Форпост не ставив собі за мету відкрити нові пласти творчої біографії поета – це справа науковців. Ми ж вирішили просто звернутися до деяких цікавих, на нашу думку, фактів, які стосуються життя Кобзаря та засвідчують ставлення до особи поета його сучасників та нащадків.
Зрозуміло, що матеріал не стане одкровенням для шевченкознавців, однак мав би зацікавити менш підготовлених читачів. Мемуаристика – річ суб'єктивна. Ми не підбирали навмисно ті спогади, де поетові співають осанну, чи заздалегідь провокативні рефлексії. Передусім хочемо показати Людину.
Петро Мартос, поміщик Лохвицького повіту Полтавської губернії увійшов в історію тим, що саме його коштом було видано Кобзар 1840-го року. Дослідники ставляться до спогадів відставного ротмістра з деяким застереженням, однак не заперечують наявність у них цікавих деталей. Як от оповідь про викуп поета із кріпацтва.
"Наприкінці 1837 чи на початку 1838 року якийсь генерал замовив Шевченкові свій портрет олійними фарбами. Портрет вийшов дуже вдалий і, головне, надзвичайно схожий. Його превосходительство був дуже некрасивий; художник, зображуючи його, не відійшов від правди. Можливо, це, а можливо, й те, що генералові не хотілося дорого, як йому здавалося (хоча він був дуже багатий) платити за таку бридку фізіономію, але він відмовився забрати портрет. Шевченко, замазавши генеральські атрибути й прикраси, навісив замість них на шию рушник і, додавши до нього приладдя для гоління, віддав портрет у цирюльню для вивіски. Його превосходительство впізнав себе, і от спалахнув генеральський гнів, який треба було вгамувати хоч би там що... Дізнавшись, хто такий Шевченко, генерал приступив до Енгельгардта, який перебував тоді в Петербурзі, з пропозицією купити в нього кріпака. Поки вони торгувалися, Шевченко дізнався про це і, розуміючи, що його може чекати, кинувся до Брюллова, благаючи врятувати його. Брюллов повідомив про це В. А. Жуковського, а той – імператрицю Олександру Федорівну. Енгельгардта попередили, щоб він утримався продавати Шевченка. Неодмінною умовою задоволення клопотання про Шевченка імператриця зажадала від Брюллова закінчити портрет Жуковського, який Брюллов давно вже обіцяв, навіть почав малювати, але облишив, як це дуже часто бувало з ним. Портрет незабаром було закінчено й розіграно в лотереї між високими особами імператорської фамілії. Енгельгардту внесено було гроші за Шевченка..."
Михайло Чалий, громадський і культурний діяч, запізнався з Тарасом Шевченком 1859-го року в Києві. Свої ж спогади записав головно зі слів художника Івана Сошенка.
"Сестра Ярина розповіла нам один характерний факт із того ж неясного періоду Тарасового життя. У квартиранта-солдата вкрадено два з полтиною асигнаціями. Той, певна річ, зчинив страшенний галас, ледь не вигнав усіх із хати. На кого ж тут звалити вину? Звичайно, на бідолашного сироту. Щоб уникнути покарання, за однією лише підозрою мачухи, хлопець пішов з двору і сховався у далекому городі, в кущах калини. Там він просидів чотири доби. Сестра Ярина, побоюючись за брата, старанно замовчувала від домашніх його схованку і потай носила йому їсти, до того ж забавляла його всілякими іграшками. Тарас влаштував собі в кущах калини курінь, поробив біля нього стежки й посипав їх піском... намалювавши на дереві щось подібне до мішені, він вправлявся у стрільбі в ціль з бузинової пуколки. На п'ятий день Тарасова схованка була викрита. Його взяли на допит. Головним слідчим у цій справі був рідний Тарасів дядько – Павло, за словами Ярини, "великий катюга". Мордування тривало майже три дні. Не витримавши його, хлопчик, та й то на прохання сестри, під різками зізнався нарешті у злочині, якого не вчинив. Гроші, як виявилося згодом, вкрав мачушин син і сховав їх у дуплі старої верби. Турбота, яку виявила сестра до хлопчика, що безневинно терпів, її гаряча до нього прихильність та її власна гірка доля пояснюють нам, за що Тарас так палко любив свою сестру до останньої хвилини свого життя. Помираючи, він просив своїх друзів не забувати сестри Ярини".
