Знову трясе у Москві Російський ПЕН-Центр. Знову його залишають шановані відомі автори з хворою совістю, а не здоровим прагматизмом: Борис Акунін, Олександр Ілічевський, Лев Рубінштейн, Світлана Алексієвич. І знову, як і рік тому, приводом стало прокляте «українське питання». Тоді занадто різкі - з позиції погоджувальників - заяви про «Погром Української бібліотеки в Москві». Зараз - лист на підтримку Олега Сєнцова, відправленого до Якутська, і не в кіно-експедицію.
Заради справедливості, треба сказати, що в Україні на цей черговий сусідський медіа-скандал звертають не так багато уваги. Що, загалом, справедливо. Минув час неподіленого інформаційного поля, коли на кожен московський чих у Києві купували аспірин (особливо передбачливі - ще й фталазол), а ТВ-танець народного артиста України (2004) і Росії (2009) Баскова з кандидатом в українські президенти ставав топ-новиною.
Але все ж на цю історію і в Україні варто подивитися уважніше. Оскільки вона ще раз переконливо показує, як важко, часто неможливо, залишатися пристойною людиною, перебуваючи в непристойній країні, якою сьогодні стала Російська Федерація.
ВІД СПІЛКИ ПИСЬМЕННИКІВ ДО ПЕН-ЦЕНТРУ
Трохи історії. ПЕН-клуб (PEN - Poets, Essayists, Novelists) був заснований у 1921 році в Лондоні з ініціативи письменниці Кетрін Емі Доусон-Скотт і письменника Джона Голсуорсі, який став його першим керівником. Серед перших членів ПЕН-клубу були Джозеф Конрад, Бернард Шоу, Герберт Уеллс. Спочатку, стаючи міжнародним, ПЕН-клуб переважну увагу надавав суто письменницьким справам, наприклад, сприянню якісних перекладів. Але друга світова війна все змінила. Акцент у діяльності ПЕН-клубу почав робитися на свободі самовираження і просто свободі письменника, тобто правозахисній тематиці.
А ВКП-КПРС, як відомо, дуже любила підгодовувати лівих інтелігентів з подальшим використанням найдобірніших з них - «корисних ідіотів». Тому восени 1956 року, через півроку після ХХ з'їзду і за місяць до початку «угорських подій» Борис Польовий та Сергій Міхалков написали доповідну записку товаришеві Суслову з пропозицією, щоб Союз письменників СРСР увійшов у Міжнародний ПЕН-клуб. У цій пропозиції було відмовлено, завдяки чому ПЕН-клуб і далі залишився пристойною організацією.
Двадцять років потому створити радянський ПЕН-центр запропонував вже невгамовний Володимир Войнович. І це стало приводом для позачергового сеансу роботи з ним співробітників КДБ.
Тому Російський ПЕН-Центр був створений лише в розпал перебудови, президентом став Андрій Бітов, а віце-президентами Андрій Вознесенський і Белла Ахмадуліна. Люди, як бачимо, шановані. Однак і проблеми почалися з самого старту. Оскільки досить довго не приймали Войновича - вимагали з нього, згідно зі Статутом, рекомендації двох членів ПЕН-Центру та інші бюрократичні формальності. На що принциповий Войнович не погоджувався, кажучи, що це його пропозиція (хоч і оформлена чверть століття потому іншими людьми). Тому його повинні прийняти без будь-яких зволікань. І зрештою, все ж прийняли. (Спойлер - Войнович, втім, пізніше сам піде).
«ПОВЕРХ БАР'ЄРІВ» ЯК СИНОНІМ «НИЖЧЕ ПЛІНТУСА»
Загалом, від самого початку в Росії суть ПЕН-клубу зрозуміли не зовсім правильно, швидше - в дусі Польового-Міхалкова, з невеликою поправкою на перебудовний романтизм. Зачаровані іменами його керівників (Джон Голсуорсі, Герберт Уеллс, Франсуа Моріак, Моріс Метерлінк, Бенедетто Кроче, Альберто Моравіа, Артур Міллер, Генріх Белль, Маріо Варгас Льоса), радянсько-російські письменники та поети, які стали з 1991 року російськими, а з 2000-го - російсько-радянськими, сприйняли ПЕН-клуб отаким всесвітнім Союзом Письменників.
