Музикант Віктор Винник за 20 років на сцені створив 4 альбоми, 20 кліпів і понад 200 пісень.
Україна не їде на Євробачення... Через гастролі в РФ, непевну громадянську позицію учасників і брудні скандали. Соцмережі дожартувались до того, що готові відправити на конкурс харківських ультрас. В той же час, в нашій країні безліч музикантів, для яких Крим насправді наш, український, – і це як "Отченаш", – але про них мало знають. До прикладу – львівська група "МЕРІ". Абсурд в тому, що з ними ми познайомились завдяки "твердопаливним котлам". Колега, з якою колись писали про нові види опалення, скинула безкоштовні квитки на їх концерт. А там – чиста енергетика, жива музика, і їх лідер – Винник Віктор, який за 20 років створив більше 200 пісень. Він не бажає зватись "антиподом" Олега Винника і не зловживає образом брутального "мучачо". Наша розмова сьогодні – з Винником, який співає тільки українською і не прагне в "топ", аби не прогинатися та зраджувати власним принципам.
Про зустріч з Віктором Винником ми домовились в одному ресторанчиків Львова. Незважаючи на належний "зірковий" статус, Віктор прийшов, простий, без пафосу і, з ходу, випалив: я страшно голодний, пережив дві фотосесії. і давай зразу на ти…
- Ок. Раз на ти, тоді скажи, багатьом же серце обливається кров’ю, чому при всьому досвіді і роках праці "МЕРІ"" до сих пір не в топі?
- У нас в країні тільки два виконавці, як ти кажеш, "в топі". Це "Океан Ельзи" і Алєг Винник (музикант на свій манер "величає" свого однофамільця Олега). Вони реально збирають стадіони і заробляють на тому гроші. І якщо для прихильників Вакарчука, "ОЕ" – це релігія, то Винник Олег – це любов, і для багатьох, остання. Особисто я хочу відокремитись і від тих, і від інших.
- А як ти сприймаєш музику Олега Винника? Ти йому ніколи не заздрив?
- Музику Винника не сприймаю як таку і, чесно сказати, я йому співчуваю. Пояснюю, чому. З одного боку, його сприймають як месію, з іншого – на нього ллється купа всього, і це ніяк не єлей. Мені неприємна манера, в якій він співає, ця естрада з минулого тисячоліття. Але треба визнавати, що він професіонал. Друга його чеснота – це дика працездатність. Бо, коли люди, сидячи на дивані, моргають пультом, вони не уявляють, що таке гастролі, переїзди не однією країною, постійна увага, ти весь час думаєш, що сказати, на тебе насідають. Це виснажить будь-яку людину. І при тому ОВ має український і російський варіанти деяких своїх пісень, щоб бути і тут, і там.
- Ти говориш так, що негайно хочеться перейти у табір його "вовчиць"…
- Попутного вітру… (сміється). Але на прикладі такого артиста я зрозумів, що ми не так швидко дрейфуєм в сторону світу. Нас тримає "совок". Глибоко в душі ми всі "совкові створіння", і в соціальному, і в політичному плані. Згадайте скандал з відбором на "Євробачення". Це теж чистий "совок". І в даному випадку ОВ – це "рентгенівський знімок", що оголює наше суспільство. Найгірші його сторони.Його музика – вінегрет з забутих совкових стилів. Багато людей пробували йти за тою формулою, і в них не вийшло. І тут – навпаки, і питання навіть не в самому ОВ, це придумав не він. Але його люди віднайшли "золотий" формат.
- Який такий золотий формат?
- Дивись, якщо ти працюєш в жанрі молодіжної музики, то дуже обмежений. Той же Дзідзьо. Він був розрахований на дітей, вони виросли і йому вже треба мінятись, У випадку ОВ – все геніально. Його паства – це, здебільшого, бабусі і тещі. Далі тільки "могила", вони від нього нікуди не дінуться. І пенсія, не пенсія, але за "шматок" щастя ця жінка піде на все. Десь читав що в РФ люди брали кредити, щоб піти на концерт Стаса Михайлова, вилізти зі свого лайна і подивитися на диво. Але на концертах ОВ ще й купа молодих. Це дівчата і хлопці, які знайомі з творчістю Lady Gaga, але глибоко в них теж живе "совок". Мені страшно, але вони цим інфіковані. І тепер цікаво скільки цей хайп буде тривати. Боюсь, що дуже довго.
