Історія поширення окулярів в Галичині почалася зі Львова, куди із середини ХІХ ст. на зміну «аристократичним» лорнетам та моноклям прийшла мода на пенсне (або бінокль), а у перше десятиліття ХХ ст. – на окуляри з дужками. Щоправда, носила їх здебільшого інтелігенція (переважно чоловіки), а пересічні галичани до окулярів ставилися упереджено, підбирали їх у кращому випадку самотужки, у гіршому – за порадою, й одягали лише за крайньої потреби, керуючись власними уявленнями про їхнє призначення, пише сайт Фотографії старого Львова.
Відомий в Галичині лікар і перший українець-окуліст Михайло Кос іронізував, що окуляри у той час підбиралися за «принципом капелюха» – раз підходить на сусідову голову, значить, підійде і на мою.
На межі ХІХ–ХХ ст. в інтелігентних колах Львова поступово набували популярності круглі або овальні пенсне в металевій оправі, які мали сферичні лінзи (коригували короткозорість та далекозорість), згодом у вжиток увійшли циліндричні лінзи (для корекції астигматизму). Їх носили безпосередньо перед очима, щоб компенсувати різні дефекти зору.
Пенсне фіксувалися на носі за допомогою специфічної пружини, яка кріпилася на переніссі. Такі окуляри були доволі незручні в користуванні (натирали, злітали) і потребували від їхнього власника певної віртуозності, – щоби пенсне випадково не розбилися, їх прив’язували ланцюжком або декоративною ниткою і носили на шиї.
Із відомих галичан пенсне носили, зокрема, Володимир Бірчак, Іван Брик, В’ячеслав Будзиновський, Михайло Грушевський, Мирон Кордуба, Кость Левицький, Остап Нижанківський, Петро Карманський, Володимир Навроцький, Осип Назарук, Ярослав Окуневський, Михайло Павлик, Денис Січинський, Осип Турянський, Яким Ярема та ін.
У перші роки ХХ ст. серед широкого загалу галицького українства побутувала думка, підтримувана лікарями старшого покоління, що потрібно якомога довше обходитися без окулярів і користуватися ними лише в крайній потребі. Можливість коригування зору у дітей взагалі не розглядалася. Поза тим, окуляри все ж поступово входили у загальний вжиток галичан. Про це свідчать приказки у львівській пресі на тему окулярів: «молодець видить весь сьвіт через рожеві окуляри, коли щаслив любовію і молодостию», «сумний чоловік видить сьвіт через чорні чи темні окуляри», «бачить сьвіт через чужі окуляри».
Після Першої світової війни мода на носіння монокля зникла остаточно, натомість пенсне ще довго не втрачало своєї актуальності. Потихенько до Львова докотилася й модна хвиля 1920-х рр.: з’явилися круглі окуляри в темній оправі із целулоїду, яка прийшла на зміну металевому обрамленню.
У 1930-х рр. круглі окуляри й надалі залишалися у тренді, але з’явилася ще модель із дужкою, розташованою вище, яка більше не закривала боковий огляд, а також модель «панто» із круглою нижньою частиною оправи і більш прямою верхньою лінією. Оправа зазвичай була чорна пластикова або черепахова, актуальним залишалося також рогове обрамлення.
У міжвоєнний період окуляри стали ще популярніші – їх носили Роман Антонович, Йосиф Гірняк, Микола Голубець, Дем’ян Горняткевич, Мар’ян Долинський, Михайло Драґан, Едвард Козак, Іван Крип’якевич, Петро Іван Кедрин-Рудницький, Ярослав Пастернак, Холодний і Петро Холодний-молодший та багато інших представників української інтелігенції.
До слова, пенсне та модерні окуляри не залишили байдужими й галицьке жіноцтво – їх носили переважно письменниці та громадсько-культурні діячки. Щоправда, стати в них до знимки були готові не всі їхні власниці, тому у міжвоєнній пресі дуже мало світлин жіноцтва в окулярах. Не цуралися окулярів Лідія Бурачинська, Олена Кисілевська, Стефанія Монцібович, мати ЧСВВ Северина Париллє.
Із середини 1930-х рр. новинкою у Львові стали сонцезахисні окуляри – модні тенденції тепер задавали голлівудські зірки Ґрета Гарбо та Марлен Дітріх, які «промовляли» зі шпальт львівського часопису «Кіно». Галицькі панянки дедалі активніше «опалювалися» на сонці, не соромилися бікіні і потребували захисту очей від ультрафіолету.
Вбираючи «димні» окуляри, модниці хотіли «додати собі трохи таємничости та навіть деякої елєґанції», – писало «Діло» 1938 р. Тому на великих пляжах можна було побачити «бльондинок з синіми очима і рожевою церою в окулярах з рожевою обвідкою і сірими мов дим склами», «рудавих, або шатинок з зеленими очима або пивними в окулярах з обвідкою в колірі волосся, але зі склами попеласто-зеленими чи рожевими», «брунеток з чорними очима і рожевавою церою» в окулярах з рожевим та темно-жовтим склом у вишневій оправі, «сивавих пань з синіми очима і рожевою церою в окулярах зі склами сірими чи рожевими, а обвідкою прозоро сріблистою». Елегантні старші пані надавали перевагу окулярам з кремовим або фіалковим обрамленням із рожевими, синіми чи попелясто-зеленкуватими скельцями.
Зі стрімким розвитком мото- та автоспорту у Львові неодмінним атрибутом любителів драйву стали спеціальні захисні окуляри.
Із середини 1930-х рр. окуляри для корекції зору почали вироблятися на теренах Польщі, в Катовіце, а тому вони стали доступнішими широкому загалу галичан. З’явилася можливість правильно підібрати лінзи та обрати оправу на свій смак і гроші – окуляри врешті прижилися в Галичині.
Із міжвоєнного періоду зберігся популярний жарт, опублікований у «Ділі». Один селянин ніяк не міг довести працівнику податкового уряду, що вже оплатив податок. Врешті урядовець під сильним тиском таки вбрав на ніс окуляри, прочитав ще раз рахунок і визнав, що він таки оплачений. Втішений селянин вигукнув: «А дай Боже здоровля цим другим очам, а ті перші, щоб повилазили!».
Із міжвоєнного періоду зберігся популярний жарт, опублікований у «Ділі». Один селянин ніяк не міг довести працівнику податкового уряду, що вже оплатив податок. Врешті урядовець під сильним тиском таки вбрав на ніс окуляри, прочитав ще раз рахунок і визнав, що він таки оплачений. Втішений селянин вигукнув: «А дай Боже здоровля цим другим очам, а ті перші, щоб повилазили!».
