Попри те, що ця розмова з людиною, яку можна назвати «повитухою» для багатьох відомих мільйонам книг і не меншої кількості знаних авторів, ми говоритимемо нині не тільки про літературу чи книги. Хоча… Я запланував собі поговорити про велику книгу життя одного зі своїх давніх знайомих, якого дуже шаную, хоча бачимося, як тепер, у принципі, це звично, не часто. І не просто про книгу життя, а про те, що у ній написано, а що ще планується утілити.
Бо, на моє глибоке переконання, важливим є особистий досвід кожного з нас, – хай навіть найпересічнішого, найнепримітнішого персонажа великого роману нашого з вами часу. Важливим для всіх, – попри свою приватність.
Василь Гутковський, відомий львівський книговидавець, книголюб і популяризатор книг, – сьогодні відповідає на запитання Інформаційного агентства ZIK.
«З’ясуймо, ким би ви хотіли померти…»
– Почнемо з традиційного: кожного свого гостя я запитую про його особисте відчуття часу. Бо він, – цей наш час, – непересічний, його важко назвати спокійним, він радше – як американські гірки, особливо з огляду на емоції та переживання. Отже, яким є наш час для Василя Гутковського?
– Мені приходить на думку одна коротенька цікава притча. Бог зліпив людину з глини. Але у Нього залишився шматочок невикористаного матеріалу. Тож Він запитує своє творіння: «Що тобі ще зліпити?». «Зліпи мені, Боже, щастя». Господь мовчки вклав у людську долоню той шматочок глини.
Час справді цікавий, і справді ми, як ото ти сказав, є учасниками життєвого роману. Кожен з нас має свій роман, який відтак складається у калейдоскоп існування людства.
Але п’ять років тому, після певних подій, коли Господь постукав до мого серця, я зрозумів, що останнім часом я гнався не за тим… Змінитися, по-іншому глянути на світ, на себе у цьому світі, спонукала мене, знову ж таки, книжка. Є такий письменник Гаррі Річардс, він написав книгу «Будь чоловіком». Вона починається у незвичний спосіб: «Ви помрете. Чи не правда, гарний початок для книжки? Але ви помрете. І буде байдуже, ким ви були, – багатим, бідним, політиком, немічним… А тепер, від кінця, розплутаймо клубок і з’ясуймо, ким би ви хотіли померти?».
Розумієш, коли я те прочитав, мене взяли ці слова за серце. Я тоді замислився: «А ким би я хотів бути?». І після цього відійшла суєта, дріб’язкові питання…
Гадаю, що саме цей час, як ніякий інший, закликає нас замислитися над тим, ким ми будемо, коли Господь покличе нас. Бо у затишку свого серця кожен мав би відповісти на це запитання, подивитися на людей, що поруч, на дружину, дітей, друзів, ворогів, – останні – не вороги, а вчителі наші… Отож, роздивившись, комусь подарує квітку, когось перепросить: «Друже, я тобі збрехав…», скаже собі: «Я хочу бути іншим».
Бо направду, усе, що переживаємо зараз – війну, страждання, – воно є для чогось. Для нашого виправлення, внутрішніх трансформацій особистості. Для того, аби ми на вулиці посміхалися до незнайомців, аби робили якісь гарні вчинки, і хай про них ніхто не знає. Колись я давав пожертву біля церкви так, аби бачили інші, я хотів подобатися людям. А сьогодні я хочу подобатися собі і Богові.
– Пане Василю, час, його виклики спричинили дискусії довкола, здавалося б, вічних, усталених речей – про життєві цінності, людські орієнтири, взагалі – про сутність людини. Дуже часто бачимо спроби ревізувати їх. Як Ви ставитеся до цих намагань, і наскільки обґрунтованими є вони?
– Власне, нам слід повернутися до Христа. Бо головний духовний закон – це закон удосконалення, тобто бажання Господа, аби ми щораз ставали кращими. Коли цей закон перестає працювати, тоді слід очікувати іншого: навернення через смирення. Звідси розмаїті страждання, скорботи тощо. Тобто, коли вони присутні у нашому житті, ми мали б замислитися: чому? А відповівши самі собі, вдатися до випробуваного, адже нічого не варто винаходити. Терпіння, любов, милосердя, – тобто те, що було у ціні дві тисячі років тому…
Інша річ, що постійно наголошуючи на цьому, ми не так діємо. Мені дуже імпонують слова єпископа Медведенка, який, до слова, мені дуже допоміг у житті. Він переконаний, що, з одного боку, є теорія, з іншого ж, – практика. Але зрозумійте, – переконує він, – практика без теорії сліпа. А теорія без практики – мертва.
Тому ми наразі мертві. Ми знаємо теорію, ми багато чого знаємо, – як любити, як творити добро, і ще дуже багато цікавих речей. Але нам треба діяти. Нам треба оту теорію втілювати. Тільки тоді буде баланс, гармонія. Таке моє ставлення до проблеми цінностей.
«Я відчуваю нового автора»
– Пане Василю, щодня маєте справу з незвичними (з точки зору побутовістики) людьми. Працюєте з авторами, письменниками. Бувають, звісно, й початківці. Як зауважуєте у них потенціал, чи мусить видавець бути психологом, певною мірою – провидцем, аби розгледіти майбутнього генія?
– Це направду дуже цікаве запитання. Кожен з, як ото ми кажемо, майстрів пера, мав свою окрему історію. Бо немає однакових історій, немає теорії, якихось покрокових рухів, як відбувається все насправді. Це, знову ж таки, – відчуття серця. Я просто відчуваю кожного нового автора, я не можу те пояснити раціонально. Бачу людину, з якою хочеться працювати. Навіть коли автор, як ми між собою говоримо, – важкий. У розумінні складності спілкування, закритості людини. Але коли відчувається, що він живе книгою, написаним, – тоді варто працювати.
