Олег Ольжич – один із символів українського націоналізму і один з найпотужніших українських поетів першої половини ХХ століття нерозривно пов'язаний зі Львовом. Його коротке життя вартує не однієї пригодницького роману і не одного фільму чи серіалу. Його трагічна доля як символ трагедії України, з її одвічною боротьбою із зовнішнім ворогом і чварами у власному домі.
Батько і син
Спи, дитиночко кохана,
Баю, люлі, бай,
А ти, місяцю, до рана
В колисоньку сяй.
Стану я казки казати
Та співать пісні,
Щоб ти щастя міг зазнати
Хоч в дитячім сні.
У колисковій, написаній Олександром Олесем для маленького сина, є пророчі ноти. Справді, дитячі сни виявилися одними з небагатьох щасливих моментів у житті Олега Ольжича. Власне його поневіряння почалися ще в самому дитинстві. Літературної роботи за покликанням його батькові знайти не вдалося. Натомість знайшлася робота за фахом. Як ветеринар Олесь влаштовується на київські скотобійні і служить там до початку 1919 року.
Відтак йому вдається відбути до Будапешта в якості культурного аташе УНР. Малий Олег із мамою залишаються в Києві і після перемоги більшовиків практично втрачають шанс возз'єднатися з головою сім'ї. А перед тим були червоний терор, голод, холоднеча та інші страхи, які несе війна. Дружина неодноразово дорікала Олесю, що, мовляв, зі своєю роботою кинув їх напризволяще. Події, однак крутилися, як у калейдоскопі. Олесь розумів, що шляху додому йому немає і почав робити спроби, аби вивезти на захід родину. Це йому вдалося після оборудки, яку він заради визволення сім'ї уклав із власною совістю. Ціна – збірка віршів "Еміграційна перезва", в якій тонкий лірик Олесь, змушений вдатися до сатиричних римоплетінь і висміювань УНР. Збірка виходить в УРСР, а її уряд дає дозвіл на виїзд дружини та сина Олеся.
У січні 1923 року 15-річний Олег з матір`ю прибувають до Берліна, звідкіля вже разом із батьком переїздять до Чехословаччини. Там того часу знаходили осідок чимало українців – так тамтешня влада віддячувала за допомогу в створенні армії, яку свого часу надав уряд УНР. Саме в Україні з військовополонених чехів та словаків були створені чехословацькі легіони, які здобули незалежність Чехословаччини.
Щаслива родина Кандиб спочатку оселилася в Горніх Черношицях, що в 50-ти кілометрах від Праги, а згодом перебралася до Ржевниць. У Чехії сумлінний юнак Олег Кандиба починає шлях до блискучої кар'єри науковця, якій, на жаль, не вдалося сягнути свого піку. Про це окрема розмова. Щодо стосунків батька та сина – поета вже визнаного та поета, визнаного у майбутньому – то вони не були надто ідеальними.
Хтозна чи не ті слова завели молодого амбіційного Олега Кандибу, який тоді ще не став ані визнаним світом науковцем, ані відомим поетом, ані безкомпромісним революціонером. Він тоді ще не був Ольжичем. Вивчаючи його подальшу біографію, розумієш, що батько помилявся, оцінюючи характер власної дитини.
Однак скоро Олесь збагне свою помилку. Змордований життям, війною, еміграцією, творчим приниженням автор знаменитого романсу "Чари ночі" ("Сміються, плачуть солов'ї") критикуватиме сина за його радикальні позиції і в житті, і у віршах. Натомість змужнілий Олег скаже, що батькові вірші для гімназисток і телеграфісток.
Втрачений діамант для науки
У свідомість незалежної України Ольжич увійшов передусім як поет, представник Празької школи. Втім, судячи з усього, вірші не були основним у його житті. Залишмо судити про їхній рівень занудам-критикам. Величезна робота Ольжича в українському підпіллі якось промайнула повз увагу популяризаторів національно-визвольних змагань. Він залишався в тіні Андрія Мельника, якого своєю чергою затінювали такі фігури, як Коновалець, Бандера, Шухевич.
Усе це, зрештою, можна виправити. Не виправиш одного. Ольжичу не судилося стати науковцем планетарного масштабу, хоча все віщувало йому таку перспективу. Свою наукову кар'єру він поклав на олтар національній революції. Звучить пафосно, але це чистісінька правда.
У Чехословаччині Ольжич здобув хорошу освіту, отримавши з відзнакою атестат зрілості і вступивши на філософський факультет до Карлового університету в Празі. Але справжньою науковою пристрастю Ольжича стала археологія. Вже в 23 роки (!) він захистив докторську дисертацію на тему "Галицька неолітична мальована кераміка", ставши одним із наймолодших докторів археологічних наук. Та й на цьому він не зупинився: самостійно вивчив кілька європейських мов, працював у чехословацьких, югославських, австрійських, німецьких, польських музеях. Ба, більше – його запросили читати лекції в Гарвардському університеті, а потім працювати в Римі. Що таке Вічне місто для археолога, гадаю, зрозуміло не лише фахівцям. Популярність у наукових колах, запрошення на розкопки у різні куточки Старого світу, численні наукові конференції, публікації в найпрестижніших фахових виданнях. А він ще такий молодий. І все ще попереду....