Навдивовижу, але у російській Вікіпедії про це прямо так і написано з геніальною простодушністю: «Офіційна назва ПЕН-клуб нині перетворена на Всесвітню (або Міжнародну) Спілку Письменників». На чому ґрунтується така смілива заява - не зовсім зрозуміло. Залишається тільки припустити, що слова, які пояснюють в різних статтях, написані англійською з маленьких літер world-wide/international organization/association of writers російські писаки-недоростки (Мітрофанушки/Пітери ПЕНи) самовільно переклали як рідна та звична «Спілка Письменників», та ще й «Всесвітня»!
Відповідно, питання правозахисту в діяльності Російського ПЕН-Центру ніколи не були пріоритетними. Тому членство в ньому прекрасного прозаїка (Novelist) Василя Аксьонова, який підтримав Чеченську війну, здавалося чимось нормальним. А прекрасний журналіст (Essayist) Анна Політковська, яка займалася правозахисною діяльністю під час цієї війни, членом ПЕН-Центру стати не встигла. Ніби як не за статусом. І кулю вона отримала саме за підсумками цієї війни.
Цікаво, що коли Путін ще вважався ліберальним спадкоємцем справи Єльцина, а не гебістським продовжувачем лінії Андропова, тодішній його прес-секретар Михайло Кожухов привів в. о. президента в непоказний московський будиночок в незатишному дворику на Неглинній вулиці, в ПЕН-Центр. На кшталт - знайомити нову, молоду і ще не ботоксну першу особу держави з «цвітом друкарської інтелігенції». Знайомство, проте, якось не склалося.
У «нульові роки» літературні зубри йшли на пенсію та з життя. Російський ПЕН-Центр перетворювався на уламок колишньої - і нетривалої величі. Багато що змінилося у 2013 році, коли віце-президентом Центру стала Людмила Улицька. За її «закликом» в ПЕН прийшло багато нових людей, у тому числі - журналістів, яких тут раніше сторонилися. (Не дарма ж і у Статуті Російського ПЕН-Центру особливий наголос робиться на «публікації творів високого художнього рівня, які отримали визнання в Росії та за кордоном». Снобістський пунктик, який опускає шлагбаум перед журналістами).
І ось тут стрепенулися незмінний президент Андрій Бітов і віце-президент Євген Попов. Вони назвали діяльність Улицької «спробою рейдерського захоплення» ПЕН-Центру. Улицька образилася і пішла писати книги, тим більше, що це в неї добре виходить.
А Бітову, Попову та тим, хто їм співчуває, зітхнулося вільніше. Віце-президент Попов, який стає все більш президентом, ніж віце, заявив, що Російський ПЕН-Центр «поверх бар'єрів». Словосполучення, безперечно, красиве - все ж назва збірки віршів Пастернака. Та й на Радіо Свобода вже багато років програма про культуру носить таку назву. Проте в інтерпретації Попова у 2014-2015 роках це означало визнання рівної відповідальності України та Росії за російську агресію в Україні. Тому тут «поверх бар'єрів» стало синонімом «нижче плінтуса».
ЗАХИСТ БІБЛІОТЕКИ ТА КІНОРЕЖИСЕРА? НУ ЦЕ ЗАНАДТО!
При всьому тому ліберальна інерція в ПЕН-Центрі була ще сильна. Його члени писали заяви на підтримку українських політв'язнів Надії Савченко, Олега Сєнцова, а також вимогу «зупинити погром Бібліотеки української літератури в Москві».
Останнє знову викликало максимальну лють Виконкому ПЕН-Центру. Утихомирення правозахисного крила продовжилося. Вслід за Улицькою ПЕН-Центр залишили ще близько десятка «непримиренних» - вельми авторитетних і відомих літераторів. Серед тієї хвилі тих, хто пішов були, наприклад, Ігор Іртеньєв, Володимир Войнович, Сергій Гандлевський, частина журналістів, які недавно прийшли. А вже 2016-го пішов Віктор Шендерович...
Але ще хтось залишався. І ось новий скандал наприкінці 2016 року. Велика група підписантів, у тому числі членів ПЕН-Центру, зажадала звільнення кінорежисера, а також кіносценариста, а значить теж літератора, Олега Сєнцова.
