invalidyУ багатьох країнах світу люди з інвалідністю живуть повноцінним життям на рівні з іншими, чого, на жаль, не скажеш про Україну. Зокрема, невтішна ситуація і у Львові. Відкритий для усього світу, кажете?! Якщо ти на візку, то про невимушену прогулянку центром міста, похід у кіно чи театр, відвідини кнайп на площі Ринок – годі й думати…

А труднощі з громадським транспортом, проблеми із забезпеченням безбар’єрного доступу до лікарень, магазинів, зрештою, відсутність пандусів та ліфтів у самих житлових будинках маломобільних груп?! Все це заганяє людей з обмеженими можливостями у глухий кут і часто робить їх ізгоями суспільства, заручниками власних квартир. Отож, Львівський портал дізнавався, як зробити Львів більш доступним і відкритим для інвалідів?

Доступність – це не лише пандуси

Координатор програми Національної  Асамблеї людей з інвалідністю «Безбар’єрна Україна», голова правління Львівської обласної організації «Реабілітація осіб з інвалідністю» Ярослав Грибальський переконаний, що життя через інвалідність не закінчується, воно може бути таким же яскравим, якщо не замикатися в собі.

«Я сам пройшов через весь цей шок. Коли отримав травму хребта у юнацькому віці, сподівався  на якесь диво, зцілення… Зі мною у палаті тоді лежав чоловік на кілька років від мене старший з такою ж травмою. Він сказав мені те, що перевернуло усе в моїй голові: «А що ти сам робиш, щоби повернутися до життя? Хочеш змін? Працюй над собою, не спиняйся, дій». Це був, так би мовити, мій перший психолог… Пам’ятається випадок, коли 1992 року тільки-но починали робити табори активної реабілітації у Львові, ми величезною компанією зайшли в одне кафе. Побачивши таку кількість людей на візках у багатьох з’явилися сльози на очах, люди пригощали нас кавою та морозивом. Тепер ніхто так не дивується, нині ми ставимо питання зовсім по-іншому і вже вимагаємо безбар’єрності, а в той час сприймали можливість бути з іншими в кафе, як милість…», – пригадав він.

Як стверджує перший заступник голови Львівської обласної асоціації інвалідів Оксана Кіяновська, поняття безбар’єрності є дуже різноплановим, і не варто акцентувати увагу лише на проблемі фізичної доступності.

«Однією з найболючіших проблем є доступ до інформації. Добре би було, якби існувала державна програма обов’язкового забезпечення всіх людей з інвалідністю, які цього потребують,  персональними комп’ютерами. Це б дало їм можливість спілкуватися, шукати роботу, вчитися…», – пояснила вона.

Своєю чергою Ярослав Грибальський також погодився із тим, що брак інформації – велика проблема для людей з інвалідністю.

«Торік всі районні адміністрації мали проаналізувати стан доступності закладів громадського харчування. І це було зроблено. З’ясувалося, що є і доступні, і категорично недоступні. Але чому вони досі не позначені на мапі Львова?! На сайтах цих кафе також слід було б зробити відповідні позначки», – наголосив він.

Водночас перший заступник голови Львівської обласної асоціації інвалідів зазначила, що питання доступності часто зводиться лише до проблеми з пандусами.

«А як же із доступністю до освіти, медичних закладів? Що робити жінці на інвалідному візку, яка прийшла на огляд до гінеколога, як їй вибратися на це крісло? Як інваліду-візочнику отримати рентген, адже його роблять тільки, коли ти стоїш? Що говорити інвалідам, які не можуть самостійно пересуватися і живуть на верхніх поверхах будинків без ліфтів?!», – обурилася вона.

Також Оксана Кіяновська наголосила на тому, що нині маємо ще велику проблему із законодавством.

«Наші закони не мають механізмів реалізації та несення відповідальності за їх невиконання. Ми вже неодноразово ініціювали звернення щодо необхідності нового закону про статус людей з інвалідністю. Адже і у ветеранів, і у чорнобильців є статуси, а в інвалідів – нема. Людина з інвалідністю не має документа державного зразка, який би засвідчував її інвалідний статус. Тобто, нема такого посвідчення про інвалідність. Якщо чорнобилець приходить і каже, що він ліквідатор, то людина з інвалідністю, яка має якісь пільги, мусить принести купу документів. Більше того, щороку підтверджувати свою інвалідність, це стосується і тих, що не мають рук чи ніг…».