Але саме в Римі Ольжич зустрічається з людиною, чия харизма перевертає усе його подальше життя. Звуть цю людину – Євген Коновалець.
Поет і жінки
У когось може скластися враження, що Ольжич ріс якимось "ботаніком-занудою". Це не так. Він знаходив час і на розваги. І на розваги з жінками. Хоча, кажуть, особливого успіху в них не мав. Можливо, через свою надмірну іронію.
Перша симпатія Ольжича – Марина Антонович – так описує свого нереалізованого кавалера: "Олега не можна було не примітити: високий, трохи горбився, ніби соромився свого зросту, чемний, але різкуватий. Не полюбляв краваток, ходив "по-словацькому": комір сорочки поверх коміра піджака. Олег був дуже подібний виглядом і вдачею до свого батька. Це особливо підкреслювали ті, хто знали Олеся в молодості. Світла, кучерява чуприна, скромна, ніби засоромлена усмішка, лагідність і м`якість поведінки, тонке почуття гумору, що часто переходило в досить їдку, але дбайливо завуальовану іронію. Бувало, при зустрічі Олег кине якусь фразу і треба було довго думати, поки стане ясно, що це була шпилька на вашу адресу".
Марина так і не стала повноцінною коханкою молодого науковця та поета, однак зберегла з ним дружні стосунки на довгі роки: "... я належала до найближчого кола Олегових приятелів, де з дівчат ще були Галя та Оля Кушнір і Оксана Косач-Шимановська. Іноді бувало, що його приятельські почування до котроїсь із нас ставали більш "романтичними", але ми всі його дуже любили й цінували, та якось ніколи в нього не закохувалися. Мабуть, його перше взаємне кохання було з американкою, яка приїхала до Праги у складі Гарвардської археологічної експедиції в Югославію. Олег до тої експедиції приєднався. Та це вже значно пізніші часи..."
Сам Олег також, схоже, не надавав серйозної уваги своїм фліртам. Згадана Марина Антонович переповідала ще одну цікаву історію: "Одного разу Олег прийшов до мене з лукавою таємничою міною і сказав: "Лялю, ви, добра приятелька, мусите помогти мені вийти з халепи. Дівчата якось довідалися, що я пишу вірші, то й вимагають від мене якоїсь присвяти. Не можу ж я кожній писати окремо вірша! Я написав одного для всіх. Ваше завдання – розмножити його, відповідно змінивши у кожному примірнику дівоче ім`я і роздати дівчатам, запевняючи кожну з них, що тільки їй одній я написав присвяту".
Значить, знався чоловік не тільки на археології.
"Нащо мистецтво і мана теорій?"
Так веліла доля, аби кумиром для 22-річного археолога став не якийсь там тогочасний Індіана Джонс, а Євген Коновалець – командант Української Військової Організації, засновник Організації Українських Націоналістів. "Був це вождь Богом даний і Правдивий, що в добі чорній і похмурій орлом ширяв під облаки і націю подолану і закуту вмів ушикувати в завзяті когорти до походу і боротьби", писав Ольжич про Коновальця. Від заснування у 1929-ому Ольжич стає членом ОУН, де отримує показове псевдо – Ідеаліст.
Про науку вже практично не йшлося. Через неможливість. Про поезію – теж. Через небажання.
Нащо слова? Ми діло несемо.
Ніщо мистецтво і мана теорій.
Бо ж нам дано знайти життя само
В красі неповторимій і суворій.
Так напише у 1933 році Ольжич, фактично ставлячи шлагбаум на поетичному шляху. Але, як не парадоксально, саме на вимогу національної революції Ольжич із "шухлядного" поета став "книжковим".
Михайло Мухина 1934 року пише до Ольжича: "... я все підношу свій голос за видання Вашої збірки. Ваші речі можуть і мусять мати величезне виховуюче значення для наших підростаючих поетів... Ви взагалі поет, "народжений напередодні" рр. 1914 – 1921, і як такий, Ви високовзірцевий для цілої генерації. Залишіть капризувати і погляньте мужньо і одвертими очима на Ваш дотеперішній доробок. А зрештою, прошу мати на увазі не Ваше реноме чи славу, а життєву потребу стількох молодших, для котрих Ви мусите й можете бути одиноким метром, а Вас тим часом на арені й бракує".
Ольжич швидко виявив свої керівні здібності в ОУН і був призначений головним представником Проводу Українських Націоналістів у Карпатській Україні. Після розгрому військ Карпатської України угорськими регулярними частинами розпочинається партизанська боротьба в Карпатах. Проте взяти в ній дієву участь Ольжич не встиг – потрапив до полону й опинився у концентраційному таборі Варя Лопуші, біля Ніредьгази. Врятувався дивом. Мадяри сентиментів до українців не виявляли.