Тут Віктору принесли замовлений бульйон, який виявився хімічною копією справжньої страви…
От, розумієш в плані музики на фоні світу, ми така сама бліда копія, як і цей суп. Справжня музика робиться в Британії і Америці. Всі решта – глибоко вторинні. Ні я, ні наші світила, ми нічого не можемо запропонувати світові, крім фолку. Але фолк – для окремих цінителів. Наша музика – легка тінь, пропущена через наше ж невміння. А вони, там, зовсім не "паряться", нічого не вигадують, а просто грають своє.
- Ок. Більше ні слова про твого однофамільця. А звідки взявся ти і "МЕРІ" в нашій музиці?
- Звідки, звідки)) – з 90-их, з підвалу. Десь в 14 років купив гітару. І все, кров з пальців, захворів. При тому, що я з трьох років чувся художником, малював літаки по стінах своєї кімнати. В мене навіть щока пробита олівцем, дістав шрам ще малюком. А коли виріс, отримав диплом професійного художника. Але музика взяла верх. У 1996 скомпанувався з товаришем. Ми співали для друзів з акустичними гітарами. Потім прийшов ще клавішнік і бас – гітарист. У 1998 році вже виступали в Тернополі, на фестивалі. Це як легенда, але назву групі придумали на ходу. Перед виходом на сцену ніколи було фантазувати і хтось раптом випалив, а давайте – "МЕРІ". Так називалась тоді наша козирна пісня "Мері second-hand". А далі все закрутилось і понесло.
- От не став би на "криву доріжку", був би художником…
- Ага, і продавав у Львові на вулиці свої картини… Чесно, коли починав, то не уявляв, що буде аудиторія, що це буде приносити гроші. Я не готував себе стати артистом, мені просто в кайф займатись музикою. І навіть тепер не прицілююсь на аудиторію, просто ділюся своїм. А те, що так глибоко пірнув – для мене самого звучить абсурдно.
- А хто приходить на твої концерти?
- Ті, що приходять останні роки – люди дорослі, вони інакше поводяться, їх важче розхитати, вони би й хотіли, але вже десь щось болить. І якщо подумати, то років 10 тому цим людям було по 20 – 30. І тепер вони ведуть з собою дітей. Приємно, шо нащадки тих, хто вперше цілувався під наші хіти, сприймають "МЕРІ" не як "зоопарк динозаврів", коли тато пропонує AC/DC, а малий хоче Дзідзя.
- Дійсно, на останньому концерті 14 лютого було багато людей, і з "животиками". А під кінець уже всі "шкварили", хто як міг
- Того дня у Львові було ще два концерти – гурт KAZKA, і був товариш Бабкін. Тим не менше 500 людей прийшло до нас. І я розумію чому: "МЕРІ" – група з історією.
- А група з історією, це що? "Опришки" зі гітарами?
- Ой, насмішила… Сьогодні люди не приходять тебе слухати, вони йдуть дивитися. У них ця музика вже грає всередині, вони знають слова, і їм потрібен збудник, детонатор їх внутрішніх потреб. Крім того, музика – це як "машина часу". Людина чула пісню, фрагмент в’ївся в душу, і породив ту чи іншу емоцію. Це звучить як саунд-трек їхнього життя. Я це зрозумів на концерті Патрісії Каас. Є настрій, є три хвилини, в які ти почуваєшся щасливішим з пацанів. Але так буває лише у випадку артистів з історією. Якщо ти сьогоднішній, то яка в тебе історія.
- А яка в тебе історія на фоні "сьогоднішніх"?
- Наша історія локальна, хоч ми і крутимось на всю країну, ареал існування обмежується заходом. Мені не стидно за це, і це навіть круто. Бо ти чистий – через мову, філософію, небажання прогинатися. Можливо треба було більше пропагувати "МЕРІ", але не хочу йти на Х-фактор чи якийсь інший конкурс. Через щось треба переступити. Якби я був молодшим і дурнішим, то б думав, що там є реальні шанси. Але в них все йде по сценарію. Вони не шукають таланти, а збирають рекламу, рейтинги і заробляють гроші. А конкурсанти – розхідний матеріал і ти прорвешся, якщо дійсно пощастить. Як на мене, телешоу дало життя тільки групі "Без обмежень", хлопцям з Закарпаття, які грають сто років.