Керівництво ПЕН-центру поспішило відхреститися від цієї, на їхній погляд, надзвичайно сміливої та навіть зухвалої заяви «радикалів». Замість цього керівниками ПЕН-центру було написано ганебне, лизоблюдське звернення до президента Путіна, в якому вони боязко попросили його «сприяти пом'якшенню умов утримання цього кінорежисера і письменника». А також попутно, для напоумлення «радикалів», докладно роз'яснили, чому російське законодавство забороняє милувати Сєнцова, а тим більше визнавати невинним у приписуваному йому мислезлочині. Такий ось правозахист - «відповідно до підлості».
Сергій Пархоменко у блозі, опублікованому на сайті «Ехо Москви», жорстко написав про це, назвавши ганьба ганьбою. І, судячи з усього, саме це переповнило чашу терпіння Виконкому ПЕН-Центру, який виключив зі своїх лав немолодого Сергія Пархоменка, який прийшов разом з тим самим молодим закликом Людмили Улицької.
Виникає, однак, природне запитання. Чому і звідки таке боягузтво, страх не тільки висловитися різко, поставити незручне владі запитання, але й терпіти поруч тих, хто на це здатний. Адже той же Євген Попов колись був одним з авторів знаменитої нонконформістської збірки «Метрополь».
Відповідь проста. Спокій - дорожче. Благополуччя звичної, «обжитої» організації - дорожче. Можливість спокійно видаватися, їздити у творчі відрядження - дорожче. Керівники ПЕН-Центру говорять про це з вражаючою простотою та прямотою.
СТАРЕЧА БЕЗСОРОМНІСТЬ РОСІЙСЬКИХ (ПІТЕРІВ) ПЕНІВ
Ось, наприклад, член виконкому ПЕН-центру, відомий поет Костянтин Кедров: «Вони (Пархоменко та його однодумці, - ред.) висловлювали свої політичні погляди та політичні переконання, це накликало на центр гоніння. Ви бачили заяву Пушкова (у попередній Держдумі глава комітету з міжнародних справ) про те, що ми... (іноземні, - ред.) агенти? Після цього на нас звалилося Міністерство юстиції з перевіркою, нам було сказано, що ми працюємо з порушеннями закону. І от коли ми спробували з'ясувати, в чому полягають порушення, нам показали висловлювання Пархоменка. А ми ж хочемо піти якомога далі від політики - і якомога ближче до свободи слова».
Ага, супер! Так у чому, кажете, «порушення закону»? А у «висловлюваннях Пархоменка»! І це, виходить, називається, «далі від політики - і ближче до свободи слова». Вражаюча за силою самовикриття заява. У геронтологів це називається «стареча безсоромність» - коли через недоумство, через зміни в мозку вже, як і у дитинстві, не соромляться ходити без трусів.
Щоб не здавалося, що це одинична думка однієї людини, доповню її висловом іншого відомого члена Виконкому цього повного Російського ПЦа: «Припинити роботу Російського ПЕНа можна дуже легко. Можна пред'явити нам нездійсненні вимоги або оголосити іноземним агентом. Тим більше, що ми - філія міжнародного клубу, хоча ніяких грошей не отримуємо».
Погодьтеся, так само відверто. З тієї ж мірою суто російської правосвідомості та повного прийняття її особливостей: «будемо погано себе поводити - щось пред'являть / оголосять; будемо добре себе поводити - не пред'являть / не оголосять». А це вже сказав Олександр Городницький. Той самий, пісні якого співали колись у студентські роки: «Атланты держат небо / На каменных руках». «Крокодилы, пальмы, баобабы-бабы-бабы / И жена французского посла». Той самий, який категорично проти окупації Донбасу, але при цьому фанатично за окупацію Криму.
І ось фінал промови колись славного, куражного барда, все у тій же стилістиці «старечої безсоромності»: «Завдання ПЕН-центру - захист прав людей пера: письменників, журналістів, усіх, хто щось пише і може постраждати за свої слова. Але ми не хочемо перетворитися на опозиційну політичну партію, тому що нас прихлопнуть - і ми просто не зможемо займатися правозахисною діяльністю. Конформізм, боягузтво, лизання дупи - чого тільки ми не вислухаємо ще від наших опонентів. До цього треба ставитися спокійно, якщо ми хочемо зберегти Російський ПЕН. А то нас вже деякі чиновники називають «антиросійський ПЕН». Ви ж бачите тільки один фронт, а у нас їх, насправді, два».
