Тарас Матвіїв, учора атовець – розвідник, сьогодні – успішний архітектор. Війна для нього не стала несподіванкою. Він добре вчив історію і змалку знав – Росія не відчепиться від українців. Він напросився на строкову службу в десантники, а через рік легко маневрував під кулями на Майдані. Він відбивав Луганський аеропорт, а на ротаціях складав сесії в "Політеху". Тарас з позивним "Кайман" був у самому пеклі і донині певен: ЗСУ захищались навіть краще, ніж могли, пише Сьогодні.
Ми зустрілися з Тарасом в одній з тихих львівських кав’ярень. Ще телефоном 26-річний боєць попередив: про війну можна розповідати годинами. Так і було. Ми взяли по каві і він говорив, говорив, говорив… Кожен його вислів – це чітка теза, закріплена логічним доведенням, як на уроках з геометрії. Тільки важко уявити, що цей худорлявий чоловік з якимось дитячим світінням в очах, міг стільки пережити.
Щоби піти служити, домалював собі два сантиметри зросту
- Завжди відчував, що ми будем воювати з Росією, а після подій в Грузії майже переконався. Ще школярем любив історію і підсвідомо готувався до того: гори, крос, футбол, військово-патріотичні ігри, як "Гурби-Антонівці", де ми жили в лісі і бавились в партизанів.
Коли навчався на 3 курсі "Львівської політехніки", прийшла повістка на строкову службу в ЗСУ. Я тому навіть втішився. Щоб взяли десантником – прибрехав, що вищий ростом, ніж є. Хоча міг і не йти – в дитинстві мав рахіт і сколіоз, але ті документи приховав.
Службу в у 80-ОРМБ закінчив у жовтні 2013, перед початком Майдану. Ми були крайнім призовом, після чого армію планували скоротити до мінімуму. Але навіть у ті часи наша частина була зразково-показовою і однією із найбільш боєздатних.
Перший справжній "бій" пережив на Майдані
- Звісно, я був на Майдані. Востаннє – за два дні перед розстрілами на Інститутській, приїхав до Києва, вже з "броніком" і каскою. Спершу ми будували там барикади, потім почався штурм і стрілянина. Я недаремно був солдатом – вмів маневрувати під кулями і влучно кидати коктейлі Молотова. Але я не вірив, що там стріляють бойовими патронами, поки біля мене вбили хлопця, а ще двох поранили. Ми їх відтягли до укриття за колонадою. На той час я ніколи не бачив стільки вбитих і крові. Після того Янукович втік. За пару днів після розстрілів, мене привезли на квартиру до знайомих, я увімкнув телевізор – і саме тоді Турчинов оголошував нові, важливі для держави закони. Я відкинувся на спинку і подумав: "Yes, це саме те, за чим я сюди приїхав".
Армія робила максимум з того, що могла
- Вже в травні 2014 року мене мобілізували в АТО, у розвідроту 24-ОМБр. Перед Донбасом ми пройшли дуже інтенсивну підготовку. А напередодні нашого виїзду, в зоні АТО під часі боїв за Ямпіль загинув командир нашої роти Степан Воробець, і ще шестеро хлопців. Пам’ятаю, як нас вишикували і повідомили про це. Було страшно і боляче. І, водночас, з’явилася особлива затятість, з переходом "на особисте".
Новим командиром розвідроти призначили Володимира Геру. Це один із кращих командирів, із котрими я мав справу. Йому тоді було 23 чи 24 роки. Так фахово, як він, розібратись в техніці й розрахунку координат, ніхто не вмів.
Далі була відправка, ешелони з технікою та особовим складом і довгий марш наших колон. Ми опинилися на позиції – в селі Крива Лука, біля Сіверська. За тим була Луганська область. Майже 2 тижні йшли бої за Лисичанськ. Наша задача – активна робота артилерії, танків, охорона і супровід медичних машин. Ви питаєте, коли страшно? Коли ти забираєш загиблих, з попаданням снайперської гвинтівки 7.62 в голову. Це не дуже приємне відчуття навіть для бувалого вояки: при влученні такої кулі в спину вихідний отвір – розміром як долоня.
