Якщо проїжджати чи проходити вулицею Пасічною, то ззовні Львівський військовий ліцей імені Героїв Крут справляє цілком пристойне враження. Фасади корпусів, які видно з вулиці, відремонтовані і поштукатурені. Відтак здається, що і всередині усе має бути на належному рівні. Адже це престижний, відомий на всю Україну військовий заклад, вихованці якого у майбутньому мають поповнити офіцерські лави українських Збройних сил.
Насправді те, що я побачила на території цього навчального закладу, відверто шокувало. Найкраще нинішній стан військового ліцею характеризує українська народна приказка: «Спереду стрій, а з заду хоч з лопатою стій»…
При вході мене зустрічає новопризначений начальник ліцею полковник Юрій Гусар. Пана Юрія знаю давно, нещодавно ми зустрілися на сході України, в зоні Операції об'єднаних сил. 30 серпня він очолив військовий ліцей, до цього часу багато років працював заступником начальника Академії сухопутних військ ім. гетьмана Сагайдачного. Я приїхала, аби привітати його з призначенням, а заодно подивитися ліцей.
Раніше я була частим гостем Академії сухопутних військ. Пам'ятаю, у якому занедбаному стані цей заклад був після розвалу Радянського Союзу. Це була майже руїна. Нині це зразковий військовий заклад цілком європейського рівня, який вважається візитівкою Львова. Очікувала, що ліцей, який умовно є молодшим братом Академії, має приблизно той самий рівень.
Думала, новий керівник запросить мене у свій кабінет «на каву», але виявилось, кабінету ще не має. Попередній керівник ліцею, 74-річний Роман Саляк, який очолював заклад з 1992 року, не змирився зі своїм звільненням. Коли дізнався про цю прикру для себе новину, пішов на лікарняний, а свій кабінет завбачливо замкнув на ключ. Пан Гусар лише показує мені вікна директорського кабінету. На моє прохання проводить екскурсію територією ліцею.
Перше, на що звертаю увагу, це старий розбитий асфальт. «Та це квіточки, далі будуть ягідки», — каже новий керівник. На центральній алеї, яку видно з вулиці, у хащах дерев бачу напівзруйнований постамент. «Колись тут стояло погруддя Леніна, — пояснює, — погруддя зняли, а постамент чомусь залишили. Так досі і стоїть». Йдемо далі. Біля бічної огорожі — невеличкий сад, де ростуть переважно яблуні. Дерева цього року рясно вродили, гілки вгинаються під вагою дозрілих яблук, деякі, вже розквашені плоди, лежать на доріжці. Кажу, яблука треба збирати. «Яблука збирають, сушать, потім для ліцеїстів роблять компоти зі сушки», — каже мій екскурсовод.
Обходимо корпус. Тут на першому поверсі розташовані кімнати, де ліцеїсти сплять, та навчальні класи для самостійної підготовки. Наразі всередину не заходимо, йдемо територією. «Тут гаражі, але вони захаращені. Коли прийшов сюди у перший день, машини хаотично стояли на всій території ліцею, попросив, аби ставили їх в одному місці, біля гаражів», — каже полковник Гусар. Тут є бічний в'їзд на територію, ворота якого пильнує сторож. Пан Юрій голосно вітається з ним, бо той погано чує. Видно, що сторож дуже старенький, на вигляд років під дев'яносто. «Порядок трохи наводите?» — голосно каже йому новий начальник. Сторож махає руками — кличе подивитися його підсобку, мовляв, порядок вже навів. Заходимо у підсобку, яка більше нагадує склад. Чого там тільки нема, але більшу частину приміщення займають старі дошки. «Ні, це не порядок, — пан Гусар хитає головою. — Я до вас завтра зайду».
Йдемо далі. Намагаюся частіше дивитися під ноги. Нарікала на старий асфальт з вибоїнами, а з тильного боку ліцею взагалі ґрунтова дорога, місцями перекопана, з накиданим камінням та будівельним і не тільки сміттям. Можна і ногу підвернути. Ця «польова» доріжка вивела нас на спортивний майданчик. Точніше, на те, що, мабуть, років з 20 тому було спортивним майданчиком.
