Історія дивізії Ваффен СС «Галичина». Бродівська битва

У другій половині липня 1944-го року на терені Львівщини відбувалася одна з важливих конфронтацій 2 –ої світової війни – так звана Бродівська битва, участь у якій взяли вояки дивізії «Галичина». Це було перше (і, на жаль, останнє) серйозне випробування для дивізійників, перевірка їх на мужність і характер. І вони з гідністю витримали це випробування, героїчно протистоячи більшовицькій орді. Незважаючи на поразку німецьких військ, у складі яких дивізійники воювали, вони билися до кінця. І ніхто не може звинуватити їх у слабкості й боягузництві.

На початку лютого 1944 року зі складу дивізії «Галичина» в Гайделагері була сформована бойова група (Байєрсдорфа), яка трьома ешелонами виїхала в Україну на терени північно-західної частини Галичини і Холмщини. Вони брали участь у бойових діях проти радянських партизанів та загонів польської самооборони. Через місяць вона повернулася в дивізію, яка на той час вже була переведена в Нойгаммер для останнього етапу підготовки.

28 червня 1944 року за наказом командувача групою “Північна Україна” генерал-фельдмаршала Вальтера Моделя дивізія «Галичина» була включена до складу 13-го корпусу 4-ої танкової армії, яка тримала 160-кілометрову оборону на відрізку фронту біля м. Броди. Німці вирішили залучити дивізійників до воєнних дій, незважаючи на те, що вони не завершили повністю навчання і не мали бойового досвіду для протидії Червоній армії.

Але ситуація на фронтах, яка складалася не найкращим чином для німецької армії, змусила командування останньої залучати додаткові резерви для протидії більшовицькому наступу. До складу дивізії входили три полки: 29-й, 30-й, 31-й, 14 артилерійський полк, дивізіони зв’язку, протитанкової оборони, зенітної артилерії, курені фюзилірів, саперів, постачання, кінний ескадрон та допоміжні служби, а також резервні вишкільні сотні. Переважна більшість складу дивізії взяла участь у Бродівській битві.

Прибувши до місця розташування, дивізійники поспіхом розпочали готувати укріплення, які розтягнулися на 36 км. Дивізія, яка зайняла другу лінію оборони, нараховувала трохи більше 11 тис. вояків. Командували дивізійниками німецькі офіцери за виключенням кількох українців середньої ланки (М. Бригідер, М. Палієнко, Є. Побігущий). Головнокомандувачем дивізії з жовтня 1943 року був генерал-майор Фріц Фрайтаг.

13 липня Червона армія (1-ий Український фронт) під командуванням маршала Конєва розпочала Львівсько-Сандомирську операцію потужною атакою на німецькі позиції, вдаривши двома клинами: з півночі на Буськ, зі сходу – на Золочів. Наступного дня вони розгромили німецькі сили на півночі і відбили спроби німецької контратаки.

15 липня 1-ша і 8-ма танкові німецькі дивізії разом з дівізією «Галичина» відчули на собі всю тяжкість більшовицьких атак. Потужного удару по німецьких позиціях завдали артилерія та авіація, яка всього за п’ять-годин зробила 3288 літако-вильотів і скинули 102 тонни авіабомб. Фактично був знищений 30-ий полк дивізії «Галичина», який мав завдання закрити прогалину на правому фланзі 13 корпусу.

Незважаючи на відчайдушний опір ворогові, який чинили дівізійники, 18 липня радянські танкові з’єднання оточили війська 13 армійського корпусу. Значних втрат зазнали 29-ий і 31-ий полки дивізії, які стримували більшовицькі атаки на південному сході від Ясенова і Сасова. Почалися важкі бої за вихід із Бродівського котла. Дивізія за наказом командуючого 13-го корпусу генерала Артура Хауффе обороняла більшу частину південно-східної і східної лінії фронту.

Особливо запеклі бої точилися в районі сіл Пеняки, Гута Пеняцька, Суходоли, Гута Верхобузька. Радянські ««катюші» та авіація продовжували свою нищівну справу супроти оточених. Генерал Фрайтаг відмовився від командування та з групою дивізійників (близько 1000 чол.) залишив передові позиції. Дивізію очолив генерал Георг Ліндеманн.

Зрозумівши, що протистояти радянським переважаючим силам немає сенсу, залишки 13-го корпусу почали відчайдушні зусилля, щоб вирватись з оточення. Командування Вермахту, в свою чергу, спробувало танковим ударом ззовні прорвати кільце і визволити оточених.

Рештки німецьких військ пробивались між Княжим і Ясенівцями, йдучи назустріч легким танкам 8 танкової дивізії німців. 20 (вночі) та 21 липня спроби зробити коридор для відступу виявились невдалими. Що й не дивно було, зважаючи на деморалізацію війська через значні втрати, обмежену кількість важкого ефективного озброєння (залишилось лише 20 діючих танків) та фактичну відсутність авіаційної і артилерійської підтримки.

Попри це, того ж 21 липня завдяки танковій атаці вдалося встановити невеликий прохід, через який вирвалось з оточення 3400 солдатів, у т.ч. понад 400 дивізійників. Незважаючи на те, що радянські війська змогли на деякий час прикрити прохід, з вечера 21 липня до вечора 22 липня приблизно на 7-8 км вширину утворився новий коридор, через який змогли вийти з оточення кілька тисяч уцілілих солдат 13 корпусу, у тому числі ще понад 2,5 тис. вояків дивізії «Галичина».

Завдяки, зокрема, і 14-му стрілецькому батальйону дивізії, який до ранку 22 липня мужньо відбивав атаки переважаючого кількістю й озброєнням противника у р-ні Білого Каменя.

Усього в результаті боїв під Бродами загинуло і пропало без вісті (у т.ч. потрапило в полон) більше 29 тисяч солдат і офіцерів німецької армії, у тому числі понад 7 тис. вояків дивізії «Галичина». Значна частина дивізійників (понад 1,5 тис. осіб) поповнила ряди Української Повстанської Армії.

У селі Середнє зібралося близько 1500 бійців технічної сотні та запасного куреня, які не потрапили в оточення, і після короткого відпочинку група повернулася до Нойгаммеру. Там до неї приєдналося ще 1500 уцілілих під Бродами, навчально-запасний полк у кількості 8000 чоловік і 5 поліційних батальйонів. Вони склали ядро майбутньої Української Національної Армії.

Підбиваючи підсумки, можна стверджувати, що опинившись у нелегкій бойовій ситуації, вояки дивізії «Галичина» мужньо билися з більшовицькими військами, вчинивши їм відчайдушній опір. І не вина їх у тому, що прорахунки німецького командування, слабке технічне забезпечення призвели до поразки під Бродами німецької армії, у складі якої вони воювали. Це прекрасно розумів губернатор Галичини Отто Вехтер, який захищав українців від німецьких звинувачень (зокрема Фрайтага) у слабкості. Хлопці воювали під чужими знаменами, але за свою честь, за Україну.

«В моїй уяві створилась ясна сентенція – Дивізія стратила найкращих своїх вояків, але в тій битві вояки виказали свою національно-політичну вартість, патріотизм, відновили традицію збройної боротьби за державність» (Генерал-полковник Павло Шандрук).

Руслан КОШІВ,
старший науковий співробітник Львівського історичного музею

Джерела: