Україна довший час не була суверенною державою і тому її громадяни мусіли воювати по різних лініях фронту, часто захищаючи чужі, як правило, імперіалістичні інтереси інших держав.
Сьогодні чимало чужих політиків та псевдовчених намагаються принижувати історичну роль українців у світовому процесі, втручаються у внутрішні справи молодої держави. Не бракує і власних фальсифікаторів. Як по команді, представники інших держав, особливо сусідських, ігнорують той факт, що українці зазнали найбільших втрат у Другій світовій війні – 5,5 млн цивільного населення, 2,5 млн загиблих солдатів-українців на фронті, тобто 8 млн осіб, не враховуючи тих, що воювали на боці Німеччини та її союзників і в арміях альянтів, а також тих, які були розстріляні НКВС. Втрати України становили 40-44% від загальних втрат Радянського Союзу, а загальні демографічні втрати українців дорівнюють 14,5 млн осіб.
Фашисти вивезли 78,6% українців із 22 млн депортованих із Радянського Союзу і більшість з них не повернулися додому. Слід нагадати читачеві, що шість років раніше більшовики штучним голодомором винищили 9 млн українців, сотні тисяч були знищені у 30-х – на поч. 40-х років із усіх націй СРСР в таборах радянського ГУЛАГУ було найбільше українців. Про ці жахливі втрати українська дипломатія і вище керівництво країни мали б починати всі свої візити і доповіді, щоб іноземні держави та їхні громадяни навчилися шанувати Україну.
Найбільше українців було призвано до лав Червоної армії і радянських партизанів, сотні тисяч їх вступили в бій з німецькими фашистами, будучи вояками Війська Польського.
На німецькому боці найбільше українців воювало у складі Українського визвольного війська, що налічувало приблизно 180-220 тисяч осіб, понад два десятки тисяч галичан воювали в 1УД УНА, та в Другій українській дивізії полковника Дяченка, що офіційно називалась 1-ша Українська протипанцерна танкова бригада «Вільна Україна». Її було створено на початку 1945 р. здебільшого з українських полонених Червоної армії і остарбайтерів.
У бригаді було 1200 солдатів, які героїчно билися під Бауценом, узявши штурмом Герлітц-Льобау. До речі, цією операцією керував Отто Скорцені. В часі тяжких боїв бригада Дяченка була притиснута Червоною армією до р. Ельби і збомбардована радянською авіацією. Полковник Петро Дяченко і невелика кількість його солдат пробилися з радянського оточення.
Українські націоналісти створили два легіони Дружин українських націоналістів, натомість мельниківці створили свій Легіон полковника Романа Сушка.
На боці Німеччини воювали й українці з Хорватії, зокрема у 1-му Українському добровольчому полку і в українських допоміжних підрозділах. Більшість солдатів цих підрозділів походила зі східних земель України. Далі українців долучали до Хорватського морського легіону, яким командував українець корвет-капітан Степан Руменович. Після вишколу у Варні українців і хорватів перекинули до Генічевська, а пізніше – до Маріуполя, де вони патрулювали узбережжя Чорного моря. До речі, українські вояки з Хорватського морського легіону врятували з підбитого корабля знаменитого німецького фельдмаршала Манштейна. Свій бойовий шлях українці завершили в Трієсті (див. А. Бобков, М. Човенко, «Українці у хорватському військово-морському легіоні». Журнал «ВК» №2. 2000 р. с. 55-56).
Після війни майже всіх вцілілих вояків-українців було заарештовано, як і їхні родини, а частину видали Сталіну, 120 легіонерів було вбито, інші втекли через Трієст за кордон. Багато українських сіл спалено, священиків – розстріляно. Загинули В. Войтанівський, В. Паньків, лікар д-р В. Скоморовський, о. Бучка отримав 10 років таборів ГУЛАГУ. В 1948 р. після військового лихоліття з 37168 українців Югославії більшість або загинула, або втекла. З 12 тис. українців Боснії залишилося лише 7,8 тис. осіб. До речі, коли наприкінці війни 250 вояків-українців з Волинського легіону, покинувши німців, проривалися в рідні сторони, щоб влитися в УПА, їх видали фашистам хорватські четники.
Наприкінці війни більшість українців з Українського визвольного війська та різних допоміжних загонів німці прилучили до РОА генерала Власова, де пізніше їх видали Сталіну, як і українців, які служили в російських козачих формуваннях.
