Малоймовірно, що ви впізнаєте цю людину, хоча, можливо, він знає про вас геть усе. Адже основне кредо його роботи – все бачити і все чути, залишаючись при цьому непомітним. На його рахунку сотні розкритих злочинів, зокрема й замахи на людські життя. Зараз йому 52. Він мужній, розумний, дещо сентиментальний і надзвичайно цікавий. Він – ветеран органів внутрішніх справ, працівник карного розшуку із 26-річним стажем Андрій Тирпак. І хоч оперативники, як шеф-кухарі, ніколи не діляться секретами приготування фірмової страви, Андрій Тирпак привідкриє для вас ширму секретності та загадковості своєї професії.
– Андрій Павлович, розкажіть, будь ласка, як ви потрапили у лави правоохоронних органів?
Ще з дитинства я мріяв бути водієм, як мій батько. Але армія все змінила. Закінчивши «учєбку», як тоді ми її називали, я отримав звання сержанта і мене відібрали водієм військової прокуратури. Я возив не лише прокурора, а й слідчих, їздив з ними на місця скоєння злочинів, був присутнім на затриманнях, відтвореннях. А коли не було що роботи, то читав Кримінальний кодекс. За півтора роки служби я повністю його перечитав, включно з коментарями. І коли повернувся з армії, вступив у Львівську середню спеціальну школу міліції МВС СРСР, яку закінчив з червоним дипломом. Я міг піти працювати в ДАІ чи стати дільничним, але після одномісячного стажування в карному розшуку тоді ще Червоноармійського, а нині Личаківського відділу, вирішив стати оперативником. Я написав рапорт і попросився в карний розшук Червоноармійського райвідділу міліції.
– Розкажіть про вашу роботу.
Робота дуже цікава. Хто хоче працювати в карному розшуку і віддаватися цій службі - нудьгувати ніколи не буде. Тут немає якоїсь стабільності – кожен злочин є окремий, кожна крадіжка відрізняється одна від одної, кожне вбивство, навіть якщо скоєне тією ж особою, інше, оскільки обставини різні. Словом, кожне, що є свіже, воно є окреме і треба вникати, застосовувати різні методи і проявляти себе.
– Якими якостями повинен володіти хороший опер?
Це, звісно, моя суб’єктивна думка, але хороший опер перш за все має бути актором. Треба вміти бути і поганим актором, і злим актором, і добрим актором, і веселим актором, адже кожен злочинець – індивід. Одного можна розговорити, на другого нагримати, а третього «підкупити» добрим словом. Тому для розкриття злочину треба вміти перевтілюватися і отримувати важливу інформацію. Крім того, хороший опер має бути добрим психологом і повинен відразу бачити, як з цим чи іншим злочинцем поводитися.
– Раз ви вже зачепили тему розкриттів, може ви нам розкажете про найбільш резонансний злочин, який стався у вашій практиці?
Це було десь на початку двотисячних років, в цей час я працював начальником карного розшуку Шевченківського відділу поліції. Тоді у Львові сталася хвиля зґвалтувань. Усі потерпілі заявляли, що ввечері в центрі міста вони сідали в таксі, після чого таксист відвозив їх у лісопосадку і, погрожуючи фізичною розправою, ґвалтував. Складність була в тому, що усі жінки вказували різний колір автомобіля – хтось говорив червоне таксі, хтось зелене, ще хтось синє. А насправді в нього була вісімка кольору «чорний металік», яка в залежності від вечірньої ілюмінації змінювала колір. Свій автомобіль зловмисник обладнав під скоєння злочинів. Він викрутив всі кнопки і ручки, щоб жертва не змогла втекти з машини, також встановив спереду додаткові фари, як армійські - захисні. І коли заїжджав в ліс, то вимикав усе освітлення, залишав лише спеціально обладнане, відповідно автомобіля не було видно, зате він міг пересуватися лісом. Були навіть випадки, коли він ґвалтував відразу двох дівчат, тобто кого підбирав, ті і ставали його жертвами.
Близько півроку ми працювали над цією справою. Нам вдалося визначити місця, де він ґвалтує, кожної ночі сиділи там в засідках. І в одному з тих місць ми таки його затримали «на гарячому» з двома дівчатами. Це був молодий хлопець, одружений, мав однорічну дитину. На момент затримання в нас було 12 заяв від потерпілих, але коли ми оприлюднили його фотографію на телебаченні, то загалом звернулися до нас 38 заявниць віком від 16 до 40 років. Я думаю, що насправді жертв було більше, просто не всі зголосилися.
Хочу сказати, що цей злочин був розкритий лише завдяки злагодженій роботі моєї команди. Один опер ніщо, якщо у нього немає надійних співробітників. Я їм дуже за це вдячний – за їхню відданість та професіоналізм. Усі вони – першокласні спеціалісти. Дехто з моїх підлеглих досі працює, тепер вже у поліції і навіть займає високі посади. Думаю, що в цьому є також і моя заслуга.
– За роки служби чи доводилося вам рятувати людині життя?