Російський маляр Федір Пономарьов навчався із Шевченком в Академії мистецтв. З його спогадів ми дізнаємося, що Тарас Григорович був людиною вельми кмітливою та мав веселу вдачу. Принаймні, до тих пір, поки доля не вдарила його арештами, гоніннями та засланнями.
"Ми були з Шевченком найближчими друзями. У кінці 1830-х і на початку 1840-х років ми майже не розлучалися. Він жив на Острові, на 5-й лінії, будинок Аренста, а я в Академії мистецтв, де мав майстерню, яку дали мені за успіхи в малюванні й ліпленні... Поряд з моєю майстернею була майстерня художника Петра Степановича Петровського, який працював над програмою "Агарь у пустелі". Ми з Тарасом, як і Петровський, – учні Брюллова, часто відвідували Петровського, спостерігаючи, як він працює. Одного разу Петровський слізно жалівся нам, що не може закінчити картину: йому потрібний був великий птах для скопіювання крил ангела. Де його знайти? Ми з Шевченком щиро співчували горю товариша, але від нашого співчуття йому не було легше, і ангел-утішитель Агарі лишався без крил. Крім цього спільного, так би мовити, горя, ми всі троє тужили з приводу наших порожніх шлунків, оскільки сиділи буквально без шматка хліба, не маючи ні гроша в кишені й ні на півшеляга кредиту. Петровський запропонував нам іти з ним обідати до його старенької матері на Піски. Запрошення принадне, але мандрівка з Острова на Піски й назад забрала б чимало часу, і ми могли спізнитися на вечірні рисувальні класи, які починались о п'ятій годині вечора. Ми відмовились від ласкавих запросин Петровського. Від матері Петровський повернувся ситий, та ще й з карбованцем срібла в кишені: старенька віддала йому останні свої гроші, щоб він купив живого гусака для копіювання крил ангела. У зголоднілого Тараса виникла лиха думка: мигнувши, щоб я замкнув двері й тримав Петровського за руки, він миттю витяг у нього з кишені заповітний карбованець!.. Узявши картузи, ми побігли академічними коридорами; Петровський – за нами, благаючи повернути йому відібрані гроші. Так і пробігли ми до 6-ї лінії, прямісінько в трактир "Рим". Тут Шевченко, звелівши подати собі чарку горілки, замовив дві порції біфштексу й кинув карбованця буфетникові. Бідолаха Петровський хоч-нехоч, але закусив з нами, а потім ми пішли в наші рисувальні класи.
Повернувшись звідти, ми сиділи ввечері у моїй майстерні й міркували з Шевченком, як би допомогти Петровському. Раптом Тарас голосно зареготав.
– Чого ти, дурню, так зітхаєш? – мовив він. – Ходімо на полювання та Петровському допоможемо!
– А як?
– Побачиш. Та ходімо ж швидше!
Річ у тому, що в помічника поліцмейстера академії Соколова був на задньому дворі невеличкий табунець гусей. Ми з Шевченком накрили одного шинеллю й, затиснувши йому дзьоб, понесли в майстерню Петровського. Смішно згадати, як ми по черзі затискали дзьоб гусакові, щоб не кричав цей неспокійний птах; а в Петровського двері майстерні замкнені. Коли він прийшов, ми до нього в майстерню – гусака, який, радіючи волі й розпустивши крила, з криком вбіг у кімнату. Петровський остовпів від подиву: адже саме гусак і потрібен був йому! Крила ангелові були швидко намальовані, а гусака солдат-грубник зварив для нас у самоварі на тризну. Петровський виставив картину на суд професорів і був відправлений до Італії. Шевченко незабаром розбагатів так, що після сплати Соколову за гусака карбованця в нього лишилося іще стільки ж".
Радянські дослідники намагалися представити Шевченка ледь не атеїстом і богоборцем. Насправді ж він був глибоко віруючою людиною. Ось що згадує на цю тему лікар Андрій Осипович Козачковський, який познайомився із Тарасом Григоровичем у 1841-му році в Петербурзі.
"Віруй глибокорозумно, писав він мені в одному листі з Новопетровського укріплення, втішаючи в сімейному горі, яке тоді спіткало мене. Я був свідком, коли Шевченко, слухаючи блюзнірство хазяїна, в якого він жив, сказав: "Знущатися з тих морально-релігійних переконань, які освячені віками і мільйонами людей, нерозумно і злочинно".
