Полеглі Герої лютого 2019 року

У цій статті наведено дані про бойові втрати української армії на сході країни за лютий 2019 року. Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя. Перелік не є остаточним.

ВСТУП

Я не пам'ятаю того дня, коли ми зайшли до маленького зруйнованого села. Межі між днями були стерті, як ніби хтось невидимою гумкою провів по внутрішньому календарю, змазавши хвилини, години та доби в одну суцільну розмиту лінію. У ній потонули дати, перетворивши час на старе лахміття, рвані шматки якого плавно опустилися на саме дно, зарившись у непроглядний мул війни.

Знаю точно, що той день був похмурим, сірим і якимось хворим, один з безлічі зимових днів 2015 року, коли сонце не пробивалося крізь важкий шар хмар. Наша колона їхала по дорозі серед неживих холодних полів під звуки важких ударів артилерії, яка працювала з обох сторін, але не на нашій ділянці. Ми спокійно доїхали до села, минувши похилений, пробитий кулями дорожній знак з назвою населеного пункту, про який я ніколи раніше не чув.

Це був сектор С. Місце, де бої були жорстокими і гарячими, бої зжували цю ділянку фронту і відсунулися далі, залишивши після себе це нещасне, розбите вщент село, зі згорілими будинками і воронками в городах, поваленими вибухами деревами; засипану склом і дошками землю та зрешечені кулеметними чергами стіни. Місцевих було дуже мало, лише старі, які невідомо як змогли вижити, але вони вижили, і тепер мовчки проводжали очима нашу колону, що повільно заходила до села.

Десь неподалік розташувався важливий стратегічний об'єкт, за який точився безперервний бій, і ночами в тому напрямку спалахувало та виблискувало небо, нагадуючи недавні кадри з нічного аеропорту, які я бачив в Інтернеті. Але тут, у селі, мережі майже не було, і дізнатися, що там робиться, було практично неможливо. Наш підрозділ отримав завдання зайняти залишки села, і ми їх зайняли, але що робити далі, не знали, оскільки наказ утримувати був єдиним, після нього ніяких вказівок не надходило.

Не знаю, як довго це тривало, один каламутний день приходив на зміну іншому, кожна наповнена спалахами ніч нічим не відрізнялася від попередньої. Деяких з наших такий стан речей влаштовував, хтось хотів у бій, не розуміючи, навіщо ми тут, коли основні сили знаходяться неподалік і, судячи з канонади, беруть участь в одній з найбільших битв у цій війні. Бійці постійно запитували у командира, але він нічим не міг їм допомогти, тому що зі штабу сектора не було жодних нових наказів, і ми так і не дізналися, що становище дуже погіршилося, нам не сказали, що настала катастрофа, коли ворогом була взята під контроль траса, що з'єднувала нас із головними силами армії.

Рішення про самостійний відхід було прийнято після того, як двоє бійців піднялися на невеличкий пагорб, де ледве-ледве ловила сигнал мережа, щоб зателефонувати рідним і подивитися новини. Новини були такими страшними, що солдати бігом скотилися з пагорба назад і побігли до командира, доповівши про те, що населений пункт позаду нас залишений, і тепер навколо нашої ділянки сектора С затягнувся зашморг. Збиралися поспіхом, відчуваючи, як крижаний холод підступає до горла. Декілька місцевих, побачивши, що ми їдемо геть, прийшли та спитали, навіщо. Ми не відповідали: що ми могли їм відповісти? Намагаючись не дивитися на цих нещасних людей похилого віку, ми дочекалися ночі та повільно висунулися колоною, сподіваючись на диво.

Дива не сталося. За п'ятнадцять хвилин після виходу підрозділу з села, по нас ударили, розкидавши колону в різні боки, настільки точно та сильно, що вибуховою хвилею мене миттєво скинуло з броні, оглушивши та розсіявши орієнтацію в просторі. Боковим зором я бачив, як палають головна БМП та третя вантажівка, снаряди продовжували рватися біля залишків колони та всередині неї. Я бачив людей, які нерухомо лежали біля підбитої техніки, деякі з них горіли, деякі відповзали геть від розпеченого повітря, що огортало колону.