На некошеній траві стоять допотопні спортивні снаряди. Навіть не снаряди, а іржаві жердини, які колись були снарядами. Думаю, їх ще з радянських часів не фарбували. Не знаю, як на них можна займатися? Але виявилось, ліцеїсти на них займаються. Пізніше самі мені про це сказали. А які мають варіанти? Інших снарядів тут нема. І це, нагадаю, ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою!
Поруч кілька робітників кладуть штучне покриття на міні-футбольне поле. «Хлопці з Харкова працюють. Раніше цей майданчик впорядковувала якась львівська фірма і завалила роботу. Викликали харків’ян. Три чоловіки працюють з ранку до ночі, дуже сумлінні і відповідальні хлопці», — каже пан Гусар і веде мене далі в якісь хащі. «Колись тут була смуга перешкод, — каже, показуючи на старі жердини та закидані сміттям ями. — Тренування на смузі перешкод — невід’ємна частина військового вишколу та бойової підготовки». Ця частина території ліцею повністю заросла високою травою і будяками. Швиденько фотографую ці руїни і прошу йти звідси якомога швидше, бо запах тут гірший, ніж у громадському туалеті. Згодом зрозуміла, чому тут такий «аромат»…
Дорогою до їдальні зустрічаємо з десяток курсантів. Хлопці сидять на лавці, дехто їсть зелені яблука, які, мабуть, щойно зірвали з дерева. Встають, вітаються з новим начальником. Юрій Гусар каже, аби сідали. «Яблука помили?» — запитую. «Об себе витерли, — виправдовуються. Знайомлюсь з хлопцями. Це вже «діди» — третій курс. «Яблука їсте, бо, мабуть, не наїдаєтесь?» — кажу. «Зараз наїдаємося, — відповідають майже хором, — зараз добре годують». «А що, раніше гірше годували?», — запитую. Відповідають наввипередки. «Набагато гірше. У каші та зупі опариші плавали. А варена бульба була як клей. Тарілку перевертали, то бульба не падала». Роблю круглі очі. «Чому раніше про це мовчали, ніде не скаржилися?». «Ми відео в Інтерент викладали, а що толку! Перед зборами, коли батьки мали приїхати, кілька днів добре годували, а потім знову не їжа, а помиї».
Прошу пана Юрія, щоб показав мені їдальню. Дорогою минаємо плац, на якому стоїть благенька трибуна з тризубом. Заходимо у спортзал.
Як тільки переступили поріг, у ніс вдарив характерний запах туалету. При вході стоїть черговий ліцеїст. Біля нього привідкриті двері до туалету. То він, бідака, цілий день оце нюхає! Заходжу в туалет. Все старе, розбите, знищене. Запах такий, що очі ріже. Цей туалет нагадав мені радянський піонерський табір у Брюховичах. Таке враження, приміщення цієї вбиральні не ремонтувалося приблизно з того самого часу.
Виходимо з туалету, і я звертаю увагу на «робоче місце» чергового. Стара, ще радянська, тумбочка, в якій дверка не закривається, і такий самий «вбитий» стілець. Заходимо у спортзал. При вході бачу потріскану, а місцями провалену дерев'яну підлогу, кілька старих спортивних снарядів, і це все.
Ідемо в їдальню. На годиннику — п'ята. Обід вже минув, до вечері ще далеченько (вечеря тут пізня — о 20.20). Їдальня справила гарне враження: скромненька, але чистка.
Ідемо у корпус-казарму, де живуть ліцеїсти. Піднімаємося на другий поверх, і вже на сходах знову відчувається характерний запах туалету. В коридорі стоїть черговий. Запитую його, чому тут так смердить? «Зараз самі все побачите, — каже пан Гусар, і заводить у «кімнату для умивання». Заходжу всередину і бачу чотири унітази, розділені лише тоненькими перегородками. Дверей немає! Поруч з десяток умивальників і кілька піддонів для душу без кабінок. Жодної приватності. Як у в'язниці! Тобто діти одночасно миються, чистять зуби, ходять в туалет і приймають душ. При цьому у «кімнаті для умивання» стоїть такий запашок, що я його на сходах відчула. Як можна так принижувати людську гідність ліцеїста?