Дехто несправедливо вбачав у ньому тільки ненависть до осіб вищих верств суспільства; в кожній людині, незважаючи на стан і суспільне становище, він поважав насамперед гідність, в усіх верствах суспільства у нього було багато цінителів його таланту і друзів. Він щиро був відданий, наприклад, сімейству Рєпніних, яке радо його приймало... Описана ним самим у щоденнику несподівана зустріч його в Москві з синами колишнього його володаря, є найпереконливішим спростуванням несправедливого докору Шевченкові в озлобленості..."
Як і більшість творчих натур, Шевченко не надто давав собі раду у фінансових питаннях. Цікаві спогади з цього приводу залишив етнограф Олександр Афанасьєв-Чужбинський, який мандрував із Кобзарем Україною і, зокрема, описав їхнє спільне перебування в Ніжині.
"Треба сказати, що Шевченко, крім цілковитої безкорисливості, не любив і навіть боявся всіляких грошових розрахунків, і якщо йому випадало зійтися з кимось і бути деякий час разом, – він віддавав свої гроші товаришеві і просив звільнити його від усіх житейських клопотів. Коли ми виїхали з Лубен, він оддав мені свою касу, котра, як і моя, була не в блискучому стані, але при ощадливих витратах нам мало б вистачити цих грошей до травня місяця. Признаюся, що я й сам невеликий мастак порядкувати з грішми, але якось більше за Шевченка боявся залишитися без них, і тому, взявши на себе казначейські обов'язки, почав трохи скупитися, намагався надто не виходити з бюджету, складеного на масляничні розваги. Тарас схвалив мій план, і ми жили досить ощадливо, як на наш погляд.
Як тепер пам'ятаю, прокинулись ми в суботу досить рано, і поки не прибули гості і нам ще не час було вирушати до знайомих, я хотів піти у крамниці купити деякі припаси, бо ми збиралися виїхати після балу до Чернігова і в такий спосіб завершити масляну. Виходячи з дому, я просив Шевченка приготувати чай.
– Не хочеться мені уставать, – промовив він, – щось я утомився, так би й кабанував цілісінький день. Нехай приносять самовар, а прийдеш – сам і зробиш чаю.
Я погодився і вийшов.
Повертаюся хвилин через двадцять. Тарас Григорович був одягнений. За столом сидів якийсь юнкер, пив чай і підливав собі у склянку рому в карафки, поданої послужливим номерним.
– От нам Бог і гостя послав, – сказав мені Шевченко.
Юнкер важав за потрібне відрекомендуватися мені. До нас часто приходили відвідувачі, але коли я глянув на цього, в мене виникла якась темна підозра, що відвідувач цей з'явився до нас, власне, не через бажання познайомитись з українським поетом, а з іншою метою. Але я намагався бути якомога привітнішим. Юнкер розповів кілька анекдотів, давно вже відомих, і коли не залишилось більше рому, він, голосно гукнувши номерного, наказав подати ще карафку. Мені це не сподобалось і непокоїв мене не зайвий полтиник, а перспектива бути в товаристві з невідомим суб'єктом, який після закінчення другої порції рому міг стати нестерпним. Напившись чаю, юнкер відкликав Шевченка набік і щось шепотів хвилин зо дві, потім розкланявся і вийшов.
– Дай мені три карбованці, – сказав мені несміливо Тарас, дивлячись на мене з своєю добродушною посмішкою, і по обличчю видно було, що він готовий розсміятись.
– Певно, тому? – спитав я стиха, показуючи на двері.
Він махнув рукою. Я вийняв гроші. Шевченко взяв шапку і вийшов. Повернувшись, він розповів мені, що юнкер, увійшовши до нас у номер і відрекомендувавшись, признався йому, що програв казенні гроші і просив позичити п'ять карбованців, не повернувши яких, він міг мати великі неприємності. Тарас Григорович по доброті душевній поставився співчутливо до цього молодого хлопця і обіцяв допомогти, а поки що запросив напитись чаю. Та коли гість, осушивши карафку рому, зажадав другої, то, незважаючи на таке похвальне служіння Бахусу, Тарас вирішив зменшити пожертву і дав три карбованці... Він ніколи не відмовляв тим, що просили, а бували часи, коли в нас спільний капітал зменшувався до кількох гривен. Тарас Григорович завжди брав дрібну монету для подання милостині. Співчуття до злиднів і горя інших приводило його іноді до найнаївніших сцен, і це ще більше вабило кожного до його особи. Правда, після нахабного обману, коли він позбувався останніх грошей, він сердився і давав слово бути обачнішим; але яке-небудь нове жебрання, спритно скорчена міна, жалібний голос – і Тарас не витримував. Певна річ, поважаючи таку його рису, я ніколи не казав йому про це, бо не влаштовувати ж слідство – варто чи не варто подавати милостиню; але багато знайомих із співчуття радили Шевченку берегти свої фінанси.