Після того, як наші підрозділи взяли Лисичанськ, ми перебазувалися в селище Волнухине. Найцікавіше, що наша позиція біля дороги в село виявилася напрочуд затишною – крислате дерево, хатина і колодязь. Там розмістився наш екіпаж. Краса та й годі – машину з безпілотника не видно, тінь, свіжа водичка. День-два відпочили. І тут наказ – їхати на сусідню гору на покинутий карє’р, де спека під 40 і голий простір. Вибрались з позиції з великим жалем. А через дві години на наше місце прилетіли два "градівських" снаряди. Все згоріло. І тут я відчув справжню Божу опіку. Відчуття, що від тебе взагалі в тому світі нічого не залежить. Але урок такий – те, що здається спершу поганим, може стати єдиним спасінням.
Потім довелося їхати далі, під місто Лутугіне, де був металургійний комбінат. Там "працювала" наша 24-бригада, 80-ка, частина 30-ої і "Айдар". У нас була велика кількість БМП, танків і "Гради". Але почалися страшні обстріли. Вогонь вела реактивна артилерія з території РФ. При тому Україна кинула всі можливі сили і засоби, аби збройні сили вийшли на лінію державного кордону і взяли стратегічні пункти. Армія вижала з себе максимум, враховуючи наявні технологічні і людські ресурси. Проте, умовно кажучи, на "ікс" наших бойових одиниць з Росії надходило 2х або 3х. Тобто, на 20 наших танків ворог міг протиставити 40 російських.
Коли героїзм не потрібен, бо знищать всіх
- Питаєте, що таке бій? Це не кадри з бойовика, де 20 людей з автоматами "рвуть" всіх. Уявіть, що на відстані 4-5 км реве артилерія, відбувається переміщення сил і засобів із різних напрямків. Доки одні підрозділи бригади мають "контакт", інші ведуть спостереження, доставляють боєприпаси чи пальне, ведуть спостереження і корегування вогню. Це складний механізм, який потребує координації дій сотень людей.
При цьому наша задача на той момент – корегуванні вогню нашої артилерії. Ти спочатку дивишся в бусоль, вираховуєш кут, тоді передаєш дані командиру, він рахує відстань, час, точні координати тощо. Тільки по тому гримить залп.
Коли ти стоїш на позиції, бачиш колону ворожої техніки, і не знаєш про обстановку навколо себе – геройство ні до чого. Вчинивши напад на них, ти демаскуєш свою позицію. Знищать і тебе, і всіх навколо. Твій подвиг буде нікому не потрібний. Уявіть собі спорт, який є чимось середнім між тайським боксом і шахами. От вам і війна.
Мав бути ще один котел – "лутугінський"
- Під кінець літа 2014-го я думав, що за два тижні ми візьмем Луганськ і "зав’яжемо" цю історію. Але з РФ перекинули батальйонно-тактичні групи у двох напрямках – Іловайськ і Лутугіне. В Іловайську більшістю стояли добробати – на "тойотах". А в нас були механізовані бригади. Той маневр, який росіянам вдався на Іловайську, з нами не пройшов. А вони, загалом, планували два "котли".
Тепер важко розібратись, кому були підпорядковані добробати і як їх мали оснастити технікою. Не так просто звідкись зняти бойові машини і кудись їх перевести. Це не штатні бригади, на штатному озброєнні. І я не бачу жодної умисної підстави. Але є різниця: ми наступали, наступали й добровольці. Об’єктивно, в нас було озброєння, ми могли адекватно реагувати. А вони так не могли – не мали з чим.
Знаєте, коли була спроба контрнаступу з Луганська, нам дали на підтримку два гелікоптери армійської авіації Мі-24. Маючи все, що стріляє, ми їх зупинили, розбили і навіть захопили техніку – 2 БМД-2 (бойові машини десанту). Як виявилось, вже тоді воювала псковська дивізія, як доказ – військові квитки, знайдені в машині.