– Про стосунки видавця і автора писали чимало відомих людей. Зокрема, на думку приходить Бальзак… Що відбувається насправді, коли творчий елемент літератора контактує з бізнесовим інтересом видавця? Іскри летять?..
– Мій досвід, – а у видавничому бізнесі я вже дуже багато літ, – свідчить, що ніколи не варто ставити комерційний зиск на перше місце. Особливо, коли тобі імпонує автор і книга. Звісно, бізнес має бути присутнім, бо книга є товаром, її треба виготовити, купити папір, видрукувати тощо. Зрештою, ми мусимо на щось жити, гроші, до того ж, – свобода, можемо бачити світ…
Але коли є розуміння пріоритетів, – процес йде дуже файно. Як музика, сім нот складаються в акорди, утворюючи гармонію.
А ось коли найголовнішим вважаєш комерційний інтерес, губиш дух. Гублю оту симфонію Всесвіту. Втрата, неспівмірна з бізнес-зисками.
– Чи не лякає Вас, пане Василю, певна маргіналізація культури читання книжок. Бо зараз важко знайти людину, здатну осилити грубу книгу, до того ж серйозну? Інтернет, тб, – стали мейнстримом для здобувачів не тільки актуальної інформації, а й знань…
– Ти знаєш, тут у мене є чомусь дуже гарний спокій. Тут на гадку приходить Біблія: «Спочатку було Слово…». А Слово є в книжці. Те, що Інтернеті, принаймні, як на мене, є словом. З маленької літери. А багато молоді, до прикладу, на Форумі видавців, свідчить про те, що книжка не помре. Попри те, що я теж дуже багато читаю в Інтернеті, слухаю, дивлюся, але я не можу відмовити собі у задоволенні взяти у руки книгу. Можливо, вона дає нам те, що ми наразі не можемо усвідомити. У ній є щось таке… певним чином, містичне, те, що навряд чи зможуть пояснити навіть науковці. Тому я оптиміст.
«Зміна стереотипів дає змогу оцінювати»
– Я вже назвав кілька книг, які Ви найбільше цінуєте. Перелік – не те що дивний, він просто неформатний для нинішніх часів. В іншому Ви теж ламаєте стереотипи?
– Так. Власне, ламання стереотипів і є законом самовдосконалення. Апостол Павло сказав: «Я проповідую частинно». Коли людина росте в духовному сенсі, ба навіть у матеріальному, – вона змінюється. От ми з тобою поспілкувалися, погомоніли з іншими людьми, – і ми вже інші. Якщо я готовий слухати, я слухаю.
Інша річ, – у нас більше говорять. От я маю свою думку, саме вона – правдива… Отож, ламання, зміна стереотипів дають змогу оцінювати, зважувати слова інших, вчинки інших, і що важливо, – власні слова і вчинки. Оця оцінка особисто мені йде у плюс. Я виходжу із зони комфорту. Адже донедавна мені було комфортно, я їздив на джипі, був крутий… Але хіба у тому сенс? Змінюватися, ламати стереотипи, – ось що насправді вартісне.
– Які людські риси цінуєте понад усе, а яких – цураєтеся, остерігаєтеся? Що було підставою для Ваших критеріїв оцінки людської натури?
– Можна знову з притчі? Темна кімната, у ній горить чотири свічки. Горять так тихенько, що чути, як вони промовляють. Одна каже: «Я мир, але я не потрібна людям, вони не чують мене». І гасне. У другому куточку інша: «Я – віра. Люди не вірять». І згасла. Третя свічка говорить: «Я – любов. Але люди не люблять одне одного, вони ненавидять». І тихо вмерла. І раптом у кімнату вбігає дитина. «Я боюся темряви! Не згасайте!». І четверта свічка каже: «Не бійся, коли я горю, мною можна запалити інші свічки. Бо я – надія».
Отож, через надію, у вірі, мирі і любові ми мали б будувати свої стосунки з людьми і світом. Тож мусимо плекати саме ці чесноти.
– І звичне для всіх гостей запитання: чи є у Василя Гутковського мрія, яку він наважиться озвучити привселюдно?
– Ну, кажуть, що мрії мають бути потаємними. Та, думаю, про них треба говорити. Бо якщо не я, то, може хтось втілить їх. Я мрію про духовний книжковий центр у Львові. Там мали б бути видавництво, друкарня, і там діти, всі охочі могли б бачити, як «готується» книжка, ота книжкова страва. Це – захоплююче дійство. Працюють механізми, подається папір, на нього лягає фарба… Отака мрія, і я прошу Бога, аби він допоміг її здійснити. Якщо не мені, то комусь…
– Дякую за таку гарну мрію і бесіду.
Довідка
Василь Гутковський народився в селі Джурів Снятинського району Івано-Франківської області. Окрім звичайної середньої школи, навчався у музичній, вміє грати на кількох інструментах.
Закінчив Львівський поліграфічний інститут імені Івана Федорова за спеціальність «видавнича справа». Відслужив у армії, працював у газеті «Поступ».
1995 року створив літературну агенцію «Піраміда», досі керує нею.
Доцент кафедри видавничої справи та редагування Української академії друкарства. Кандидат історичних наук.
Дружина Оксана – редактор, підприємець. Син Володимир навчається в Києві на юриста, донька Юлія – в Академії друкарства у Львові.
Улюблені книги – Книга Йова з Біблії, роман Марії Матіос «Нація», «Сповідь» святого Августина.
Ігор Гулик, ZIK