– Я й сам знаю, – відповідав він, – та нехай лучче тричі одурять мене, а все-таки учетверте подам тому, хто справді не бачив, може, шматка хліба".
Спогади про похорони Кобзаря залишили багато його сучасників. Чи не найбільше подробиць у мемуарах етнографа Миколи Бєлозерського.
"Коли в Петербурзі при виносі тіла Шевченка з церкви хотіли поставити труну на дроги, то молодь не дала – понесли на руках, міняючись. Народу тисячі півтори було – не темного, не цікавих глядачів, а людей інтелігентних, які поважали в Шевченкові поета і людину. Багато хто ридма ридали, за одного юнака просто боялися... Дами живими квітами закидали, студенти принесли лавровий вінок... Скільки промов було виголошено!.. А який у нього прекрасний світлий вираз обличчя був. Усе хотілось сказати: "Схаменися, голубе ти наш, та встань! Годі вже нас морочити, томити! Ти живий, не вмер ще!.." Спочатку думали доручити проводи тіла в Канів художникові Мокрицькому та О. М. Лазаревському. День для відправки був призначений на 26 квітня, а 27 квітня в пам'ять Шевченка було запропоновано дати в Петербурзі концерт, а збір використати для утримання бідного студента (З нещодавнього листа очевидця).
Покійний Михайло Матвійович Лазаревський розповів мені, що коли розрили могилу Шевченка в Петербурзі для перевезення тіла на Україну, то відкривали й труну: тіло за два місяці ні трохи не змінилося, але вкрилося цвіллю. У Москві домовина Шевченка стояла за містом на подвір'ї якогось столяра, серед куп стружок. Наплив публіки був значний. В Орлі труну зустрічали учні гімназії, полковий хор грав похоронний марш, скомпонований капельмейстером із пісні: "Не ходи, Грицю, на вечорниці". Тіло було урочисто проведено за місто.
На Борзнянщині Шевченко був дуже добре знаний навіть серед хоч трохи освічених людей як поет, співак і художник, але серед просвітителів дітей знайшовся службовець міністерства народної освіти, який навіть не чув імені Шевченка. Коли в травні 1861 року в Борзні готувались до урочистої зустрічі тіла Шевченка, В. М. Забіла особливо метушився; на вулиці до нього підійшов старий учитель повітового училища С-кий і звернувся до Забіли з такими розпитуваннями: "Дак кого се везтимуть у свинцьовому гробі?" – "Шевченка", – відповів Забіла. "Хто він такий?" – "Коваль". – "Дак за що везтимуть так далеко?" – "За те, що добре кував". Учитель і рот роззявив від здивування: "А-а!.." У Борзні на ніч труну було поставлено на цвинтарі Різдвяної церкви.
У Києві зустріч була на шосейному мосту; коней випрягли, і домовину повезла публіка. У цей час через міст їхав чернігівський архієрей, відомий письменник Філарет Гумілевський; вийшовши з екіпажа, він благословив прах Шевченка. По прибутті до міста труну поставили в Різдвяній церкві на Подолі; на неї було покладено дуже багато вінків. Та ось увійшла дама в траурі й поклала терновий вінок. (За найпоширенішою версією,це була княжна Рєпніна, – ред.) Це викликало сенсацію; поліція прибрала цей вінок. З Києва до Канева труну везли на пароплаві.
Могилу над домовиною Шевченка насипали за кілька днів, працювало 17 чоловік і в тому числі В. М. Забіла. Ця картина була сфотографована. Забіла поминав Шевченка тією настойкою, порошок для якої дав йому Шевченко в 1840-х роках. Потім народ ходив на могилу Шевченка для зцілення від лихоманки та інших хвороб".
