Переможні повідомлення про нещодавно ухвалений закон про добровольців особисто у мене викликали надію, що нарешті багато питань, пов’язанних з узаконенням тих, хто не підписував контракти з армією, буде вирішено. Передусім я подзвонила дружині загиблого добровольця, яка півтора року билася за те, щоб довести: батько її дитини загинув на війні, обороняючи країну. І почула невтішне: "Всі документи, зібрані за цей час, всі свідчення офіцерів армії, все це треба підкріпити ще масою витягів і довідок, але я бачу, що механізмів присвоєння родині добровольця статусу сім’ї загиблого учасника бойових дій просто немає. І поки не здіймеш скандал, нічого не робиться…" Ми зустрілися з Сашею і вона розказала про всі свої поневіряння після загибелі чоловіка-добровольця.
"НАС ОБВІНЧАВ КАПЕЛАН НА БАЗІ "ПРАВОГО СЕКТОРА" ПЕРЕД ВИЇЗДОМ АНДРІЯ В ПІСКИ"
Андрій Витвицький, друг Спікер, загинув на місці. Його побратим Михайло Дімітров, друг Гайдамака, дістав важкі поранення, від яких помер наступного дня в шпиталі… Обидва на війну вирушили після Майдану, де активно мітингували. В січні 2014 року, в день свого народження, киянка Олександра Гончарук і познайомилася з Андрієм, який згодом став її цивільним чоловіком, якому вона народила доньку…
-Андрій не хотів підписувати контракт з ЗСУ, - розповідає цивільна дружина добровольця Олександра Гончарук. – За роки війни він добре побачив, що робиться в армії, неодноразово казав мені, що просто не зможе підпорядковуватися тим командирам, яких бачив… Тому навіть і не обговорювалося, що він залишається в добровольчому підрозділі. Це його влаштовувало.
Коли Андрій загинув, волонтер-юрист Ганна Демиденко порадила мені: "Збери всі документи, всі копії, щоб ми могли спробувати оформити статус родини учасника бойових дій". Я взяла копію висновка патологоанатома, де було вказано, що Андрій дістав мінно-вибухові поранення. Інші документи допоміг зібрати побратим Андрія, друг Волиняка. Мене ще дивувало, що цей зовсім молодий хлопчина, чи було йому тоді двадцять років – навіть не знаю, займається справою загиблого… Всі документи я привезла Ганні. І місяців зо три навіть не цікавилася, чи щось зрушило з місця – треба було оговтатися, зрозуміти, що відбулося, та й зовсім мала донька забирала всю увагу. А потім вирішила дізнатися, чи щось робиться. Мені сказали, що потрібно взяти свідчення трьох офіцерів, які в той час виконували завдання в тих місцях, де загинув Андрій і можуть підтвердити, що він і Гайдамака виконували завдання разом з армією. Через декілька місяців я їх отримала. Але виявилося, що цього замало, і процедури оформлення статусу для загиблих добровольців все ще немає. Були сподівання, що це буде прописане в законі про добровольців, який тоді мали ухвалити. Але коли його прийняли, виявилося, що він стосується живих, але не загиблих! І особисто для мене простіше ситуація не стала.
… Спікер загинув 16 січня 2018 року. Того дня я видалила зуб мудрості, після чого прийшла на роботу, зайнялася справами, зовсім забувши про телефон у кишені куртки. І тут до мене підійшов мій шеф, який добре знає мого батька. Він попросив мене піти за ним для розмови. Я злякалася, подумавши, що щось не те зробила, чи щось забула… А він мене спитав: "Що будемо робити?" - "З чим?" - "Мама плаче." - "Моя? Чого?", - не зрозуміла я. І тут він каже: "Батько Наді загинув"… "Я нічого про це не знаю!" - відповіла я. Виявляється, свекруха побоялася набрати мене, а подзвонила моїй мамі і сказала про те, що сталося. Мама не могла мені додзвонитися, тоді батько набрав мого шефа…
Ми із Спікером спілкувалися останній раз 13 січня. У мене 12-го день народження. Але в той день він не зміг мене набрати – був на позиціях... Подзвонив і привітав уже наступного дня. У мене навіть ніяких передчуттів не було…
В якийсь момент я зрозуміла, що хочу, щоб Надя мала статус, підтвердження того, що її батько захищав країну, загинув на війні. Для мене це важливо. Як і те, щоб цей статус мала мама Спікера. Я ніколи його не буду мати, бо ми не були офіційно розписані. Нас обвінчав капелан на базі "Правого сектора" 12 жовтня 2014 року перед виїздом Андрія в Піски. Спікер не хотів розписуватися, говорив: я загину, навіщо тобі залишатися вдовою? А коли вже народилася мала, не було можливості цього зробити – у Спікера на війні згоріли всі документи, відновили їх у 2015 році. І ми знову не спішили в РАГС: навіщо, якщо ми і так разом?
"ДОНЬКА, КОЛИ БАЧИТЬ ЛЮДЕЙ У ФОРМІ, ПИТАЄ ГОЛОСНО: МАМО, ЦЕ ТАКОЖ НАШ ЗАХИСНИК, ЯК ТАТО?"