- А тебе ніколи не трафляло, що на муз-каналах не "МЕРІ", а "Время и стекло"?
- Ні. Якось мирно це пережив. У мене немає засобів, щоб всюди світися. Проте, було б цікаво записати якийсь денс-альбом. Недавно таки зробили ремікс на пісню "Снайпери-амури". Але, розумієш, музиканти, україномовні в нашій русифікованій країні дуже обмежені, і ти хоч здохни. Море людей сьогодні переходить співати українською, бо "стрьомно пахать" на Рашку, і час "доїти" Україну. Не буду по іменах, але їм "плевать", якою мовою співати, хоч кабардино-балкарською, бо їх притиснули до стінки: "Чий Крим? – Крим наш". Але нутро людини від того не міняється. Те саме можна сказати і про мовні квоти на радіо. Ніби з'явилося більше українських хітів, але радіо вже не має такої ваги, як колись. Крім того, я не чую мови, не помічаю, щоб молоді мами на вулицях звертались українською до своїх дітей. Тут йдеться про столицю України, не кажучи вже про інші великі міста.
- Разів п’ять. В основному, мав справу з добровольцями. Там люди, які мали Mercedes, iPad, крутий бізнес, і вони пішли сидіти в окопах. Я песиміст, але в темі війни добровольці – це "світлий" епізод. Питання в тому, що свою місію вони виконали, а що далі? Схоже, цей конфлікт у нас надовго. А щодо концертів на Донбасі, то, коли боєць в екстремальних умовах, і смерть бачить кожен день, йому байдуже, що співає музикант, для нього важливо змінити хід думок. Дві години відсторонених пісень, про нерозділену любов, чи якусь Марусю, і ти вже інший. Завдання музиканта: розвантажити дві години їх життя, а не "втирати" свою філософію. Вона у них своя.
- Якби тобі прийшла повістка, подальші дії?
- Я не знаю. Зараз чи тоді. Зараз би не мала приходити. А тоді… Всі знають багато історій, як люди поводились, було, що хтось втікав, але ніхто нікого не має права судити.
- У тебе є біографічні пісні?
Є пісні, які пережиті. "Тепер ти ангел" і "Чому болиш?..". Вибач, але все особисте – це тільки моє.
- Які у тебе стосунки з фанатками?
- Не люблю слова "фанатки", у нас вони тільки в пісні "Не Віталік Козловський". Наші прихильники – дуже адекватні люди, ми роками спілкуємся. А пісні "Ромео" і "Мерідіани" для них знакові. Хтось під них когось зваблював, хтось переживав перші втрати, але на концертах їх підспівують і охоронці, і гардеробник. А ще у нас є "талісман" Володя, з Києва, він не пропускає жодного концерту. Йому десь 40. Проходить, як свій, безкоштовно. І ти від нього нікуди дінешся, через ту дитячу щирість, з якою він переспівує всі мелодії.
- А як ти готуєшся до концертів? Є свій "рецепт"?
- Та ніяк. Ти, як спортсмен, відчуваєш дистанцію, тримаєш в собі сили. За роки вже наросла "броня", хоч з температурою 38, але виступай. Те саме з написанням пісень. Щось прийшло в голову, сів, написав. Не виходить – кидаю ту ідею. Мені не відомі "муки творчості". А пошуки натхнення – то для лінивих, його можна чекати все життя.
- А можеш передати емоцію, яку ти сам ловиш на концерті? Це як піднятися на Говерлу, чи секс?
- Ні, це як летіти з гори на лижах. Момент свободи, тебе несе і думаєш: твою ж мать, ця смерека, напевне, буде моя. Але ні, витримав... Те саме на концертах, і байдуже, в клубі вони чи на стадіоні. Треба втримати баланс: коли попустити, а коли притиснути. Ти належиш собі, і від тебе все залежить, вивернеш до фінішу, чи ні. Це задоволення, втома... фізична, емоційна, це і влада. На сцені ти один, а їх кількасот. І виступ, це не соло, а дует з публікою. Комусь добре і тобі добре, ти даєш – воно вертається. Страшно тут одне – коли під кінець "траси", навіть знаючи всю теорію і практику, тобі не вистарчить сил. І ти злетиш. Назвемо це – "повне емоційне вигорання".