Треба подумати… Вдалося, вдалося. Це були початки моєї служби, думаю ця людина себе впізнає. Я досі з ним спілкуюсь і він дуже вдячний усім співробітникам нашого райвідділу. Тоді ми отримали оперативну інформацію про те, що одного з синів проректора львівського вишу мають вбити і для цього з-за кордону приїхав кілер. Ми затримали його ще до скоєння злочину. Його, звичайно, не посадили, але ми домоглися, щоб його депортували і заборонили в’їзд в Україну.
– Маєте нагороди за роки служби?
Останню маю ветерана органів, її теж вручають (сміється ред.). Є в мене Відзнака МВС України «За доблесть та відвагу в службі карного розшуку», маю дві такі – другого і третього ступеня. За вислугу років теж маю дві нагороди. Та маю трохи їх, чесно скажу, ніколи не рахував скільки їх є.
– Чим для вас була робота в карному розшуку?
Життям. Тому що це робота з ранку до ночі. Нема такого поняття, як з дев’ятої до вісімнадцятої чи дев’ятнадцятої, чи субота, чи неділя. Якщо немає серйозних важких злочинів, то можна в неділю відпочити. В суботу всі виходили на роботу, до 15.00 - це було святе. Якщо не було роботи по злочинах, то всі працювали з матеріалами, з паперами, з оперативними справами, бо це ніхто ніколи не відміняв. Оперативні матеріали треба вести і над ними працювати, а буває, що робочого часу на них не вистачає, тому в суботу завжди всі були на роботі. До обіду, якщо дай Бог нічого не сталося. Але якщо якесь вбивство, то весь карний розшук на ногах, поки не розкриють – нема вихідних, нема нічого.
– А як ваші рідні на це реагували?
Напевно пощастило. Дружина терпіла, все розуміла. Так сталося, що мої батьки рано померли, а брат виїхав за кордон, тому сім’я стала моєю єдиною опорою в житті. Я, як міг, завжди приділяв більше часу сім’ї, донькам. Зараз вони вже виросли. Старша працює в сфері туризму, молодша – кухар-кондитер. Іноді мене запитують, чому діти не пішли моїми стопами? Я відповідаю, що ніколи їх ні до чого не примушував і не буду примушувати, бо вважаю, що людина має сама обрати свій шлях. Намагаюсь їх завжди в усьому підтримувати.
– Як відпочивали від роботи? Зрозуміло, що фізичне та і зрештою психологічне навантаження було дуже великим, як ви від цього рятувались?
Я рибак літній, зимовий. Я мисливець, а ще й футбольний вболівальник. Вболіваю за нашу львівську команду. Старша донька теж з дитинства жодного матчу не пропустила. До сьогодні ходить зі мною на футбол. Ще люблю гриби збирати. Словом, люблю бувати на природі. Коли сидиш, наприклад, над ополонкою в двадцятиградусний мороз, можна і думки перевести, а можна і над справою поміркувати. Свіже повітря і тиша завжди цьому сприяє.
– Знаємо, що ще до армії ви були дуже активними і навіть мали всі шанси стати зіркою естради, ну або легендарним спортсменом. Чому б ні? Розкажіть нам про цей період свого життя.
Мало кому відомо, що я – лауреат республіканських конкурсів артистів естради. Я був школярем, батько пропрацював водієм і в нього на підприємстві був самодіяльний ансамбль, в якому він був конферансьє. Ми з ним разом виступали – гуморески розповідали, ставили комічні мініатюри, в Київ їздили, навіть виступали в палаці «Україна».
– А чому ви не розвивались в цьому напрямку?
Не знаю, напевно не бачив перспектив. Останній раз я був на сцені, ще коли в школі міліції вчився, теж на якомусь самодіяльному концерті. Не було куди розвиватись, до речі, як і в спорті. Львів тоді був дуже закритим, львів’ян не брали ніколи і нікуди. А я – кандидат в майстри спорту з класичної боротьби, зараз греко-римської, з третього до десятого класу займався, а потім закинув.
– Які плани на майбутнє?
Не знаю. Я нещодавно звільнився з роботи, працював помічником консула з безпеки. Вперше за п’ять років кудись поїхав, хоч був, здається, на пенсії, але ніколи не було на це часу. А цього року нарешті відпочив з сім’єю на морі. Не знаю. Треба шукати якусь роботу. Я би ще в поліції працював. Богу дякувати здоров’я вистачає, розуму, думаю, також, практики в мене взагалі море. Міг би вчити курсантів, які навчаться в університеті, але наразі ніхто не кличе (сміється ред.). Подивимося, може щось та й зміниться.
– Якщо б ви зараз мали змогу повернутися назад в ті часи, коли стояли на роздоріжжі у виборі професії, чи щось би ви змінили?
Ні. Лише карний розшук. Я завжди називав нас шахтарями, бо ми, як вугілля, добуваємо інформацію і віддаємо її слідчим на обробку. Ми основа і без нас в поліції ніяк. Казав і буду казати, що цікавішої служби ніж в карному розшуку не буває. Лише карний розшук.
Національна поліція Львівської області