Де хоч якесь почуття власної гідності? Тільки - власної безпеки (а то прихлопнуть, як муху). Правозахисна діяльність, яка задумується з тим і так, щоб не прихлопнули - це ж теж лібералізм відповідно до підлості. Головне - щоб чиновники не визнали «антиросійським ПЕНом».
Услід до останнього словосполучення добре йде ось такий жаркий спіч від Євгена Попова: «Він (Сергій Пархоменко - ред.) справжня радянська людина, радянський пропагандист. А у нас (Російський ПЕН-Центр, - ред.) організація антирадянська».
І дійсно стареча безсоромність...
І ВІД СЕБЕ ОСОБИСТО
У виключенні Пархоменка досить цікаво і сумно - також одноголосність голосування. Крім згадуваних зірок Євг. Попова, Кедрова, Городницького - у ньому замазані ще й такі герої колишніх часів, як Борис Євсєєв, В'ячеслав П'єцух, Ігор Волгін, Валерій Попов, Михайло Кураєв. Хоча, скажімо, дивуватися Ігорю Волгіну не доводиться. Він давно вже в ефірах Володимира Соловйова плазує...
І декілька слів про себе коханого. Наприкінці 2015 - початку 2016 року я вирішив поставити експеримент на собі. Перевірити, чи можна потрапити в ПЕН-Центр людині з моїми поглядами. Рекомендацію мені давали наявні в цій установі пристойні люди - поет і письменник родом з Одеси Ольга Ільницька, літературознавець та історик родом з Москви Борис Соколов (до речі, в п'ятницю ввечері він також заявив про свій вихід з Російського ПЕН-Центру і запропонував створити в Росії нове правозахисне об'єднання літераторів). Коли я приніс у той самий офіс на Неглинній свої публікації, книги, секретар ПЦ сказала: «Ну, з таким набором, думаю, проблем з прийняттям не буде».
Однак проблеми знайшлися. У ПЕН-Центр мене не прийняли. Ільницька цьому не здивувалася, сказавши, що тих, кого вона рекомендує, частенько не приймають. Але згідно зі статутом ПЦ, через півроку можна подавати документи повторно. Тоді виникла кумедна думка, заради цікавості, подавати папери кожні півроку. І за кілька років зробити смішний текст за підсумками спілкування, листування.
Але думка ця, як з'явилася, так і зникла, тому що з цим, нинішнім ПЕН-Центром бруднитися не хочеться, навіть у такому, жартівливому спілкуванні...
Ну і все ж мені особисто неприємний розрив з Євгеном Поповим. У період написання романів «Код от Венички» (у 2009 році номінувався видавництвом «Олімп» на Російський Букер), «Полтавская перемога» (шорт-лист премії Нонконформізм-2010) він був моїм добрим наставником. Ніколи не відмовляв у спілкуванні, пораді. Але що робити, зараз такі часи. Кожен виходить на свою дорогу і йде нею. А дороги - у різні боки.
При цьому впевнений, що Євген Анатолійович внутрішньо пишається собою, вважає свою діяльність на посту президента Російського ПЕН-Центру (Бітов тепер залишився там лише почесним президентом) виключно корисною. Він же «поверх бар'єрів», він же «воює на два фронти». Приклади? Будь ласка!
Ще недавно у Виконкомі ПЕН-Центру засідала Юнна Моріц, яка абсолютно збожеволіла в боротьбі з русофобами та укрофашистами. А тепер її у Виконкомі немає. Ми ж цього не помітили. А там, ймовірно, теж були тонкі інтриги, насичене цікаве апаратне життя. І велике внутрішнє задоволення в результаті результату. Ну як же - ось вона боротьба з усіма видами радикалів: не тільки Пархоменка вигнали, а й Моріц потіснили.
А у підсумку, якщо об'єднати Щедріна з Городницьким і Поповим, то вийде якось так: «Сегодня я в грязи валяюсь (конформист, трус, лизатель задницы), а завтра выглянет солнышко демократии, обсушит грязь - я и опять молодец-молодцом антисоветского антирусского ПЕН-Центра».
Не вірите? Запитайте у «знаючих людей».
Олег Кудрін, Рига.