- А чи є якесь таке питання, якого тобі ще ніхто не ставив, але хочеться про це розповісти?
- О, я перший раз таке чую. Чесно, ніколи не готувався до жодного інтерв’ю, як і до записів у студії, суцільна імпровізація. Знаю точно, що у нас із журналістикою трохи біда. Часом треба відповідати "так" або "ні", а то, буває, читаєш, і себе не впізнаєш, все перевернуто догори дриґом.
- Я ніколи і нікому… можеш продовжити фразу?
- Мені достатньо – я ніколи і нікому. Не маю колекцій з табуйованих речей. В нас навіть є пісня "Ніколи не кажи ніколи". Ми всі міняємось, і якщо тебе не тягнуть за язик, не бався категоричними обіцянками.
- Чого ти боїшся?
- Звичайних речей. Боюсь за здоров’я і життя близьких. А загалом, я дуже нераціональна людина. В мене нема бізнес-плану на життя, тому, ні захоплень, ні розчарувань. Мені подобається репліка з фільму дитинства "Рембо-перша кров": "Как ти будеш жить, Джон Рембо?" – "День за днем"… Це смішно. Але воно мені близьке.
- Які жінки тобі подобаються? Бо в піснях вони якісь трохи смішні – "Лялька", "Пані", "Першокурсниця"
- Різні жінки подобаються, тому я і неодружений. Якщо серйозно, то Господь сотворив жінку настільки великою, що не можна всі її принади помістити в рамки якоїсь Клави Шиффер. Але є улюблена співачка – Патрісія Каас.
- Чому ти не одружишся?
- В мене з тим все добре, мене розуміють і це головне. Загалом, було б добре, щоб хтось взяв в руки, купити квартиру, зробити ремонт. Ну, як надумаю, дам знати...
- А звідки взялася твоя книжка 90-60-90? Це улюблені параметри?
- Це книжка – спогади незаангажованої людини про молоді роки. Мене примусили її написати люди, які чули всі ці історії в усній формі. Писав сам. Це не важко, бо хроніка конкретних подій – не художня література, але все по правді, як і було.
- Спорт, алкоголь і релігія – що твоє?
- Спорт це каліцтво, фізкультура – необхідність. Якщо тобі дана природна оболонка і ти не будеш її "натягувати", вона це зробить з тобою. Мені достатньо пробіжки по 3 км щодень, бо фізпідготовка важлива на концерті. Не люблю групові види спорту, в т.ч. і футбол.
Релігія. Всі мої предки – селяни, бойки, дуже набожні. В церкву я ходжу на великі свята. Думаю, релігія – це штука, яка дає людям потрібні відповіді. Мій дід усю війну провів у нацистських концтаборах, і двічі там переніс тиф. Він говорив, що помогли віра і молитва: ти лягаєш ввечері спати, на нари, згадуєш молитви. Зранку біля тебе п’ять холодних тіл, всі, крім тебе. В тому контексті йому помогла віра. Сумно що тепер релігія стає ширмою, але в даний момент Томос – це елемент нацбезпеки. Хай це будуть фарисеї, але всі свої.
Спиртне. Я надто пізно познайомився з якісним алкоголем. І коли в юності ми пили всяке таке, я потім довго відходив. Так дійшов, що можна легко жити і без випивки, хоть ніколи не був "заливним". Вже потім, коли попробував віскі, зрозумів, що моя біда – в неякісних спиртах. Однак поважаю чесних п’яниць, і не бігаю з прапором за тверезість. У кожного свій вибір. Тільки рано чи пізно за це прийдеться відповісти.
- Наостанок улюблене "дурне" питання: чому ми такі бідні в такій багатій країні?
- Я противник слова "менталітет", якщо воно не стосується РФ – вони мають жити за парканом, з ровом з крокодилами. Так було і до війни, але останні роки я чекав, що в час війни наші прозріють. Фіг вам. Від війни я чекав чіткості. Росіяни зробили, все, щоб показати, ким вони є. А ми не хочемо цього бачити. Ми всю свою історію виживали, і далі пристосовуємся. Наші кроки – це мікрони. А ми хочемо летіти, як з трампліну, фух-фух. Разом з тим, на війні у 21 столітті не мало бути добровольців, які свідомо йдуть на смерть. Але сталося навпаки. І такі моменти дають велику віру.
Тетяна Самотий, Сьогодні