Відвернувшись від пожежі, я відчув, як холодне нічне повітря гострим ножем різонуло по обличчю. Від контузії сил в ногах майже не залишилося, але їх вистачило, щоб, хитаючись та падаючи, попрямувати у темне поле. Крізь густу вату раптової глухоти долинали звуки безперервних розривів, криків та автоматних черг, якими вцілілі солдати наосліп поливали ніч. Колона припинила своє існування, і я припинив теж, коли у трьох метрах від мене розірвався черговий снаряд.

Я помер, впавши на спину, відкритими очима нерухомо дивлячись угору, а з боків продовжувало сяяти небо, як під час грози, ось тільки в лютому гроз не буває.

1. Сергій Олександрович Гузенко (позивні Вовк, Шериф) народився 16.10.1987 року у селі Павлівка Верхньорогачицького району Херсонської області. З червня 2018 року мешкав у місті Берислав.

2014 року закінчив 11 класів Самійлівської школи. Ще під час навчання хлопець брав активну участь у всіх спортивних заходах, отримав псевдо Ребров, іноді навіть замінював вчителя фізичного виховання, коли той був відсутній, мріяв і сам стати вчителем саме з цього предмету.

Після школи Сергій деякий час попрацював трактористом на фермерському господарстві у рідному селі та охоронцем-інкасатором ПриватБанку у Новій Каховці. Взагалі, Сергій мав золоті руки, міг робити все, дуже захоплювався футболом, мріяв створити міцну сім’ю. Він був справедливим, чесним та порядним, любив діточок. Мав міцний стрижень відповідальності, який не дозволяв зламатися.

Починаючи з липня 2014 року Шериф перебував у лавах захисників України. За його плечима бої за Іловайськ, Вуглегірськ, Дебальцеве та біля ДАП.

Старший сержант, головний сержант 1-ї роти 42-го окремого мотопіхотного батальйону 57-ї окремої мотопіхотної бригади.

Хлопці постійно кликами його Сірий, тому він і взяв собі спочатку позивний Вовк, бо ототожнював себе з таким собі вовченям, спритним та сміливим, обізнаним у місцевості та таким, що полюбляє виходити на полювання у темряві.

За роки служби Сергій отримав нагороди: "За взірцевість у військовій службі" ІІІ ступеня, "За участь у боях", "За зміцнення обороноздатності", "За незламність духу", "За службу державі", "Пам'ятний знак учаснику подій Іловайськ-2014", "Пам'ятний знак учасника подій Дебальцеве 2015", нагрудний знак "57-а окрема мотопіхотна бригада", медаль"Операція об'єднаних сил. За звитягу та вірність".

Загинув 4 лютого близько 17.00 в районі селища Опитне Донецької області від кулі снайпера найманців РФ.

Похований 7 лютого у Павлівці. У нього залишилися батьки, двоє братів та вагітна кохана жінка, яка має народити менше ніж за 2 місяці.

2. Ігор Олександрович Наконечний (позивний Замок) народився 03.07.1988 року у селі Шелудьківка Зміївського району Харківської області. Разом із матір’ю мешкав у селі Геніївка того ж району, а останнім часом – у селищі міського типу Андріївка Волноваського району Донецької області.

Закінчивши Геніївську сільську школу, Ігор вступив до Темнівського навчального центру №100, у якому 2013 року здобув фах "токар". Від початку збройної агресії чоловік перебував у складі Збройних Сил України, захищаючи свою країну. Проходив службу у різних підрозділах: у 54-й, 72-й та 28-й бригадах, а з 29.01.2018 перебував у лавах 93-ї.

Старший солдат, навідник бойової машини 93-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 8 лютого в районі промзони міста Авдіївка Донецької області від смертельного кульового поранення, якого зазнав під час бою з найманцями РФ.

Похований 12 лютого у селі Бахчевик Волноваського району Донецької області. У нього залишились батьки, сестри, дружина та дві доньки.

3. Руслан Васильович Кондратюк (позивний Кіндрат) народився 02.10.1981 року у селі Війниця Млинівського району Рівненської області.

1997 року хлопець закінчив 9 класів Війницької неповної середньої школи, після чого вступив до Мирогощанського аграрного коледжу, в якому отримав фах механіка у 2002 році.