«Марафон» за 17 секунд на зелене світло у центрі міста

За словами Ярослава Грибальського, якщо говорити про доступність центру Львова для маломобільних груп, то майже всі вулички, які йдуть від площі Ринок, є безбар’єрними. Також усі тротуари, які були ремонтовані в 2013 – 2016 роки в місцях перетину з проїзною частиною мають похилі з пониженням бордюру.  І, відповідно, людина в кріслі-візку може ними прогулятися без сторонньої допомоги.

«На проспекті Свободи аж дещо переборщили: вгодили особам, що пересуваються на візках, і зробили тротуари «в нуль» з проїзною частиною, а це збиває з пантелику незрячих, бо для них бар’єр – важливий елемент в орієнтуванні», – каже координатор програми Національної Асамблеї людей з інвалідністю «Безбар’єрна Україна».

Також Ярослав Грибальський розповів про те, що нині у Львові готують проект із ремонтом та облаштуванням благоустрою площі перед пам’ятником Шевченку.

«Активно працюю з проектантами, щоби забрати звідтіль сходи зі сторони «Гранд готелю», якимось чином продублювати пандусом сходи до постаменту, розширити тротуар біля зупинки тролейбуса або перенести цю зупинку в інше місце. Окремо необхідно передбачити   – макет для незрячих, як зараз є вже біля Ратуші», – наголосив він.

Водночас він пояснив, у центрі міста є ще й інша проблема, – дорожнє покриття.

«Через великі горбаті каменюки бруківки біля пам’ятника Данилу Галицькому людині у візку недостатньо 17 секунд, які «дає» світлофор, щоб переїхати на інший бік дороги. Ще гірша ситуація площі Митній біля суду: тут дорога з вибоїнами доповнюється «стрілками» трамвайної колії… Те саме стосується площі Ринок, де по периметру тротуари викладені гладкою плиткою, але безпосередньо площа це – великі кавалки бруківки, і від такої прогулянки у візку перевертається все всередині», – зауважив Ярослав Грибальський.

Більше того, він наголосив, що часто території, де вимощена гладенька плитка, «окуповують» літні майданчики, і тоді вже справді годі проїхати на візку.

«Так, якось запросив у гості до Львова знамениту параолімпійську чемпіонку Олену Акопян. Ми проїхали буквально кілька метрів і вона мені заявила: «Ярославе, я більше не можу…». Зрозумійте, коли дискомфортно, то вже нема діла до чудової ліпнини і фасадів старих будинків», – зазначив він.

Коли на інвалідному візку в храм – зась…

Не дуже втішна ситуація і з доступом інвалідів-візочників до львівських храмів.

«Церква Андрія має «нульовий» вхід. Що ж до Латинської катедри, то можна сказати, що туди таки можна потрапити. Преображенська церква є, фактично, закрита для інвалідів. Там є під’їзд до одних дверей, але ці двері завше зачинені.

Так, майже 25 років мого життя забрала затія того, щоб до Успенської церкви таки зробили під’їзд. Хоча потім мене багато хто «клював» бо, мовляв, зіпсовано пам’ятку архітектури», – пояснив Ярослав Грибальський.

Водночас він додав, що тепер при зведенні нових церков таки будують пандуси.

«Вартувало би звернутися до настоятелів кожного храму, щоби подумали над вирішенням цієї проблеми…», – констатував він.

Доступність і львівський громадський транспорт

Що ж стосується транспорту у Львові, то за словами Ярослава Грибальського, хоча і є зрушення у цьому напрямку, але роботи ще дуже багато. Містом їздять низькопідлогові автобуси, які доступні для людей на візку, але, на жаль, не у кожному районі…

Ярослав Грибальський розповів про ситуацію із доступністю маломобільних груп до трамваїв.

