жодного разу. У нас був випадок, коли Александр Кваснєвський і Леонід Кучма написали передмову до нашого першого тому. Потім була передмова від Віктора Ющенка та Леха Качинського. На презентаціях політики бувають, але жоден із них не попросив прочитати книжку чи проконсультувати їх. Вони все самі знають (усміхається. – Ред.).
– Частина дослідників висловлювала побоювання, що після останніх змін до польського законодавства буде неможливо вільно працювати і дискутувати в Польщі. Як Ви особисто оцінюєте вплив цих змін на свою роботу? Ви готові їхати до Польщі і працювати як завжди?
– Абсолютно готовий. Зміни стосуються тільки певних аспектів. Я виходжу з того, що статути пишуть люди, змінюють люди, тому треба бути спокійним і робити свою справу. Ми з колегами не відчуваємо дискомфорту.
– Якщо говорити не лише про істориків, а про суспільство загалом, наскільки небезпечним можуть бути спекуляції на історії і яким має бути рецепт порозуміння?
– Найбільша небезпека – коли всі речі, що стосуються далекого чи близького минулого, інструменталізуються. Це може призвести до сплеску націоналістичних настроїв, радикалізації певних сил, виникнення чи відтворення певних стереотипів, яких у польсько-українській історії не бракує. Це найнебезпечніша сторона. Якби політики мали клепку в голові, вони не торкалися б тем, яких мають торкатись історики.
Рецепт порозуміння – це компроміс. Ніхто не має втрачати власних традицій чи зрікатися власної ідентичності, але шлях до порозуміння через компроміс насамперед у тому, щоб не зраджувати доброзичливості один до одного. Якщо ми це втратимо, зайдемо у безвихідь, бо взаємних претензій може бути дуже багато. Йдеться про компроміс у найкращому розумінні цього слова, у вмінні почути іншого.
Розмовляла Мирослава Іваник, polukr.net