Ще зі шкільних років оточуючим стало зрозуміло, що з Руслана росте чудова та неординарна людина. Він мав чудові знання, дуже полюбляв алгебру та біологію, захоплювався легкою атлетикою, футболом та волейболом. Одного разу на шкільних змаганнях "Веселі старти" стався кумедний випадок: коли йому потрібно було стрибати у мішку, високий та напрочуд швидкий Руслан Васильович з легкістю обігнав усіх своїх суперників, чим завоював захоплення глядачів.

Йому була притаманна допитливість та жага да нового. Класник керівник, яка навчала його з 5 по 9 клас української мови та літератури, таким і запам'ятала його: високим струнким хлопчиною, зеленооким та русявим, який багато часу проводив, занотовуючи нове, знайдене у черговій книжці.

Також він дуже гарно декламував вірші, особливо полюбляючи при цьому твори Шевченка. Неодноразово брав участь у районних конкурсах читців-декламаторів. Пробував себе як театральний актор, граючи у шкільних постановках п'єс "Наталка Полтавка" Котляревського, "Мартин Боруля" Карпенка-Карого, "Сватання на Гончарівці" Квітки-Основ’яненка.

2003 року Руслан Васильович одружився, у шлюбі з'явилося двоє діточок. Спочатку подружжя мешкало у Війниці, згодом переїхало до сусіднього села Бокійма, до батька дружини. Але сімейне життя не склалося, тому чоловік повернувся до рідного села.

Незважаючи на це, він був дуже люблячим та турботливим батьком, завжди опікувався своїми синочком та донечкою, які, в свою чергу, також шалено любили тата, а коли той вже перебував в армії, нетерпляче чекали на його повернення у відпустку, плекаючи надію, що більше тато на війну не поїде.

Працював на місцевому сільськогосподарському підприємстві "Нове життя" помічником комбайнера, водієм, комбайнером, слюсарем та бригадиром тракторної бригади. Згодом, коли підприємство змінило назву на ПП "Агро Експрес Сервіс", працював на ньому охоронцем до 2013 року. Потім встиг трохи попрацювати підвожчиком кормів, а 2015 року влаштувався на завод "Кромберг енд Шуберт Україна", на якому виготовляли електричні бортові кабельні системи для автомобілів світового класу (Mercedes, Volkswagen, BMW, Audі), що знаходиться у селі Рованці Волинської області.

Коли Кіндрат прийняв рішення стати на захист Батьківщини, то ніщо не змогло зашкодити у втіленні його у життя. Навіть попри дві перші невдалі спроби, коли йому було відмовлено за станом здоров'я, він досяг свого та врешті-решт військова медична комісія надала висновок "придатний".

З 17.01.2016 року чоловік перебував на навчаннях на Яворівському полігоні, а 31.01.2016 підписав із ЗСУ контракт. Спочатку службу проходив у 355-му навчальному механізованому полку 184-го навчального центру, після чого був доправлений служити у розвідку, до 130-го окремого розвідувального батальйону.

Цей чоловік був твердою та міцною опорою для близьких та рідних, другом у найсвітлішому сенсі цього слова, спокійним, врівноваженим, щирим, добрим та чесним. Не робив вигляд, що когось не помічає, завжди зупинявся, питав про справи та чим може допомогти, його серце було на місті, розумієте? Воно було там, де знаходяться серця усіх світлих душею людей.

Руслан Васильович брав участь у бойових діях в районах Іловайська, Світлодарської дуги та Мар'їнки. Був поранений, але після одужання повернувся до своїх побратимів.

20.11.2018 року він підписав новий, останній контракт.

Солдат, водій зенітно-артилерійського взводу мотопіхотного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 15 лютого близько 10.45 в районі міста Мар’їнка Донецької області внаслідок мінно-вибухової травми та осколкових поранень, що зазнав під час виконання бойового завдання. Найманці РФ з боку окупованого Донецька з ПТРК обстріляли військовий автомобіль ГАЗ-66, коли той заїжджав на позицію. Ракета влучила в кабіну, троє українських військових дістали поранення. Руслан Васильович, який перебував за кермом, був смертельно поранений та помер дорогою до шпиталю міста Курахове.