«Табло на трамвайних зупинках мають мати інформацію з відповідною піктограмою, за котрою поданий номер телефону до диспетчере «Електротрансу» і можна довідатися, коли на конкретну зупинку приїде доступний трамвай , і чи доцільно на нього чекати взагалі. На декількох зупинках у Львові таке вже є», – пояснив він.

Також він наголосив, що зараз у планах – пристосувати зупинки до сучасних вимог будівельних норм, тому що на площі Ринок, Руській та Дорошенка вони не відповідають цим вимогам: «Власне, йдеться про те, що висота платформи посадкової площадки має бути на одному рівні з висотою підлоги трамваю або його першої сходинки. Тому візочники не можуь самостійно потрапити всередину «Електрона», водій трамваю мусить вийти і перекинути пандус. Хоча сам по собі трамвай є інклюзивним, за умови, якщо всі зупинки виконані належним чином».

Кнопка дзвінка у аптеках –  від лукавого, бо фармацевт не має права «відпускати» ліки за межами приміщення

Окрім цього, Ярослав Грибальський розповів про деякі суперечності у доступності до аптек:

«У ліцензуванні аптечної діяльності прописана обов’язкова умова безбар’єрності. Кнопка дзвінка – це не доступність, такого поняття немає в жодних державних будівельних нормах. Кнопка може служити лишень для посередництва. Окрім цього, в ліцензійних умовах аптечної діяльності заборонено відпускати препарати за межам приміщення, як і працівник в білому халаті не має права виходити за межі аптеки. Тому ця кнопка дзвінка – то є від лукавого…».

«Закритість» львівських вишів для людей з інвалідністю може коштувати їм ліцензій та статусу «національний»

«В якому із львівських вишів без проблем може навчатися людина на візку?! Так, до прикладу, НУ «Львівська політехніка» обгородилася парканами та сходами… А тем, де поруч зі сходами біля 1-го учбового на вул.Карпінського є пандус, то він не відповідає ДБНам.  Студенти інституту архітектури навчаються на третьому поверсі головного корпусу, а колись, за Австрії там працював ліфт, тепер же він демонтований…Тобто, виш готує фахівців, які не мають хорошого прикладу ні поваги до людини, ні як правильно влаштувати елементи доступності. То як же вони можуть потім проектувати доступні для маломобільних груп  житлові будинки, заклади культури, тощо?!», – обурився голова громадської організації «Реабілітація осіб з інвалідністю».

За його словами, зовсім нещодавно у Міністерстві регіонального розвитку робоча група переглядала положення про об’єкти зі статусом «національний». «Власне, одним із критеріїв, – каже Ярослав Грибальський, – є те, що заклад не має права мати цей статус, якщо є недоступним. Відтак, багато наших установ культури та вишів в місті можуть бути позбавлені цього статусу».

Вічна проблема із пандусами

Як пояснив Ярослав Грибальський, Закон України «Про основи соціальної захищеності інвалідів» говорить, що облаштувати будинок пандусом має той, у кого цей об’єкт перебуває на балансі, – чи це ЖЕК, чи ЛКП, чи ОСББ, чи кооператив.

«Зробити пандус всередині під’їзду, де є 3-6-9 сходинок, – неможливо, бо на 10 см висоти має припадати 1,20 м довжини ухилу. Тобто, якщо три сходинки – це 45 см висоти, то довжина цього ухилу має бути 5 м. Ви уявляєте собі це?! Тому і кажу, що в під’їзді такий пандус зробити нереально. Втім, можна встановити спеціальний піднімальний пристрій. Але тут є сумнів, що він довго пропрацює неушкодженим, а ще є питання щодо його ціни. Проте таке у Львові вже практикують…», – каже він.

Також Ярослав Грибальський зазначив, що вже звернувся у міськраду з проханням передбачили в міському бюджеті бодай мільйон на пандуси та спеціальні підйомники для маломобільних груп.

