Так, роми - одна з найбільш маргіналізованих етнічних груп Європи. Можна шукати причини їхньої бідності в культурній ідентичності, можна - в історії. Європейське суспільство довго виштовхувало ромів із себе. За роки Другої світової війни нацисти цілеспрямовано знищили, за різними оцінками, від 600 тис. до 1 млн 500 тис. ромів. 2 серпня в Україні на державному рівні повинні вшанувати День Голокосту ромів. Дату приурочено до так званої “циганської ночі” 1944 року, коли нацисти в концтаборі Аушвіц-Біркенау спалили 4 тисячі людей ромської національності.
Сьогодні у ромів в Україні існують великі проблеми з освітою, документами і житлом – здебільшого ці проблеми утворюють замкнуте коло, яке неможливо розірвати без допомоги держави. Тепер до цих проблем додалися ще напади та переслідування. LB.ua вирішив розібратись, що ж потрібно зробити для інтеграції ромів у суспільство і що дійсно робить держава. Ми також побували в селі Ратівці Ужгородського району, де сільська голова допомагає ромам потроху налагоджувати життя.
Стратегія
Ще з 2013 року в Україні існує Стратегія захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року.
Дотримуючись цієї Стратегії, державні органи мали б поступово вирішувати основні проблеми ромів (з освітою, документами і житлом). Але чиновники і волонтери, які працюють над цим питанням, налаштовані скептично.
«Стратегія приречена на неуспіх на макрорівні», - говорить представниця Уповноваженого з питань прав дитини, недискримінації та гендерної рівності Аксана Філіпішина.
Її критика обґрунтована. У 2013 році Стратегія була ухвалена не з ініціативи наших політиків, а тому, що була пунктом для лібералізації візового режиму з ЄС.
За словами Філіпішиної, грошей на реалізацію Стратегії з державного бюджету так і не виділили.
Стратегія є лише рамковим документом – на її основі кожна область розробляла власний план дій для реалізації. Тож відповідальність за виконання документа фактично лягла на плечі місцевих органів влади.
Зараз кожна область звітує, як вважає за потрібне. В тих областях, де місцеві чиновники або депутати лобіюють це питання, Стратегія більш-менш виконується. Наприклад, на Закарпатті. А в областях, де такого лобі немає, Стратегія перетворюється на формальність, каже голова підкомітету з питань гендерної рівності і недискримінації комітету Верховної Ради з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин Ірина Суслова.
“Можливо, в деяких регіонах Стратегія фінансується з місцевих бюджетів. Проте у відповідь на мої депутатські звернення до губернаторів я отримала суто формальні відписки. Практичної роботи з реалізації Стратегії не проводиться. Часто звітують про певні культурні заходи, в той час як нагальні проблеми – отримання ромами документів, освіти, медичних послуг – залишаються поза увагою”, - говорить вона.
«Рай»
Щоб поговорити про Стратегію, LB.ua зустрівся із Земфірою (Золою) Кондур – віце-президенткою фонду МБО “Ромський жіночий фонд “Чіріклі”. Під час розмови вона порадила нам з’їздити у село Ратівці Ужгородського району, де майже половина населення - роми. (Там живуть близько 2 тисяч людей, з них близько 800 ромів).
“Це якраз той приклад, що доводить: головне - бажання”, - заявила Зола і познайомила нас із головою села Тетяною Андрусь.
Через день Андрусь – колишня міс Львова, юристка за освітою – вже чекала на нас біля входу у сільраду, що розташована в прибудові на другому поверсі дитячого садочку. Потрапити туди можна лише через круті металеві сходи, що ведуть із вулиці.
“Доведеться трохи пострибати”, - підморгує Тетяна Михайлівна. У вузькій чорній спідниці і на підборах вона спритно піднімається сходинками, а тоді на цементну веранду. Журналістка LB.ua – за нею. Веранда дірява і виглядає вельми ненадійно. Зате на поруччя спирається важке гілля хвої. Дерева тут з усіх боків. І гучно співають солов’ї. Складається враження, що ми в будиночку на дереві посеред лісу.
“Тут був склад. Сюди нас тимчасово перевели, бо сільраду ми віддали під амбулаторію”, - пояснює Тетяна Михайлівна.
Двері у сільраду відчинені. Одразу біля входу стоять два зелені крісла, схожі на лежаки, і величезна агава, що створює в сільраді тропічну атмосферу. За комп’ютерами працюють жінки, а на стіні висить стяг Ратівців з двома прапорами по боках – України та Угорщини. Як розповідає Тетяна Михайлівна, зазвичай міськими головами тут були чоловіки-угорці. Ніхто, каже, не вірив, що обрати можуть жінку, та ще й українку.