Похований 20 лютого на сільському цвинтарі Війниці. У нього залишилися батьки, бабуся, сестра, дружина та двоє дітей.

4. Сергій Павлович Данілейченко народився 25.12.1990 року у селі Вербовець Катеринопільського району Черкаської області.

У 2-річному віці він втратив батька (той помер), а у 13 років – й матір. Опікувалась ним бабуся, а коли вона важко захворіла, то настав час Сергію піклуватися про стареньку. Невдовзі бабусі не стало, але, на щастя, у нього були сестри та брат, які підтримували хлопця.

Після 9 класів Вербовецької школи, він 2010 року закінчив Тальянківський агротехнічний коледж Уманського національного університету садівництва, у якому отримав фах "експлуатація та ремонт машин і обладнання агропромислового виробництва".

26.05.2015 року призваний до лав ЗСУ Тальянківсько-Катеринопільським ОРВК Черкаської області.

Старший солдат, старший механік-водій 1-ї роти 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 16 лютого о 22.50 в районі селища Кримське Новоайдарського району Луганської області від смертельного кульового поранення, якого зазнав під час обстрілу наших позицій зі стрілецької зброї та міномета.

Похований 20 лютого у рідному селі. У нього залишилися дві сестри та брат.

5. Василь Богданович Богоносюк народився 18.10.1980 року у селі селі Раковець Богородчанського району Івано- Франківської області. З 2001 року мешкав у селі Васильків Чортківського району Тернопільської області.

Хлопець спочатку закінчив 9 класів сільської школи, а згодом провчився ще 3 роки у вечірній школі. У дитинстві Василь був дуже веселою маленькою людиною, мав неабиякий талант смішити оточуючих та дарувати тим чудовий та позитивний настрій. Випасав худобу, займався колекціонуванням наклейок з-під жувальних гумок та виготовленням різноманітних статуеток.

Одного разу разом з бригадою односельчан приїхав до Василькова на сезонні роботи та там і залишився, одружившись у вересні 2001 року на місцевій дівчині.

Василь Богданович дбав про свою сім’ю з усіх сил. Іноді роблячи неможливе, тримаючи усе навантаження на своїх плечах, розуміючи, що від нього залежить усе, їхнє щастя та добробут. Завоював у Василькові повагу та любов сусідів.

З 2015 року чоловік захищав країну від агресора, чотири рази підписував контракт, а з 23.01.2018 року перебував у своєму новому підрозділі.

Старший солдат, старший стрілець 3-го відділення 1-го взводу 2-ї роти мотопіхотного батальйону 24-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 20 лютого близько 17.00 в районі міста Мар’їнка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців РФ.

Похований 23 лютого у Василькові. У нього залишилися важкохвора мати (яка навіть не змогла бути на похованні), чотири сестри, дружина та двоє дітей.

6. Євген Олександрович Фурсов народився 20.08.1975 року у місті Брянськ (РФ). У 1979 році разом з батьками переїхав до міста Дружківка Донецької області.

Закінчивши 9 класів школи №17, Євген вступив до ПТУ №36, у якому отримав фах електрогазозварювальника. У 1993-1995 роках відслужив строкову службу у прикордонних військах, після чого працював у цеху №3 Дружківського машинобудівного заводу.

Незважаючи на те, що народився він у Росії, Євген Олександрович був справжнім патріотом України, щиро любив землю, на якій він виріс. Добрий, відкритий до оточуючих, позитивний та цілеспрямований, чоловік уособлював приклад справжньої мужності та відваги. Дуже захоплювався риболовлею.

У вересні минулого року він підписав із ЗСУ контракт, та після навчання у "Десні" був доправлений до свого підрозділу.

Сержант, військовослужбовець 122-го окремого аеромобільного батальйону 81-ї окремої аеромобільної бригади.

Загинув 23 лютого у Донецькій області внаслідок прямого влучання з ПТРК у бліндаж.

Похований 26 лютого у Дружківці. У нього залишилися батьки, брат, дружина та донька.