Як мені пояснили зараз, тепер потрібно зібрати свідчення трьох бійців армії, які мають УБД, взяти витяг з бригади, яка в той час стояла на тих позиціях, де загинув доброволець, довідку міністерства оборони та АТЦ – про залучення добровольців до бойових дій. І коли всі документи будуть на руках, відділ соцзабезпечення надасть статус. Без якогось із цих папірців – відмовляють. Я вже пробувала – відправляють збирати все інше. Але теперішній комбриг бригади не дає таку довідку… Не знаю, з якої причини. Хоча у мене на руках свідчення командира бригади, який був на цій посаді в той час, коли Андрій загинув. Він підтвердив, що доброволець виконував бойові завдання. Але тепер потрібна довідка від командира, якого призначили вже після всіх тих подій… Якщо чогось не вистачає, можна звернутися в суд. Але він не зобов’язує, а рекомендує відділу соцзабезпечення надати статус. І знову ж таки, цей відділ може рекомендації не дослухатися, його ж не зобов’язують це робити.
Я вже замучилася битися із системою. Невже за роки війни не можна було відпрацювати процедуру оформлення статусу для родин загиблих добровольців? Їх не так багато, але родини відчувають себе ображеними. Багато хто просто не оформлює все це, дізнаючись про те, що потрібно зібрати.
Чесно кажучи, я особливо нічого не чекала від закону, який прийняли. Бо давно зрозуміла: ти можеш захищати свою державу ціною власного життя і крові, а вона тобі в результаті нічого не винна. Так що я навіть не розчарувалася і не засмутилася, що у ньому не йдеться про загиблих. Просто дуже шкода ті родини, які живуть в глибинці. У мене все ж в Києві більше можливостей і знайомств, людей, які допомагають мені збирати все необхідне. А старенькі батьки, які залишилися без сина десь в селі? Хіба вони будуть цим займатися?
Доньці Спікера, Надійці, вже чотири роки. Вона багато знає про свого батька. Його фотографії стоять всюди.
-На похороні донька, якій тоді було два з половиною роки, сприймала все байдуже. Та й здорові бородаті дядьки бавили її по черзі, а вона ганяла серед могли, як в парку… А вже коли пішла в садочок почала мене питати: а де мій тато? Я нічого не придумувала. Відразу сказала: загинув, його вбили наші вороги. Розповідаю їй, що тато – захисник, він захищав нас із нею і всіх людей. Так вона тепер, коли бачить людей в формі, відразу питає голосно: мамо, це також захисник? Коли ми їздимо до мами Андрія на Франківщину, Надя любить гратися беретом та шевроном тата. Але знає, що треба бути дуже обережною, бо це цінні речі для всіх нас.
Мама Спікера дуже любить малу. У нас із свекрухою хороші стосунки. Та й Надя дуже схожа на Андрія. Ніс і характер – абсолютно його. Витвицька! А мама каже, що Надя – копія, яким її син був у дитинстві. Андрій ріс без батька. Мама піднімала його сама. Вона – мудра жінка. І хоча не говорить, наскільки їй важливий статус родини загиблого учасника бойових дій, я добре знаю, що їй це болить. На місцевому рівні, у Франківську, Андрій визнаний учасником бойових дій, його пам'ять дуже шанують. Він – почесний житель міста, на стіні школи, де він навчався, є пам’ятна табличка. Але це не всеукраїнське визнання, не те найменше, що має для його пам’яті зробити країна.
На жаль, дотепер усе вирішується через кіпіш та скандал. Поки ти мовчиш, носиш документи – нічого не рухається. Добровольці прирівняні до військових ЗСУ лише на папері. Надя отримує мінімальну пенсію по втраті годувальника – це 1638 гривень. Але якби Андрій таки був прирівняний до військового, ця сума була б більша. Якщо нам все ж вдастся отримати статус для мами та Наді, країна виплатить одноразову компенсацію – це десь 1 мільйон 400 тисяч гривень, які будуть розділені між мамою і донькою.
Ми з родичами Гайдамаки разом б’ємося із системою, і щось ніяк не переможемо. Але і рук складати не збираємося. Бо і Андрій, і Михайло – справжні герої. І всі це мають знати.
P.S. Уточнюючи, чому ці дві родини загиблих добровольців все ще не мають статусу, я отримала єдине пояснення: механізм є, перелік документів потрібно зібрати, мають бути окремо підтверджуючі документи від відповідних органів, довідки… Скільки їх ще потрібно зібрати? "Може, мій випадок якийсь особливий?" - питає Олександра. Але й з живими добровольцями, яким обіцяли легку і зрозумілу процедуру отримання статусу учасника бойових дій, також не все так безхмарно, як кажуть. Для чотирьох бійців 1-ої штурмової роти вже зібрали повний пакет документів – це було зроблено відразу, як з’явилися перші повідомлення про прийнятий закон. Але як тільки Аліна Михайлова, відома волонтер і співзасновник добровольчої медичної служби "Ульф", яка працює на війні, повідомила, що готова принести документи, її… пригальмували. І спочатку повідомили, що потрібно дочекатися створення міжвідомчої комісії, яка має розглядати всі подані документи. Вона, мовляв, ще не створена, і коли це станеться – відкрите питання. Після декількох дзвінків дівчини, працівники міністерства ветеранів активізувалися і навіть пообіцяли, що бійці 1-ої штурмової отримують документ вже у четвер. Але той четвер вже минув…
Про чинний закон найкращим повідомленням було б показове вручення УБД добровольцям, які весь цей час перебувають на війні. Тим більше, що їхні імена відомі, і перевірити дані зовсім не складно. Передусім це Дмитро Коцюбайло, друг Да Вінчі, з яким особисто знайома пані міністр, і свідчення про роботу з яким на війні дав зокрема Герой України Василь Тарасюк, друг Тайфун. І якби було вирішено питання зі статусами для родин загиблих добровольців, це було б найкращим показником роботи держави.
Віолетта Кіртока, "Цензор.НЕТ".