Уперше Андрусь обрали сільською головою у 2006 році. Тетяна Михайлівна розповідає, що на той час ромське поселення, котре зараз займає дві вулиці: Шумну і Веселу – було нелегальним. Жителі 75 будинків не мали документів свої домівки і на землю. Зараз земельну документацію вдалось повністю впорядкувати.
“У РЕМ нам казали, що до будинків неможливо провести окремі лічильники через те, що на хати не було документів. Зрештою, встановили один лічильник на 50 будинків, та так, що світло вибивало ще й на сусідній вулиці. Люди почали злитися на ромів, мовляв, ті винні, що зі світлом проблеми. Але питання вдалось вирішити. Спершу ми рішенням виконкому сільської ради визнали право власності на землю за сім’ями, котрі тут давно жили і просто не мали документів на землю й житло. Після рішення сільської ради здійснили нумерацію будинків. Зараз будинки є на карті села. На кожному будинку встановили окремий лічильник. Село у нас дотаційне, тому було важко. Треба було шукати спонсорів. Відгукнулося кілька людей, які допомогли і фінансово, і з документацією”, - розповідає Тетяна Андрусь.
Пізніше вдалося провести світло і газ. До того, як розповів місцевий житель ром Корчі, ромські сім’ї готували їжу на саморобних пічках із цегли.
«По 200 грн позбирали, решту коштів “виходили” з адміністрації. Власними руками копали траншеї. То треба було бачити», - починає заливисто сміятись Андрусь.
Розповідає, що сім родин у селі (близько 30 осіб) не мали паспортів і свідоцтв про народження. Зараз документи вдалося зробити всім.
“Більшість наших ромів неписьменні, до того ж вони розмовляють угорською мовою. Тому не можуть навіть правильно заповнити заяву. Приходять і кажуть: “Танічка, поможи, дай мені таке щось, таке, щоб було добре”. Вони не розбираються, яку саме допомогу можуть отримати від держави і що потрібно для цього робити. Я включаю розум, що б їм “таке” дати. Якщо в сім’ї є діти чи якщо мати-одиначка, то я розумію, що держава передбачає допомогу. Ми ці документи і субсидії разом заповнюємо. Інші люди в селі, щоправда, трохи ображаються. Вважають, що я ромам більше уваги приділяю. А я пояснюю, що вони самі не можуть, не вміють”, - продовжує Андрусь.
Відсутність документів у ромів - всеукраїнська проблема. За даними фонду «Відродження», в Україні документів не мають близько 40% ромів. (За офіційною статистикою, в Україні проживають близько 47 587 ромів. За неофіційною - від 200 до 400 тисяч).
Проблему з документами можна вирішити, запустивши спеціальну спрощену процедуру оформлення документів на певний період часу, вважає Зола Кондур. У Молдові така програма тривала півроку. Схожі програми були і в Румунії, і в Сербії. Кондур каже, що представники українського ДМС їздили в Сербію, вивчали досвід, але наразі жодних дій з їхнього боку немає.
Щодо вирішення питання з житлом, то волонтерка впевнена, що потрібно легалізовувати ромські поселення, принаймні ті, де люди живуть уже десятки років, як це роблять у Ратівцях.
Тетяна Андрусь пропонує показати село. Ми виходимо і сідаємо в її SsantYong Rexton. В’їжджаємо на вулицю Шумна, де живуть роми. Хати тут огороджують красиві саморобні паркани. Дорогою Тетяна Михайлівна кілька разів повторює, що Ратівці – це рай. Для тих, хто побував в ужгородських гетто, село й дійсно виглядає блаженним місцем.
Заїжджаємо в магазинчик до рома Корчі. Бізнес він веде разом із дружиною. Корчі колись був депутатом сільської ради і бароном – своєрідним посередником між сільською головою і ромською громадою. Але під час виборів Андрусь, яка на той час балотувалася вдруге, посварилася з Корчі і згодом замінила його на іншого барона.
“Купили мене... Інший кандидат купив. Ходив я по табору, просив, шоб за Таню не голосували, - зізнається Корчі. Він виглядає зовсім не так, як я уявляла собі циганських баронів: худенький і з несміливою посмішкою. - Як кажуть: навіть в коня чотири ноги, а він все рівно падає. Так і я. Але шо було, те було. Потім прийшов і все чесно розказав, ну ми далі дружимо, іґен (“так” - угорськ.)?” - поглядає він на Андрусь.