7. Борис Борисович Бординюк народився 28.02.1987 року у селі Чеховка Нижньосірогозького району Херсонської області. У 2-річному віці разом із родиною переїхав до села Благовіщенка Кам’янсько-Дніпровського району Запорізької області.

Закінчивши 9 класів сільської школи, хлопець вступив до Мелітопольського ліцею залізничного транспорту, у якому 2008 року отримав фахи: "оператор поста централізації, складач потягів, регулювальник швидкості руху вагонів". Також закінчив 6-місячні курси провідника.

Один з братів Бориса трагічно загинув у 22-річному віці, а за півроку трагічно загинув й інший, 25-річний брат. Важко уявити, що пережила тоді мати, поховавши двох синів, і неможливо уявити, що коїться в її душі зараз, коли пішов від неї останній синочок.

Деякий час чоловік попрацював у рідному селі, згодом – в Енергодарі у залізничній галузі, і роботу свою дуже любив. Життєрадісний та сповнений оптимізму, Борис Борисович ніколи не нудьгував, адже для цього у нього не було часу, який він завжди витрачав на більш корисні речі.

У серпні 2016 року він підписав із ЗСУ контракт.

Старший солдат, старший навідник 1-го мінометного відділення мінометної батареї 1-го батальйону 54-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 24 лютого о 6.00 в районі села Катеринівка Попаснянського району Луганської області внаслідок смертельного осколкового поранення, якого зазнав під час обстрілу найманцями РФ наших позицій з 82-мм мінометів.

Похований 27 лютого у рідному селі. У нього залишилися мати та дві сестри.

8. Олександр Медінцев

Солдат, заступник командира бойової машини - навідник-оператор механізованої бригади.

Загинув 25 лютого о 13.00 від кульового поранення у бою на Попаснянському напрямку, коли вів вогонь у відповідь по противнику, який під прикриттям автоматного та кулеметного вогню намагався наблизитися до спостережної позиції ВОП (про це йшлося на денному брифінгу представника прес-центру Об’єднаних Сил від 26 лютого)

Більш детальна інформація буде надана згодом.

ПІСЛЯМОВА

Мене тоді так і не знайшли. Розбита, спалена колона розтрощеними шматками металу вгризлася у землю серед воронок і обвуглених предметів, що колись були живими людьми. Після розстрілу настала приголомшлива тиша, яку спочатку злегка порушувало потріскування вогню, але потім цей дисонанс випарувався, залишився тільки жар згарища, який швидко охолов у холодному повітрі зими.

Деякий час по тому навколо місця загибелі колони з'явилися люди з автоматами та з білими пов'язками на рукавах. Вони голосно перемовлялися між собою, сміючись і не ховаючись. Бої в цьому районі припинилися, і я не знав, чим все закінчилося, але судячи з блискавичного розвитку сценарію катастрофи в останні дні мого життя, закінчилося все дуже погано. Люди з автоматами трохи походили біля техніки та воронок, деякі навіть вийшли за межі дороги, в поле, але ніхто не звернув у той бік, де лежав я.

Я був сиротою, мої батьки померли давно, братів і сестер не було, виховувала мене троюрідна тітка, намагаючись прищепити доброту та чесність - якості, втрачені багатьма з нас. Коли мене мобілізували і я поїхав до полігону, тітка захворіла і невдовзі померла. Обірвалася остання ниточка, тепер я був сам на сам зі світом, і тому зараз, після моєї загибелі, шукати мене було нікому.

Незабаром прийшла весна, за нею раннє літо, і наді мною піднялися соковиті трави та польові квіти. І коли на місце розстрілу був допущений "Чорний тюльпан", мене побачили тільки з третьої спроби, зібравши до того хлопців, які лежали біля БМП і неподалік від залишків колони. Знайти мене допомогла випадковість - дув сильний південний вітер, що пригинав килим трав до землі та гнав по них хвилі, і хтось зупинив на тій ділянці поля свій погляд саме у той момент, коли між цими зеленими хвилями утворилося малесеньке віконце, в якому промайнув темний мазок напівзотлілої солдатської форми.