Цікаву історію має Буковинський курінь українських націоналістів. Ці молоді патріоти мріяли здобути незалежність України, як і вояки ДУН, «Нахтігалю», «Роланду», Сушка чи Волинського легіону, як, зрештою, і всі офіцери та солдати 1УД УНА. Але німці, боячись українських націоналістів, не допустили їх до творення своєї держави і з перших днів переслідували знищували українців. Вояки Буковинського куреня Войновського пробились до Києва, після чого німці перекинули їх на боротьбу з радянськими партизанами, а далі вони опинилися у Франції, як і батальйони NN 115 і 118. До речі, чисельність Буковинського куреня налічувала понад 3 тис. вояків. 15 березня 1944 р. обидва українські батальйони прибули до Страсбурга. Українці назвали свої батальйони ім. Т. Шевченка та І. Богуна, і вони не мали наміру воювати з французькими партизанами, пам’ятаючи знущання і розстріли фашистами українських націоналістів.
Значна частина українців з Галичини, Волині та Закарпаття воювали у Війську Польському і після розгрому фашистами Польщі у вересні 1939 р. опинилися в Румунії та інших країнах Східної Європи. У складі польської дивізії генерала Ферека-Блєшинського було кілька тисяч українців, ця дивізія під назвою «1-а дивізія гренадерів» відважно билася проти німців в Ельзасі і Лотарингії у так званій операції «4444». Два тижні дивізія стримувала атаки німців і під час відступу вояки малими групами проривалися на південь Франції, в Мірандо ель Ебро, що в Іспанії і в Англію, де продовжували воювати у складі Польського корпусу. Вояки О. Білоус, Я. Догун, М. Давискиба, А. Козак, В. Дощак за відвагу та героїзм посмертно нагороджені орденом «Віртутті мілітарі» 5-го класу. Обороняли українці і Норвезький порт Нарвік (див. О. Корчак-Городиський, «Українці в акції «4444». Журнал «ВК». N2. 1976). За участь в повстанні у Парижі німці розстріляли українця М. Мартинюка.
До речі, перебуваючи у французькому Іноземному легіоні, ще до повної окупації нацистами Франції, українці відважно билися у Фінляндії, під Седоном, над річками Марною та Соною. Командування Іноземним легіоном пишалося українськими вояками, що були дисципліновані і морально стійкі та, насамперед, відважні. І серед них О. Бабій, Д. Серкіс, К. Баніт, Ю. Ізьо, О. Солтис, В. Думін, І. Курак, Д. Мазурик та інші (див. М. Небелюк, «Під чужими прапорами». 1951).
У Франції воював і партизанський загін поручника Осипа Круковського. Сам Круковський був на заробітках у Франції. Під час війни воював в Іноземному легіоні і був деякий час в Дивізії «Галичина», але з кількома десятками українських вояків перейшов на бік французів, звільняючи містечко Льоне, що біля Туру, воював загін і на фронті у Вогезах, де Круковський був важкопоранений. Разом з військами альянсів український загін брав участь у звільненні Франції.
Тисячі українців воювало проти німецьких фашистів у Другому Польському корпусі генерала Андерса. Більшість українців, як і польські вояки, потрапили в полон до більшовиків. І щоб вирватися з полону, вони зголошувалися до Другого польського корпусу, що формувався на території СРСР за домовленістю між Сталіним, альянтами і лондонським польським урядом. З Поволжя, через Середню Азію, корпус перекинули в Палестину та Єгипет, він числився у складі англійських збройних сил. У травні 1943 р. корпус генерала Андерса було перекинуто в Італію, де вони почали штурм майже неприступної твердині – гори і монастиря Монте-Касіно. В перших шеренгах під час атаки йшли українці.
Кільканадцять тисяч українців героїчно воювали в арміях США та Канади. Сміливо воював морський офіцер, українець за походженням – Яскілка, пізніше один із вищих офіцерів американського флоту, чотиризірковий адмірал США. Сотні американських українців відзначено за хоробрість, а вояка Миколу Миньо з Картарету, що в Нью-Джерсі, посмертно нагородили Почесною конгресовою медаллю за те, що сам атакував і знищив німецьке кулеметне гніздо, а ще один українець - полк. Теодор Калакула з Джерсі-Сіті, перший американець українського походження - випускник найпрестижнішої американської академії у Вест-Поінті - отримав срібний хрест із двома дубовими листками за свою хоробрість. І таких було багато.
Тисячі українців отримали звання Героя Радянського Союзу і нагороджені орденами і медалями за особисту мужність, воюючи в лавах Червоної армії проти німецьких нацистів і японців.
Від Ла-Маншу і до Індокитаю лежать в могилах загиблі українці, що воювали з різних боків фронтів. Загинули, воюючи за чужі інтереси. Як би там не було, але всі вони були синами і дочками уярмленої України, і ми мусимо завжди пам’ятати по них, пам’ятати наперекір тим, хто б хотів, щоби про них забули, як хочуть нині забути про відважних солдатів УПА, які десять років билися з ворогами всіх мастей. Більшість з них ніколи не повернулися до рідних домівок і тому боротьба за визнання УПА воюючою стороною є продовженням тепер уже ідеологічної боротьби, за Україну, чого не хочуть визнати недруги України як ззовні, так і в середині країни.
Ігор Федик - історик, заслужений вчитель України