Ми обстріляли аеропорт, де ховалися наші, але ніхто не загинув
- Крім того, в серпні 2014 почалися активні бойові дії за Луганський аеропорт. Зрештою, коли аеропорт опинився в повному оточенні ми мусіли утримувати Лутугіне, поки з ЛАП не виведуть десантників 80- ОАМбр. Це була майже рідна для мене бригада і там тримав оборону мій добрий друг Тарас.
Наша бригада в ті дні забезпечувала артилерійську підтримку гарнізону аеропорту, а також дозволяла тримати прилеглий периметр. До того ж, в Лутугіному концентрувався основний артилерійський кулак сектору – БМ-21, самохідні установки 2С3 "Акація", 120-мм міномети. Також був потужний бронетанковий щит – танки Т-64 та БМП-2.
Зрештою, в ході боїв наступив момент, коли гарнізон аеропорту вже не мав змоги утримувати периметр летовища, а ми мусіли тримати позиції в Георгіївці та Лутугіному. Розумієте, коли ідуть бої, периметр тримається, але по мірі, як ростуть втрати, він звужується. Люди гинуть, техніка вибивається. Як тримати оборону? Дійшло до того що хлопці із 80-ки забарикадувалися, в терміналі, командир 80-ОМБр запросив "вогонь на себе". Стоячи за 8 км від Лутугіно, наша артилерія мала "лупити" по них.
Коли ми почали обстріл летовища, вони всі могли загинути. Однак артилерійські розрахунки відпрацювали так, що всі наші снаряди лягли точно на злітно-посадочну смугу. На російські танки. Жоден снаряд не влучив в термінал. А потім хтось з наших вийшов в ефір і сказав: зараз буде працювати "Точка" (тактичний ракетний комплекс). Противник це почув і прийняв рішення евакуюватися на безпечніший периметр. Під покровом ночі хлопці з 80-ки вибрались і пішки йшли в Лутугіне. Нам дали команду теж відходити, для збереження людей і техніки. Наш екіпаж трохи відбився від колони, бо ми ще взяли на буксир поламаний БТР. Навіть коли треба було втікати – ми повільно йшли до своїх, аби не лишати ворогу нашу техніку.
Дивлюся в небо, а воно зоряне – зоряне. Касетна бомба!
- Далі був марш на Дмитрівку. Польова база. Нас обстріляли з установок "Смерч" з боку РФ. Ніхто не загинув, але спалили купу техніки. Всі люди відходили на межі фізичних можливостей.
Вночі зібрався спати, але не ліз під машину, де було безпечно. Раптом, чую звук. Авіація? Дивлюсь в небо – а там такі зірочки – зірочки. І тут до мене доходить – касетна бомба! Я за хвилину видав таку стометрівку – і в яр. А касета – то така "болванка", що на певній висоті розкривається і на тебе летить величезна кількість вибухових зарядів. Все впало на штаб і склади з боєприпасами. Вони вибухнули. Хлопці, щоб рятувати техніку, по одному вибігали з того рову, сідали в машини і виводили їх.
Коли побачив на собі кров – злякався, що вбили товариша
- З часом на війні ти звикаєш до всього. На слух відрізняєш, яка міна свистить, яка машина їде, на якій відстані їде танк. Зрештою, в певний момент ти починаєш нехтувати і бронежилетом і каскою. От якось готую обід, в тільняшечці, і тут почався обстріл позиції "Айдару", метрів за 400. Одразу ж "на око" підрахував площу розльоту осколків – не долетить. І тут як бабахне. Все кинув – і в підвал. Я не встиг добігти, як побачив на собі кров. Перша думка, вбили товариша Володю! Потім бачу – Володька живий, то тільки мене поранило. Нічого. Поранення було легким, наші медики наклали мені 4 шви, а я залишив собі "сувенір" – шрам на плечі.