Тепер розумію, чому в хащах, де мала бути смуга перешкод, стояв такий жахливий запах. Хлопці надають перевагу кущам, а не туалетам без дверей.
Спускаємося на перший поверх. Юрій Гусар смикає ручку однієї з дверей. Зачинено. «Це туалет для адмінперсоналу. Його замикають на ключ. Мені також дали ключ. Я наказав, аби його не зачиняли. Сам його постійно відчиняю. Але, бачу, знову закрили», — дістав ключ і відчинив двері.
Потім я подивилася класи, де займалися ліцеїсти, їхні кімнати. Побувала в актовому залі. Усе це у досить убогому стані, але, як кажуть, жити можна. Та смердючі туалети без дверей не виходили у мене з голови. Вважається, стан туалетів свідчить про рівень культури закладу. Чистий сучасний туалет — ознака цивілізованості, поваги до людини. З усього видно, що попереднє керівництво, м'яко кажучи, не поважало своїх підопічних. Хочеться побажати колишньому начальнику ліцею пану Саляку, який, схоже, за 26 років приріс до своєї посади, аби усе подальше життя ходив за малою і великою потребою лише у таку вбиральню, в яку усі роки його довгого керівництва ходили ліцеїсти. А за компанію з ним сусідніми унітазами, що за перегородкою, користувались би усі ті «патріоти», які зараз кинулися його захищати, переконуючи громадськість Львова, що він збудував «зразковий ліцей». Такий патріотизм, панове, погано пахне…
Після екскурсії по ліцею Юрій Гусар запрошує мене у свій тимчасовий кабінет, який більше нагадує підсобку. Він розміщений навпроти каплички. З усмішкою розповідає, що в перший день не міг зрозуміти, чому люди проходять біля його кабінету і хрестяться… Каже, коли вперше обійшов навчальний заклад і побачив, у якому він занедбаному стані, то руки опустилися. Не всі зустріли нового керівника з розкритими обіймами. Розуміли, нова мітла буде мести по-новому. «Замітати тут треба всюди», — каже. Зате ліцеїсти зміни і нововведення прийняли «на ура».
Новий керівник у перші ж дні скасував багато речей, які були пережитком радянщини. Наприклад, у їдальні ліцеїсти починали і закінчували їсти за командою. Незалежно від того, встиг поїсти чи ні, за командою мав негайно закінчувати трапезу і виходити з їдальні. Це більше нагадувало умови тюрми, ніж навчального закладу для дітей. Існувала анахронічна заборона на користування телефонами та комп’ютерами. Ліцеїстів, які отримали погані оцінки, не відпускали у звільнення, а залишали на вихідні у казармі. І тим самим ліцей перетворювався на покарання. Скасував новий начальник і так звані підкомірці. Хлопців донині примушувати підшивати білі підкомірці на військову форму. Це — практика ще часів радянської армії. Пан Гусар згадує, як сам, коли був курсантом, ненавидів підшивати ці підкомірці. В українському війську вже давно цього не роблять, відмінили у перші роки Незалежності.
Так само вже давно в українській армії не заправляють куртку в штани. А ліцеїсти заправляли. Цю традицію новий начальник також відмінив. Скасував погони радянського зразка на повсякденній формі, замість них практикується відповідна нашивка на куртку. А ще навів прямі контакти з батьками ліцеїстів. Дав свій мобільний телефон. Налагодив комунікацію із батьками, дізнався від них багато важливого для покращення роботи. Наприклад, батьки розповіли, як деякі викладачі ставляться до учнів, якими словами їх обзивають. Розповіли про багаторічну традицію, яка існує в ліцеї — так звана «посвята у кадети», коли старшокурсники б'ють першокурсників ременем по «п'ятій точці». Така традиція існувала у військових навчальних закладах у радянські часи. Тут вона зберігалася досі. Але і це ще не все. Років зо два тому один викладач розповідав ліцеїстам, що на сході України не російсько-українська війна, а громадянська…
«Тут усе дико запущено, — каже на прощання Юрій Гусар. — У деяких правилах і традиціях ліцею час ніби застиг у 90-х роках минулого століття. Але відступати вже нікуди. Будемо ламати цю махрову радянщину і будувати справді український сучасний військовий заклад».
Джерело: Високий Замок