До мене підійшли, зупинилися і довго дивилися на загиблого тієї страшної зими 15-го року молодого хлопця. У цих людей була моторошна робота, але комусь потрібно було її робити, адже стільки ще хлопців чекають і сподіваються у своїх ямах, розкидані по полях і лісах, розкидані в різні боки вибухами, осколками і кулями. Серед тієї скаженої круговерті першого року війни дуже багато з них застигли, заклякли, завмерли в землі, яку їхня країна відправила захищати.

Поховали мене у Краснопіллі, на військовому кладовищі, між танкістом із 1-ї окремої та кулеметником із 30-ки, яких так само, як і мене, знайшли через тривалий час, знайшли зотлілих і невпізнанних, без документів і розпізнавальних знаків. Ряд могил був довгим: тут лежали ті, кому не пощастило найбільше, хто чекав закінчення експертизи ДНК; тут лежали згорілі в танках і розірвані вибухами; лежали ті, кого знайшли не відразу, і візуальне встановлення особи було неможливе; тут лежали сироти та просто ті, кого ніхто не шукав.

Люди сюди приходили рідко. Ця ділянка кладовища з довгими рядами однакових могил справляла на живих особливо гнітюче враження, тільки лише матері невпинно та невтомно шукали своїх синів, а також з'являлися бліді та мовчазні чоловіки і жінки, по душах яких іржавим колючим дротом дряпнула війна, і солдати, які вижили після м'ясорубок жорстоких боїв, але втратили в них своїх побратимів.

Один такий сивий чоловік у формі сьогодні повільно блукав під палючим сонцем серед горбків з табличками, подовгу зупиняючись біля кожного. Зупинився він і біля мене, дивлячись на мою могилу вицвілими втомленими очима, в яких плескався німий біль. Беззвучно ворушачи губами, він дивився на табличку, а потім опустився на одне коліно і схилив голову, висловлюючи останню мовчазну подяку комусь, кого він не знав, але хто був там, де і він, там, звідки ніхто і ніколи не повертається таким, яким був раніше. І кулеметник із 30-ки, і танкіст із 1-ї окремої, і багато інших безіменних захисників України, які лежали навколо, теж віддали йому честь, як найріднішій і найближчій людині. Як своєму братові.

Країна покликала нас, і ми пішли. Ми вирушили на війну, не знаючи, що нас чекає, і не маючи впевненості, що повернемося назад. І ми воювали за свою країну, билися до останнього, билися сміливо та відчайдушно, в безнадійних іноді ситуаціях не піднімаючи рук догори. Ми вдячні тим, хто знайшов у собі мужність і сили зберегти пам'ять. Пам’ять про нас, тих перших воїнів, які поклали свої голови за країну, що відправила їх у бій, і якій вони потім стали не потрібні.

Дякую тобі, незнайомий мій друже, за те, що відвідав мене. Дякую, що відвідав всіх нас. Честь.

Андрій, 21 рік. З маленького села на березі Дніпра, Київська область. Тимчасово невстановлений захисник України №3008.

Ян Осока, "Цензор.НЕТ"

Про загиблих Героїв серпня 2016 читайте тут.
Про полеглих Героїв вересня 2016 читайтетут.
Про Героїв, загиблих у жовтні 2016, читайтетут.
Стаття про загиблих Героїв листопада 2016тут.
Про загиблих Героїв грудня 2016 - стаття тут.
Про загиблих Героїв січня 2017 читайте тут.
Про загиблих Героїв лютого 2017 читайте тут.
Про Героїв, загиблих у березні 2017, читайте тут.
Про загиблих Героїв квітня 2017 читайте тут.
Про Героїв, полеглих у травні 2017, читайте тут.
Про полеглих у червні 2017 - матеріал тут
Стаття про загиблих у липні 2017- тут.
Про загиблих Героїв серпня 2017 читайте тут.
Про загиблих у вересні 2017 матеріал тут.
Матеріал про загиблих Героїв жовтня 2017- тут
Про полеглих у листопаді 2017 читайте тут.
Про загиблих у грудні 2017-го - стаття тут.
Про полеглих у січні 2018 року читайте статтю .
Про загиблих у лютому - стаття тут.
Про полеглих у березні 2018-го читайте тут
Про загиблих Героїв квітня 2018 матеріал тут.
Про загиблих Героїв травня 2018 матеріал тут.