«Чи в усіх житлових будинках, де мешкають візочники, є пандуси? Ні. Виходячи з ситуації, люди вже самостійно намагаються якимсь чином вирішити цю проблему… Так, особисто я намагаюся слідкувати за тим, щоб за передбачені у міському бюджеті кошти виконувалися вимоги доступності. От, наприклад, починаючи з 2013 року, на всіх вулицях, де перекладають тротуари, вже робляться спеціальні пониження. Ці кошти не були цілеспрямовано виділені на це, просто я порушив це питання», – сказав Ярослав Грибальський.

Водночас він наголосив, що не варто висувати свої претензії лише до управління архітектури чи Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю у Львові.

«Вони можуть перевіряти тільки нові об’єкти (проектну документацію забудов, які плануються, а також тих, що на стадії будівництва). Більше того, Інспекція не завжди має право впливати на рішення щодо введення чи невведення новозбудованих об’єктів  в експлуатацію через їхню недоступність», – розтлумачив він.

Зазначимо, що усі театри, обласна філармонія, багато музеїв у Львові – не є новозбудованими. І тут, за його словами, виникає питання про те, як зробити їх доступними.

«У ст.9 Конвенції ООН про права інвалідів людей з інвалідністю зазначається про те, «щоб надати людям з інвалідністю можливість вести незалежний спосіб життя й усебічно брати участь у всіх аспектах життя, держави-учасниці вживають належних заходів для забезпечення людям з інвалідністю доступу нарівні з іншими до фізичного оточення, до транспорту, до інформації та зв’язку, зокрема інформаційно-комунікаційних технологій і систем, а також до інших об’єктів і послуг, відкритих або таких, що надаються населенню, як у міських, так і в сільських районах».

Тобто, говорячи про право маломобільних груп на освіту, медицину, культуру, насамперед слід подбати про доступність до цих закладів. І це довгий процес. По-перше, слід проаналізувати існуючий стан доступності, по-друге, визначити, що варто робити у цьому напрямку для вирішення проблеми, по-третє, порахувати скільки коштів знадобиться і знайти джерела фінансування», – додав Ярослав Грибальський.

Як допомогти інвалідам не ховатися у чотирьох стінах?

Як наголосила Оксана Кіяновська, вирішенню проблем комфортності життя людей з інвалідністю має передувати величезна просвітницька робота.

«Велику роль відіграє людський фактор: маємо дуже низький рівень культури в ставленні до людей з інвалідністю. Якщо в інших країнах суспільство сприймає людей з фізичними вадами як рівних собі, то в нас у багатьох випадках є зневажливе ставлення. Здорові люди не ставлять себе на місце інвалідів і не задумаються, що щось подібне могло б статися із ними… А як то кажуть, ситий голодного не зрозуміє», – пояснила вона.

Своєю чергою Ярослав Грибальський зауважив: «Коли людина тільки-но отримала інвалідність, її треба підтримати, допомогти адаптуватися до цієї ситуації. Принаймні раз з нею прогулятися… І, коли вона спробує гуляти раз, другий, третій, то це стане нормою, вона не схоче більше ховатися у своїй квартирі…Одна моя знайома працює у військовому шпиталі і займається травмованими хлопцями. Вона пояснює їм, як звикнути до життя на візку, виїжджає з ними на вихідних на прогулянку, водить на каву до кав’ярень,  до Львівської опери та інше. І, починаючи з шпиталю, хлопці соціалізуються і переконуються, що не все так сумно, як здається…».

Ми вільно розгулюємо містом, ходимо у ресторани, спортзали та театри і навіть не уявляємо, що може бути по-іншому. А по-іншому, на превеликий жаль, буває. Багато візочників живуть у світі чотирикутної самотності своєї квартири та роками не виходять на вулицю. І нехай у нас й справді різні можливості, однак однакові права. Так, у світі люди з інвалідністю давно вже живуть звичним життям, не відчуваючи ніякої дискримінації: вони подорожують, відвідують концерти, займаються різними видами спорту, ходять на роботу до офісу. На жаль, наші державні мужі не надто переймаються цією проблемою. Але, як то кажуть, починати треба з себе і кожен з нас може допомогти цим людям соціалізуватися – добрим, словом, посмішкою, підтримкою…

Соломія ГОЛОВІНА, Львівський портал