Натомість, страшну травму під час артобстрілу отримав наш командир роти – Володимир Гера. В момент пікового загострення в районі Лутугине – Георгіївка – ЛАП, він вів координацію на цілевказання для наших артилерійських підрозділів. Його позиція знаходилася на даху одного із цехів металургійного комбінату. Троє наших хлопців із роти чудом дістали командира з того даху, бо все обстрілювали артилерійські системи і танки. Крім того, на дах можна було вибратися лише по зовнішніх металевих сходах. До певної висоти там йшли сходи, а далі – проста драбина. Я не знаю, як вони їх спустили. Але вони врятували життя. Через складну обстановку нашому командиру пізно надали необхідну медичну допомогу. Тепер він викладає в Академії сухопутних військ. А герої, що його врятували – Тарас Ройко, Сергій Меклиш і Юра Мокрієнко – нагороджені державними нагородами "за мужність". Хлопці скромні на вид, що й зайвого слова з них не витягнеш.
В перервах між ротаціями складав сесії по талонах
- Після того всього був перший "Мінськ", вимушений компроміс, що дав можливість послабити активність бойових дій. Нашу бригаду вивели з передової на відновлення. Все склалось так, що навіть потрапив на весілля до сестри. До речі, нам купили квитки з Харкова до Києва, а потім на "Iнтерсіті" – до Львова. На вокзалі виділили окрему зону і зал. І все – за державний кошт.
Крім того, я ще вчився. На час кожної ротації вертався до Львова і здавав свої сесії по талонах. Викладачі не завжди вірили, тож я почасти вимушений був пояснювати викладачам свій стан справ.
Зимова ротація була набагато легша, окрім того, що ми виходили на розвідку і по 8 годин доводилось лежати на снігу. Навесні були під 29- блокпостом. В полі, біля селища Жолобок. Там таке болото, як в часи Першої світової. Але це майже дурниця, і порівнянні з першими місяцями війни.
В червні 2015 року мене демобілізували, я повернувся і відразу почав писати диплом бакалавра. Опісля – закінчив магістратуру на кафедрі архітектурного проектування. Зараз я маю добру роботу і займаюся архітектурним проектуванням. Але війна... Вона багато дала, боротьба не скінчилась, але життя триває. Я займаюся гірським туризмом, а також співаю в найкращому непрофесійному хоровому колективі – "Дримба"!
Через війну я дістав державу, але мені вже не так танцюється
- Через війну я здобув свою країну, яка була десятиліттями сплячою і лише формально незалежною. Я дістав державу, за яку завжди боровся. Що втратив? Мабуть, розкутість в спілкуванні. Мені вже не так легко танцюється, як колись (сміється). Але я стараюсь.
Ви кажете, коли ж закінчиться війна? Та коли ми навчимося бути порядними людьми. Поки ми кричимо про корупцію, а самі дістаємо зарплати в конвертах, то не знаю, яке моральне право дозволяє це робити. Ми маємо рівно те, на що заслужили. Тож єдине, що я можу наразі запропонувати всім нашим громадянам – це акуратно підкотити свої рукава і братися за важку працю – побудови власного дому, родини і нашої держави.
Нагадаємо, Антитерористична операція (скорочено АТО) – сукупність заходів, що проводились спеціальними урядовими структурами, спрямованих на протидію загрози тероризму. Однак в останні роки цією абревіатурою стали називати збройний конфлікт на сході України.
АТО на сході України почалася 14 квітня 2014 року, коли в.о. президента України Олександр Турчинов підписав Указ президента № 405/2014, в якому говорилося: "Ввести в дію рішення Ради національної безпеки і оборони України від 13 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України "(додається, таємно)".
30 квітня 2018 року в Україні офіційно завершилася АТО, і в цей же день, відповідно до закону про реінтеграцію Донбасу, стартувала Операція об'єднаних сил (ООС).