Другу світову війну Ольжич зустрів на посаді голови Культурної Референтури ОУН, а також Комісії Державного Планування. Був заступником Андрія Мельника, на чиєму боці залишився і після виокремлення бандерівської ОУН, хоча й болісно переживав цей розкол. Після арешту Мельника німцями Ольжич став першою особою в ОУН(М). Як згадував пізніше один з його соратників: "Не стало Ольжича – поета і археолога, а народився Ольжич – революціонер, політичний діяч, людина, що кермує смертельною боротьбою, завдає важких ударів і готовий кожної хвилини від удару загинути".
Війна вже була неминучою. Ольжич переїхав до Кракова, звідки за призначенням провідника керував підготовкою до походу українських націоналістів на Схід. З Кракова Олег Ольжич переїздить до Львова, а через короткий час – до Рівного, звідки з похідними групами вирушає на Схід. Кілька днів – і Ольжич у місті свого народження. Але саме у Житомирі на нього чекає чи не найскладніша драма в усій його революційній діяльності.
30 серпня 1941 року у Житомирі на Бердичівській вулиці було вбито двох керівників ОУН-м Омеляна Сеника-Грибівського та Миколу Сціборського. Атентат здійснив бойовик ОУН-б, Степан Козій (існують версії і про інспірування справи). Терміново було скликано організаційний суд, на якому Олег Ольжич виступив у ролі, скажемо так, прокурора. Вирок не залишив шляху компромісу: Степана Бандеру та Ярослава Стецька засудили до страти. Сам Ольжич був проти, однак, згідно зі статусом, мав би курувати виконання. Про що тоді думав колишній поет, знав тільки він. На щастя, і для нього, і для історії Мельник вердикт скасував. Очевидно, розумів, що цього у протистоянні двох ОУН було б уже занадто.
Ситуація стає критичною. У січні 1942 р. "Доктор" отримує від Мельника завдання евакуювати з Києва членів і симпатиків ОУН. Серед тих, хто відмовився залишати Київ, було подружжя Олени та Михайла Теліг. Невдовзі німці розстріляють їх у Бабиному Яру.
Львів. Остання адреса
Львів притягував Ольжича так, як можуть притягувати дві незбагненні стихії – кохання та смерть. Після невдач у Києві він прибуває до Міста Лева – міста, де живе його чи не єдине у житті кохання.
У Львові вже на той час фактичний керівник ОУН-м (Мельник у концтаборі) намагався налагодити контакт із бандерівцями, зокрема вів безуспішні переговори з Романом Шухевичем. Бандерівський провід не погоджувався на концепцію, одним із провідних ідеологів якої був Ольжич і яка полягала в легалізації націоналістів і проникненні їх до радянських структур. Шухевич залишився вірний гаслу "Воля або смерть".
Часу на переконання не було. 25 травня 1944 року Ольжич вийшов із приватного помешкання літературознавця Романа Маланчука по вул. Личаківській, 32 і був схоплений гестапівцями. Фальшива посвідка не допомогла.
Ув'язненого перевозять до Берліна, а звідти до Оранієнбурга, поблизу якого розташований фатальний для українських націоналістів концтабір Заксенхаузен. Його жахіття відчули на собі і Бандера, і Стецько, і Мельник. До речі, тут загинув і син Сталіна Яківа Джугашвілі.
Спогади про останні дні життя Олега Ольжича залишив його співтабірник Єжи Кунцевич, колишній ад`ютант Пілсудського. Польський патріот перебував у камері №15. Український – у камері №14, яка була камерою смертників. Щодня після допиту Кандибу волокли або буквально приносили. Востаннє його забрали на допит 9 червня. Вночі, як завжди, занесли до камери напівмертвого. На ранок Ольжич уже не подавав ознак життя. Тіло віднесли до крематорію. Рівно о 19.45, як передбачав розклад. Німці – педанти. До речі, історія зберегла прізвища трьох катів, які знущалися з українця – Вольф, Вірзінг, Шульц.
... Удова Катерина згадувала, що, коли в червні 1944-го вона зазирнула в конверт, де зберігалися подружні обручки, перстень чоловіка почорнів. А, може, це було тільки розпачливе марення жінки, яка носила у своєму лоні дитину, котрій ніколи не судитиметься побачити батька.
Серце Олександра Олеся не витримало звістки про смерть сина. Він помер у Празі 22 липня 1944 року. А на дев'ятий день по тому – 31 липня – на світ з'явився ще один Олег, названий на честь свого героїчного і талановитого тата. Катерина Білецька задля безпеки записала малого на своє прізвище. Лише з часом удова, пред'явивши шлюбне посвідчення, перепише метрику сина, і він стане Олегом Олеговичем Кандибою.
«Батька я ніколи не бачив. Але він незримо був присутній в моєму житті», — часто повторював Олег Кандиба.