“Іґен, іґен, - сміється вона, - тепер, коли щось потрібно, то завжди до Корчі можу подзвонити. Скільки разів ми їздили його машиною, возили людей до паспортного столу. Та різні були ситуації”.
У школу
Тетяна Андрусь стверджує, що всі роми в її селі, крім хіба двох сімей, тепер працюють. Щоправда, декому доводиться їздити на заробітки за кордон. Так, наприклад, ром Піжу Золтан погоджується на будь-яку роботу то в Угорщині, то в Москві.
Піжу відомий серед селян тим, що кожного року виграє в лотерею, яку організовують на день Ратівців. Одного разу виграв путівку на відпочинок. Щоправда, чоловік навіть не пам’ятає, куди саме була путівка, бо приз так і не використав.
“Нашо, я дома отдихаю, куда мені іщо іті”, - розводить руками Піжу.
Його батько помер, коли Піжу було 10 років, тому той ледь закінчив школу, після якої мусив працювати. Своїх шістьох дітей Піжу змушує ходити до місцевої школи. Каже, там між дітьми різниці не роблять: вчаться і роми, і українці, і угорці. А вчителі ходять особисто по хатах, щоб переконатися, що діти пішли на навчання. От тільки більшість класів у школі угоромовні.
Аксана Філіпішина стверджує, що це велика проблема на Закарпатті: “Часто у звітах пишуть – стільки-то ромських дітей охоплені навчанням, цифри великі. Однак під час іспитів виявляється, що дитина не вміє ні писати, ні читати українською мовою. Бо, наприклад, навчалась в угоромовній школі. Такій людині фактично подарували свідоцтво про базову освіту, з якою вона не може реалізуватись в Україні. Ще однією проблемою є сегрегація шкіл”.
Часто ромські діти не відвідують школу й тому, що їдуть разом з батьками на заробітки в інші регіони країни. З цієї причини, наприклад, не навчаються діти Каті – ромської жінки, яка живе в таборі в Києві і з якою вдалося познайомитися журналістці LB.ua. Ця сім’я приїхала з Берегового на заробітки. Діти в ній не розуміють української.
У Києві Катя із сім’єю живе в лісі, але каже, що тут усе ж краще, ніж в Береговому, бо там зовсім немає роботи.
«Там дорогі нєт, болото по колєно, дєті болєют, а тут нє болєют», - стверджує вона, стоячи босоніж під наметом, по якому тарабанить дощ. Дорогу в Береговому можна було б зробити, якби був інший барон, вважає Катя. Говорить, що люди проголосували за нього, бо він давав знижки у своєму магазині. Але барон зовсім не займається проблемами своїх людей. Тому їм краще тут – у київському лісі.
Чергова спроба
11 травня, наступного дня після того, як у Львові спалили табір ромів, Міжвідомча робоча група з питань виконання плану заходів Стратегії щодо інтеграції ромів зібралась на засідання. Воно було заплановане заздалегідь і не було пов’язане з підпалом. На засіданні мали проаналізувати зроблене. І подумати, що потрібно зробити ще, аби Стратегія виконувалась ефективніше. Засідання чомусь проводили в закритому режимі, і LB.ua на нього не пустили.
Зола Кондур напередодні розказала LB.ua, що на засіданні наполягатиме на тому, щоб Стратегія була переглянута і під її реалізацію виділили кошти з державного бюджету.
Тому ми поцікавились у голови Міжвідомчої робочої групи віце-міністра Павла Розенка, наскільки це реально – виділити певне фінансування.
Він відповів лаконічно: “Будемо радитися. Важливе питання. Ну і місцеві органи мають вкласти певні ресурси у виконання програми”.
Як стало відомо потім, ні голова Міжвідомчої групи Павло Розенко, який перед цим заявляв про важливість питання, ні жоден представник Міністерства соціальної політики не прийшов на засідання. Ба більше, виявилося, що робоча група з питань соціального захисту та охорони здоров’я, що сформована у рамках реалізації Стратегії і є надважливою, не провела ще жодного засідання.
Попри те, що за останній місяць в Україні двічі палили ромські табори, представники МОЗ, МВС, МОН, Мінрегіонбуду, Львівської, Київської, Харківської, Одеської і Черкаської обласних державних адміністрацій сіли за великий стіл, щоб кілька годин слухали звіти одне одного. Усі погодилися, що ромська проблема є вкрай важливою і що треба збиратися на такі засідання частіше. Покивали головами і розійшлися.
